Знищене російськими окупантами Каховське водосховище оголило затоплені радянською владою історичні землі.
Головний спеціаліст сектору моніторингу ситуації щодо окупованих територій Департаменту культурної спадщини Міністерства культури та інформаційної політики Сергій Нємцев розповів, що можна знайти на місці обмілілого Каховського моря, передає НСН з посиланням на УНІАН.
Як він повідомив під час брифінгу у медіа-центрі “Україна-Одеса”, ця місцевість є дуже цікавою для науки. Скоріш за все там є речі й об’єкти, які раніше не були відомі археологам, але, щоб зафіксувати та дослідити знахідки, потрібна безпека – тільки такі умови дозволять організувати планомірні археологічні роботи.
За словами фахівця, у 1950-х роках, перед створенням Каховського водосховища, на цій місцевості кілька років працювали експедиції, але все відбувалося в авральному порядку – все робилося наспіх.
“Тому купа об’єктів, які були тоді зафіксовані, отримали не дуже добрі географічні прив’язки, які зараз не існують. Тому зараз дуже складно з’ясувати, наприклад, знайдене зараз поселення вже було зафіксовано у 20 сторіччі, чи ні і це – зовсім невідомий об’єкт”, пояснює Нємцев.
Він навів приклад того, як працювала в той час експедиція, якою керував спеціаліст зі скіфо-сарматської та античної археології Борис Граков. Зокрема, тоді знайшли скіфське поселення на лівобережжі Дніпра – в районі селища Верхній Рогачик. За словами Нємцева, археологи тоді зафіксували знахідку досить у невизначеному місці – “стільки-то кілометрів від баржі”, яка стоїть на березі Дніпра.
“Але під час створення водосховища баржа на березі була затоплена, тобто ця прив’язка зникла. Тепер з’ясувати, де ця “точка”, дуже складно. І таких прикладів багато”, розповів посадовець.
Він підкреслив, що за умовах безпеки вся ці місця дуже цікаві для археологів – вони прагнуть знайти всі ці “скарби”, зафіксувати, й певні предмети передати до музеїв України.
“Хто знає, може знахідки повністю змінять уявлення нижнього Дніпра”, каже Нємцев.
За його словами, ця місцевість була дуже зручною для проживання ще з часів пізнього палеоліту та можливо можна знайти “відлуння” всіх епох, які були наступними в археологічній хронології.
Водночас він акцентує: для наукової археології дуже важливо не просто щось знайти, а й зафіксувати умови, навколишні предмети, грунт тощо. Наприклад, якщо це амфора, то звідки вона – із селища, кладовища тощо. Без цього контексту амфора втрачає інформаційну цінність, тому що схожих предметів в музеях – десятки, сотні, навіть тисячі одиниць. Як стверджує фахівець, абсолютно унікальних предметів небагато, а серійні старовинні речі мають наукову цінність тільки, якщо зафіксовані за певними процедурами. Це дуже важливо, бо інакше втрачається історія.
“Тому наразі краще, що можна зробити – це нічого не чіпати, поки не буде можливості офіційно дослідити. Місцевій владі потрібно зробити все, щоб зараз громадяни не перебували на території, яка раніше була під водами Каховської ГЕС, в першу чергу, щоб не наражати себе на небезпеку, бо ті місця постійно прострілюються”, підкреслює головний спеціаліст.
Він також прокоментував оприлюднені у соцмережах фотографії, зроблені на місцевості, яка до 6 червня була під поверхнею водосховища. Зокрема, за його словами, він не знає, хто ці люди та не виключає, що йдеться про “чорних археологів” та додав, що у районі заповідника Хортиця вже були зафіксовані люди з металошукачами.
“Каховська ГЕС – це трагедія двічі. Перший раз – коли її будували. Її виникнення змінило життя населених пунктів, які були розташовані у зоні підтоплення та по берегах майбутнього водосховища. Другий – зараз, коли воно припинило існувати – знов трагедія, яка змінює життя навколо”, акцентує посадовець.
За його словами, наразі краще за все набратися терпіння, але, якщо випадково там щось вдасться знайти, треба зафіксувати координати та повідомити про це найближчий музей.
Що було на місці Каховського водосховища
Великий Луг – історична назва місцевості, велетенських річкових плавнів, які колись існували на лівому березі Дніпра (між Дніпром і лівою притокою Конки, а також тягнулися широкою смугою вздовж правого берегу від гирла річки Середня Хортиця). Плавні, зарослі листяним лісом, очеретом і рогозом мали площу понад 400 кв. км. Вся ця місцевість належала Запорізькій Січі, з Великим Лугом часто ототожнювали усе Запорожжя.
На нижньому Дніпрі існувало 8 перевозів, відомих ще з часів бронзи. Тут були 4 піщані кучугури, що також були найліпшими перевозами: Великі кучугури, Водянські кучугури, Каменські кучугури, Нижньодніпровські (Олешківські) кучугури.
Під час своєї мандрівки по Нижньому Подніпров’ю і тодішньому Великому Лугу давньогрецький історик Геродот був вражений казковою лісистою країною, яку він назвав Гілеєю, повною “різноманітнішими деревами”. Зі спогадів старожилів відомо, що на Великому Лузі “зростали могутні дерева, а через дикі хащі й бурелом неможливо було пробитись ані кінному, ані пішому”.
Навіть після створення Каховського водосховища серед залишків плавнів зберігалася унікальна рослинність, у тому числі реліктова та рідкісна – водяний горіх, латаття біле, глечики жовті тощо.
У річках Великого Лугу водилися велетенські білуги, соми, коропи, щуки, зграями плавали осетри, севрюга, стерлядь, камбала та інша риба, яку можна було ловити голими руками.
Водилися вовки, олені, сарни, лисиці, коти, зайці, борсуки, горностаї, ховрахи, бобри, куниці, дикі коні, лебеді, качки, баклани, горлиці, зозулі, яструби, орли тощо.
Великий Луг був затоплений водами Каховського водосховища у 1955-1957 роках, за винятком деяких ділянок, а після підриву росіянами Каховської ГЕС 6 червня 2023 року, він був “вивільнений” на поверхню.
Загибель Гілеї
Історію знищення плавневого масиву Нижнього Дніпра описала співробітниця Кам’янсько-Дніпровського міського історико-археологічного музею Анастасія Шалига.
Гілея – у перекладі з грецької, – ліс. Але Гілеєю, з подачі історика Геродота, древні греки називали гігантський лісовий, точніше плавневий масив, що тягнувся долиною Дніпра від Хортиці й до нинішньої Нової Каховки. Це була напівказкова країна, заселена не лише численними звірами та птахами, а й лісовиками, мавками, німфами, русалками, водяниками. Частина цього масиву від Хортиці й до села Бабиного на Херсонщині називалась за часів козаччини Великим Лугом Запорізьким.
Плавні Нижнього Дніпра були приречені. Навіть не на початку 50-х років минулого століття, коли до них підступилися з пилами й сокирами приїжджі лісоруби, не в кінці 40-х, коли було прийнято рішення перегородити греблею Дніпро в районі Каховки. Цілеспрямований, методичний наступ на Луг почався з реалізації сталінського плану перетворення природи східноєвропейського півдня соціалістичної імперії ще в середині 20-х років, коли в Приазовських та Причорноморських степах знищувалися вікові пасовища, щоб потім спровокувати розмови “о засушливых землях”.
Загибель Гілеї почалася з притиснення всього південноукраїнського степу, коли замість традиційного і прибуткового в цих краях скотарства, особливо вівчарства, бездумно впроваджувалося хліборобство в неприпустимих масштабах. Казковий край, густо населений абсолютно реальними лосями та козулями, оленями й кабанами, лисицями й ондатрами, борсуками та видрами, куницями й хохулями, дикими котами та тарпанами, сомами й щуками, осетрами та севрюгами, судаками й лящами, вуграми, покірно чекав своєї долі …
Тисячі озер, проток, стариць, струмків, островів, кіс, заток, лиманів, а серед них величаво котив свої води Дніпро-Славутич. Паралельно Дніпру, дотримуючись лівобережжя, бігла на південь річка Конська (Конка). Яскраво-блакитну до синяви воду Конської неможливо було сплутати з Дніпровською – жовтувато-блакитною. І навіть після, на всьому шляху крізь Гілею, коли Конська кілька разів виходила з нього, на час з’єднувалися тільки русла двох річок, але не їхні води. Яскраво-блакитна смуга ніколи не змішувалася з жовтувато-блакитною. Грань між ними простежувалася чітко. Хіба це не диво! Зберігала Конська свою течію і колір води до самого впадіння в Дніпровський лиман.
Величезні дубові гаї, масиви вікових верб, диких груш, береста. Соковита трава – до поясу. У дуплах – мед диких бджіл. Людина, опинившись одна в плавнях, могла прогодуватися як влітку, так і взимку. Ягоди ожини, глоду, шипшини, терну і кизилу не втрачали своїх поживних властивостей навіть у люті морози. Знавець і співець Великого Лугу Андріан Кащенко (1857–1922 рр.) писав:
«Дуже часто, переходячи ліси, мені доводилось бачити озера. На їхніх берегах здебільшого шуміли очерети й осока, з яких мов чабани з-поміж отари овець, маячили високі верби, купаючи свої гнучкі віти у воді. Де траплялися піскуваті галявини, то вони були вкриті непрохідними шелюгами лоз; вогкі ж безлісі місця заростали осокою аршинів у три заввишки та очеретами до трьох сажнів. Величезні срібно-руді китиці комишу хвилювались, як море, поверх того моря красувалися чорногруді, м’які, мов боброве хутро, султани».
Однак наш видатний дослідник відчув хвилювання при спостереженні прекрасного. Колишній притулок славних запорожців, краса і гордість України, став піддаватися варварському ставленню до себе ще в XIX столітті. Свого часу запорожці рубку лісу робили тільки строго вибірково, полювали на звіра і ловили рибу тільки у встановлених місцях, але новоявлені господарі краю дивилися на Великий Луг виключно як на джерело збагачення. З болем констатував Кащенко в 1916 році хижацьку заготівлю лісу в районі Нікополя, масове винищування промислового звіра і птиці. Але не міг навіть здогадуватися шановний Андріан Феофанович, яку долю підготували цьому Богом даному краю люди в недалекому майбутньому…
Як все відбувалося
Перші бригади лісорубів з Житомирської, Київської, Вінницької, Хмельницької, Чернігівської та Закарпатської областей почали приїжджати в придніпровські села влітку 1952 року. Групами, а то й поодинці вони розташовувалися на постій в селянських сім’ях. Міцні молоді хлопці, чимало було серед них і дівчат. Веселі, життєрадісні, вони відразу знайшли спільну мову з місцевими жителями. Тільки іноді посміювалися недовірливі люди похилого віку: «Так оце ви приїхали плавню нашу рубати? Еге, хлопці, та ви її і за сто год не вирубаєте».
Хлопці багатозначно мовчали. Зберігали мовчання і деякі з людей похилого віку. І віяло від того мовчання прикрістю. Не можна тоді було говорити про все прямо і відкрито.
Поки лісоруби точили сокири та пилки, периметр регіону майбутньої екологічної катастрофи обстежили геодезисти. Визначали, де слід закладати акацієві масиви, які, мабуть, повинні були компенсувати знищення плавневого лісу, де будувати дамби та мости. Особливу увагу корінних жителів привертали до себе вербові й осокорові обкоровані стовпи, вбиті в землю на значній відстані від крайки Великого Лугу на всьому багатокілометровому її протязі. Передбачалося, що саме у тих стовпчиків зупиниться вода після «великого каховського розливу». «Шо?» – раптом прорізався голос у мовчазних старих людей. «Та перенесіть ви свої стовпці якомога далі від того місця, де їх позабивали і навіть тоді, навряд чи вдасться вам точно установити смугу майбутнього берега. Не знатиме меж оте ваше море… ».
Хто мав вуха, той не тільки зумів почути ті слова, а й зрозуміти їхній справжній сенс. А тому у всіх хуторах і селах, розташованих навколо Луга, розповзався тихий гомін. Тихий такий, тихий, що звучить в хатах при світлі гасівок. Хто «відав все», той знав про нього, а тому офіційна пропагандистська машина на всю трубила про ті блага, які принесе людям штучне море і ГЕС біля Каховки. Тут тобі і світло, і вода з крана прямо до двору і на поля, і дешеве судноплавство, і безкоштовні дрова.
Бажаної реакції пропагандисти змогли домогтися хіба що від тих селян, чиї хати потрапили під знесення у зв’язку з затопленням. Зокрема, від мешканців старих споруд. З отриманням компенсації в сумі в середньому 17 тисяч рублів у них з’являлася можливість побудувати нову хату. 17 тисяч рублів – 1700 в пореформеному (1961 роки) еквіваленті – були чималою сумою. Слід сказати, що держава з відселенцями розрахувалася до копійки і вчасно.
Однак все це не могло затушувати, а тим більше компенсувати всю масштабність втрат. Компенсацію отримали сотні, може, тисячі людей, а Гілею втратила вся Україна.
Восени 52-го лісоруби стали до справи. Майже у всіх куточках Великого Лугу заверещали пилки, застукали сокири. Рік по тому, наступ на плавні набув тотального характеру, і побачили мудрі старожили, що не “через сто год», а дуже навіть скоро від плавневого лісу залишаться одні пеньки.
Осінь 1955 року розпочалася з затоплення. Гілея занурювалася під воду поступово – з півдня на північ. Зрублені дерева намагалися вивозити відразу, але не скрізь це виходило, на місці порубок залишалося не тільки безліч гілок, а і громадилися цілі колоди, які називали вербоматками. Вода прибувала і прибувала, а в багатьох куточках Великого Лугу ще рубали лозу. Професійні лісоруби не встигали, і на підмогу їм прибули 16-20-річні хлопці та дівчата із суміжних сіл. Вода настала невідворотно, і лозу так і не встигли вивезти, її навіть вирубали не всю. А птахи ще довгий час літали над Каховським водосховищем в пошуках свого будинку.
Ще новини України: Каховське водосховище перетворилося на пустелю – фоторепортаж
