Кожного вечора він молиться. І прагне її не розчарувати. Йому важко, але він старається, бо дав слово і собі, і своїй загиблій мамі. Як живуть сироти, яких усиновив 18-річний брат, розповідає видання Настоящее время, передає НСН.
Зараз В’ячеславу Ялову вже 19. Він і його родина – з селища Верхньоторецьке Донецької області. А родина – це четверо молодших братів і сестер. Всі вони залишилися сиротами після того, як їхня мати 15 березня загинула від попадання російського снаряда, прямо на очах у В’ячеслава. Підлітку, який тільки-но почав дорослішати, вже в юному віці довелося стати главою сім’ї. В’ячеслав усиновив своїх братів та сестер і в міру своїх сил дбає про них – не без допомоги добрих людей з усієї України та з-за кордону.
Зараз на Донбасі точаться бої: прямо по селищі Верхньоторецьке проходить лінія фронту. Після загибелі матері та після того, як російські військові почали наближатися до селища, багатодітна родина евакуювалася на Львівщину. Там вони спочатку жили у гуртожитку. Але після виходу сюжету про те, що молодших дітей усиновив 18-річний брат, вони отримали море пропозицій допомоги від людей з усіх куточків світу. Люди пропонували сім’ї як гроші, так і допомогу речами і навіть пропонували прихистити В’ячеслава та дітей за кордоном. Незважаючи на всі ці пропозиції, В’ячеслав із дітьми вирішили залишатися в Україні: півроку тому хлопець із братами та сестрами переїхали до Києва.
Як живуть четверо сиріт, яких усиновив 18-річний брат
«У нас вже є сім’я, можна так сказати. Це мої близькі друзі, я називаю їх родиною. Вони нам дуже допомагають, – розповідає В’ячеслав. – Це ті люди, до яких я завжди можу прийти, розповісти, що маю якусь проблему. І вони підкажуть, як найкраще зробити. Вони прожили вже більше, ніж я»
Хто ці мешканці Києва, які йому допомагають – В’ячеслав тримає у секреті. Але вони знайшли для його сім’ї житло у Києві та влаштували дітей до школи у центрі столиці. Ніколь зараз займається гімнастикою, Олівія – спортивними танцями, а Тімур ходить на плавання. В’ячеслав влаштувався працювати і паралельно навчається на реабілітолога.
‘З навчанням у мене дуже складно, тому що я навчаюсь у другу зміну, – чесно зізнається В’ячеслав. – А друга зміна – це якраз коли дітей треба забрати зі школи, коли їх треба привезти додому, переодягнути, нагодувати та відправити на гуртки, а потім із гуртків треба всіх забрати. Тому в мене з навчанням трохи складно. Але ж я людина, я зможу все вирішити!
В’ячеслав каже, що зробить усе, аби його брати та сестри здобули хорошу освіту, були всебічно розвинені та навчилися самостійності. Так хотіла мама, наголошує він. А зараз його головна мета – зробити так, щоб діти нічого не потребували, виростити їх гідними людьми та зберегти міцну сім’ю, щоб через роки вони також проводили час усі разом. І тоді, впевнений В’ячеслав, їхня мама точно ними пишатиметься.
‘Я раніше казав, що Ніколь буде адвокатом, Тимур буде в органах, Олівія буде суддею, а Данило буде програмістом. Але я вже передумав, – розповідає він. – Нехай діти займаються краще тим, що їм більше подобається, а я їм у цьому допомагатиму. І якщо їм щось подобатиметься і вони цим житимуть, вони будуть найкращі. Мені головне – їх не погасити і завжди їх підтримувати.
Виховувати одному чотирьох дітей буває складно, визнає В’ячеслав. Адже йому тільки недавно виповнилося 19 років. Але коли йому дуже важко, він звертається до мами подумки за порадою. І, за його словами, це завжди допомагає.
Діти, яких усиновив 18-річний брат, і він сам, дуже сумують за мамою
“Знаєте, я щовечора молюся, я намагаюся не розчарувати її. І якщо в мене щось не виходить, я можу сісти помолитися, спитати – як би вона зробила? – Розповідає він. – Після цього я лягаю спати, і вранці у мене просто все виходить”.
Але і він, і його брати і сестри дуже сумують за матір’ю.
‘Ми пам’ятаємо. У нас є сережки мамині. Ще коли почалася війна, ми склали пакет повністю, там прикраси були, документи, в портфель поклали, так воно й лежить. Ми можемо все разом відкрити, подивитись. Я дуже сумую за їжею маминою, за випічкою. Хотілося б просто поговорити з нею», – каже підліток, і на його очах мимоволі з’являються сльози.
Незважаючи на війну та важкий час, В’ячеслав старається, щоб у його молодших братів та сестер було щасливе дитинство.
‘Я розумію, що життя у них не зупинилося. І це – найголовніше, – пояснює він. – Я хочу, щоб у майбутньому ми їздили кудись, щоби ми Новий рік зустрічали всі разом. Для мене цей Новий рік був важким. Але люди, які були поряд, мені дуже допомогли”.
Інші новини України:
