Український військовий із Запоріжжя Олександр Коваль пробув у полоні «вагнерівців» 40 днів. Удома рідні весь цей час не знали про його долю.
У приміщенні колишньої взуттєвої фабрики на Донбасі його разом з близько сотнею військовополонених утримували в тісних і вогких камерах, без питної води, з мінімумом їжі – один сухпайок доводилося ділити на трьох.
Окрім того, бранців били, намагалися зламати фізично й морально, агітували переходити на бік Росії. Свою історію чоловік розповів Донбас.Реалії, передає НСН.
Олександрові 47. Він мав підстави не йти служити – хронічні хвороби, відсутність бойового досвіду. Однак від війни він не ховався.
Ранок 24 лютого 2022 року закарбувався в його пам’яті чітко: Олекснандр ішов на зміну на завод у Запоріжжі, де працював спеціалістом з гарячої обробки металу. Вибухів не чув.
На роботі наздогнала звістка: «Війна!». Підприємство зупинилося. Олександр вирішив залишатися в рідному місті й допомагати з облаштуванням блокпостів.
Повістка. «45+ – вийти зі строю!»
У серпні йому прийшла повістка. Бойового досвіду фактично не мав – лише рік на флоті: на початку 90-х він служив як строковик на крейсері «Україна» в Миколаєві.
«Я тричі міг не йти на війну. Військовий квиток у мене давно був загублений, але я його відновив. Потім, – пригадує, – у нашому військкоматі звертали увагу на вік. Кажуть: «45+ – вийти зі строю!». Я вийшов, потім повернувся. Потім: «Хто багатодітні – вийти зі строю!». Я вийшов, потім попросився – і повернувся. Ну а хто піде захищати Батьківщину? Я був мотивований. Комусь же треба».
«З автомата вперше стріляв не по мішенях, а по ворогах»
Олександр потрапив в 58 мотопіхотну бригаду. Кілька тижнів підготовки в тилу – і у вересні 2022 року він разом зі своїм підрозділом був відправлений під Опитне на Донеччині (це південні підступи до Бахмута).
З першого бою вийшов живим, із легким ушкодженням та контузією. Також зміг вивести тяжкопораненого товариша.
«18 вересня. Нас було семеро – група, розвідка. Повантажили на «мотолигу». Вирушили за позиції росіян, прямо в їхній тил. Дачне селище, будинки – в один ряд, вздовж поля. Ми засіли в будинку. Коли передають по рації: «Готуйтеся до кругової оборони!». Чуємо – на підході вороги. Підготовка? Я з автомата вперше стріляв не по мішенях, а по ворогах. Метрів за тридцять. Перший бій. Вони закидали будинок гранатами. Ми дивом звідти вирвалися. П’ятеро наших залишилося там», розказує Олександр.
Бахмут. «Борода, Борода, ти живий?»
У ніч з 31 жовтня на 1 листопада підрозділ Олександра вже був в іншій гарячій точці – під Бахмутом. Позиції українських військових, згадує він, російські військові цілодобово обстрілювали.
Позиція, на якій перебував Олександр, вважалася «тихою», але якраз того дня «вагнерівці» пішли в атаку.
«Під обстрілами ми заступили на позицію – під обстрілом довелося йти 1 400 метрів. Змінили хлопців. Цілий день тривали обстріли – міномети й танки. Вечоріло, сонце сідало, пішли вони в атаку, міцно пішли – ми відбили. Всю ніч 1 листопада вони крили нас мінами, до ранку. А 2-го листопада – дрони», пригадує він бій, у якому зрештою отримав поранення.
Шеврон Олександра
«По рації передали, що бачили ворогів у посадці. А вони вже ззаду – практично оточили нас. Можна було вийти через поле з соняхами, але там було заміновано. «Вагнерівці» йшли – з РПГ, з підствольниками. «М’яса» у них багато. Чув істеричний крик, зеківський такий, табірний… Прилетів фугас. Останнє, що пам’ятаю, – помаранчевий вибух, сильний удар в груди, у бронежилеті керамічна пластина – зламана, дикий біль, мене відкидає, і я вирубився, – каже Олександр. – Був без свідомості хвилин 20. Коли чую, «Малюк» : «Борода, Борода, ти живий?» А я оглушений і не хочу приходити до тями».
Полон. «Там був справжній садист, маніяк. Я попрощався з життям»
Бойовий побратим перетягнув Олександра на інше місце. Там, знесилений через поранення та кількаденну відсутність сну, чоловік «вимкнувся». Прийшов до тями, коли в окопі вже були «вагнерівці». Йому зав’язли очі, побили й доправили на командний пункт.
«Мені дуже пощастило. Того дня у них було нове розпорядження – дуже потрібні були полонені. А так – у полон брали лише офіцерів, решту – добивали. Навіть тих, хто міг іти. У мене забрали телефон, документи, зняли бронежилет і каску. Я був слабкий – дві третини шляху мене тягли, я йти не міг. Провели через кілька точок, далі – у вантажівку. Привезли – сільська місцевість. Яка – не знаю», розповідає Олександр.
Далі його «спакували» скотчем. Тисли фізично й морально, показуючи відрубані голови, як вони говорили, українських солдатів, лякали розстрілом, влаштовували імітації, пригадує боєць.
«Це різновид тортур. У них це називається – «євродоставка». Руки по швах – і скотчем для упаковки великогабаритних товарів змотують тулуб, як кокон. Вільними залишають тільки ноги. Біль дикий, а потім – німіє все. Я думав, я залишуся без рук», розповідає він.
Олександра привезли в якесь село та спустили чи то у льох, чи то льодник.
«Купа будівельного сміття. Показують – свіжі, відрізані голови наших хлопців, насаджені на арматуру. Один каже: «Це Едик, а це – Валера. Вони хотіли, щоб все було за Женевськими конвенціями. Ти теж хочеш за конвенціями? Місце для третього є». Розповідав, що він робить з полоненими, як відриває голови. Справжній садист, маніяк. Я попрощався з життям, мені уже нічого не було страшно. Картинка стояла перед очима – покійна бабуся, братик, сонце, тепло, і я маленький», розповідає військовий.
«Обнуляти» – це, по-їхньому, розстрілювати
Далі Олександра перевезли в окуповане Первомайське. Там, у приміщенні колишньої взуттєвої фабрики, його разом з близько сотнею військовополонених утримували в тісних і вогких камерах. Спершу в кімнаті розмірами 8 на 8 метрів було 20 людей, потім – більш ніж 30. Спали на дерев’яних піддонах, вкрившись шматками дерматину.
«Вони самі казали, що в них немає завдання нас вбити, – пригадує військовий, – а є мета – зламати, морально, фізично. Давали один російський сухпай на трьох: у ньому – одна консерва з тухлого м’яса, одна банка гречки й одна банка горошку. Галети, чай, цукор – розпотрошено, нема».
Питної води не було, їжі було обмаль – один сухпайок доводилося ділити на трьох.
«Спершу, десь перший тиждень, давали питну воду: півторалітрову баклажку на двох. А потім – лише технічну, з протипожежної водойми. Ми її кип’ятили. Зима, холодно, а хлопці були в одній термобілизні. У мене було старе пальто, дамське, 60-их років. Замість туалету була баклажка. Щоранку приходила «робоча група», виносила. В «робочку» брали наших полонених, хто хотів. Там були трохи легші умови: один сухпай на двох, більший доступ до цигарок», розповідає колишній полонений.
Бранців били, намагалися зламати фізично й морально, і повсякчас агітували переходити на бік Росії. Кількох українських військових розстріляли. Медична допомога була «специфічною»:
«Був такий офіцер, позивний – Док, – розповідає Олександр. – Він лікував, він же й катував. В одного нашого хлопця, Вані, йшов пісок з нирок, він дуже мучився. Ми попросили охоронця – прийти Дока. Через дні три він прийшов і дав таблеточку но-шпи. Мене Док допитував. Питав, що «цікавого» я знаю, де наша артилерія, де наші танчики, де штаб… Лупив».«Щодня, навіть по кілька разів на день агітували: «Хто служити в російську армію? Бо всіх розстріляємо». Відповідали: «Ні, ми полонені, навоювалися». Були і розстріли. ССОшників наших, бувало, заведуть до нас в камеру – попрощатися. Через годину приходять: «Ну все, попрощався? Йдемо обнуляти». «Обнуляти» – це, по-їхньому, розстрілювати».
Надія на обмін і дзвінок мамі
Вижити в полоні, каже боєць, йому допоміг товариш, з яким здружилися й підтримували одне одного, а ще – надія побачитися з рідними.
«Ми жили надією на обмін, знали, що бувають обміни. Це перший тиждень дуже важко, плакали, горювали, місяць ще тримаєшся, а далі – може прийти отупіння. З психікою щось відбувається. Один наш майор, він пробув п’ять місяців, впав у ступор. Ото ляже на піддон, накриється з головою і лежить. Каже: «Хлопці, я вже все, прокидаюся – думаю про їжу, засинаю – думаю про їжу»… Розмови про їжу в камері були – табу», говорить боєць.
Увесь цей час рідні Олександра не знали, де він. Батькам через треті руки переказали, що чоловік загинув.
Звільнили бійця 14 грудня 2022 року разом ще з 63-ом бранцями – за обміном. Перший телефонний дзвінок він зробив – мамі.
«Зателефонував уже з Дніпра. Такі емоції! Ще й чортів отримав. Бо я ж батьків обманював: казав, що ми під Пирятином, на полігоні, нормально їмо, що все добре. У мене літні батьки, я їх беріг», каже чоловік.
На наплічнику чоловік носить синьо-жовті кольори
Відновлення, ВЛК і… кондитерка
Зараз Олександр відновлює втрачені документи й проходить військово-лікарську комісію. Говорить: не відмовився б і від психологічної підтримки.
«В полоні я багато передумав, – каже він, – вирішив кардинально змінити життя. Думав: моя спеціальність нікому не потрібна, то, може, стати мені… кондитером? Постійні ж думки про їжу… Я навчився відмикатися – відмикаю емоції, нуль емоцій. Настрій: «Це ще не найстрашніше, додивімося кіно до кінця, може, буде ще щось страшніше». Лікарі кажуть, що через три місяці, через пів року – мене може накрити. Я б не відмовився від спілкування з психологом».
Ще новини України: Пригожин заявив, що «вагнерівці» залишать Бахмут (відео)
