Міській голова Енергодара Дмитро Орлов розповів про ситуацію на ЗАЕС і про те, як доводиться виживати у місті тим, хто там лишився.
Дмитро Орлов, який за кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення змушений був покинути тимчасово окупований Енергодар поспілкувався з журналістами видання «Дзеркало тижня». Його повне інтерв’ю публікує НСН.
Яким було 24 лютого для Енергодара? Як працює місцева влада в екзилі та як живуть ті, хто залишився в Енергодарі? Як і де виживають ті, хто виїхав? Як комунікують із мером? Чи є реальні ризики та загрози можливого підриву ЗАЕС? Ці та інші питання Рух ЧЕСНО в межах спецпроєкту із «Дзеркалом тижня» обговорював із мером Енергодара.
Окупація міста та ситуація навколо ЗАЕС
— Пане Дмитре, повернімося назад на півтора року. Західні спецслужби та медіа активно попереджали про напад. Чи вдалося вжити якихось заходів до 24 лютого й чи був інструктаж від СБУ стосовно дій на ЗАЕС і в місті?
— Насправді це було непередбачувано й непрогнозовано, бо росіяни діяли всупереч нормам міжнародного права. Усі вважали, що такого бути не може. Адже світ (зокрема й Радянський Союз, правонаступником якого вважає себе Росія) визнав, що АЕС і територія навколо неї не є територією для будь-яких збройних конфліктів і ескалації. Люди були спокійні.
Я особисто дізнався про вторгнення, як і всі, — з новин. Якихось підготовчих дій ні органи місцевого самоврядування, ні інші державні органи на території АЕС або міста не проводили. Щодо інструкцій, напередодні ми також їх не отримували. Вже постфактум я був на зв’язку зі спецслужбами та обласною ВЦА в режимі 24/7. Але коли росіяни повністю закріпилися в місті, про виконання інструкцій вже не йшлося, бо просто неможливо було це зробити.
— У медіа дуже багато написано, якими можуть бути наслідки підриву ЗАЕС. Ми розуміємо, що другого Чорнобиля не буде, але є не менш страшні ризики, насамперед для жителів прилеглих територій. Свої наслідки можуть бути через відключення енергоблоків АЕС і від’єднання від енергосистеми. Як сприймають це жителі міста, які хоч і не є експертами, але, перебуваючи там, на своєму рівні точно знають більше, ніж ми?
— Було шість знеструмлень станції. Це досить суттєво щодо безпеки, бо охолоджувати ядерне паливо потрібно постійно під товщею води. І поки там перебувають окупанти, ризики дуже високі. Рівень води внаслідок руйнування Каховської ГЕС майже не впливає на рівень у ставку-охолоджувачі АЕС, але ми розуміємо, що ворог може підірвати шлюз і злити воду ще й зі ставка. Вони настільки непередбачувані, що не знаєш, чого очікувати. Тому обговорюємо та пропрацьовуємо різні варіанти подій.
— На АЕС залишаються працівники? Чому вони не виїжджають на підконтрольну територію?
— Тому що більшість із них відчуває особисту відповідальність не лише перед країною, а й перед усім світом. Енергетики масово вивезли свої родини до Запоріжжя, а самі повернулися. Таких фахівців просто так не знайти. Аби підготувати начальника зміни блоку, його вчать на виробництві 15 років, не враховуючи навчання у ВНЗ. Кадрового потенціалу в окупантів немає. Не можна замінити працівників станції на першого-ліпшого зрадника, який пішов на колаборацію. До того ж вони отримують ліцензію окремо на кожну реакторну установку, бо перший енергоблок відрізняється від шостого.
Атомну станцію не можна зупинити одномоментно. Ядерне паливо й надалі знаходиться в реакторах у басейнах витримки й виділяє тепло, навіть коли реактор не працює. Охолоджується станція кілька років, усі системи працюють, і робота на потужності там не набагато відрізняється від ремонту чи стану «холодного зупину».
— З міста і ЗАЕС роблять ядерну фортецю, щоб протистояти нашому наступу, а потім і контратакувати?
— Багато їх і в місті, й на АЕС, і вони прикриваються периметром ядерного об’єкту, де й техніку ховають, і боєприпаси, й особового складу близько тисячі. Є певні ротації — переміщення як важкої техніки, так і живої сили противника. Але не можу сказати, що їх стало набагато більше чи менше. Якихось конкретних підготовчих дій для наступу з їхнього боку я не помітив.
Але те, що вони замінували весь периметр станції й узбережжя, — факт, давно доведений інспекторами МАГАТЕ, які повідомляли, що поблизу щось постійно детонує. Це дикі тварини, які потрапляють на розтяжки.
Життя міста в окупації
— Коли було найважче за ці півтора роки?
— Важко сказати. Коли місто ще не було окуповано, але ворог уже брав його в оточення, ми знали, що окупанти скрізь, і нормальної логістики не було. Коли місто окупували й ворог почав змінювати стратегію поведінки, перед нами постали геть інші виклики. Коли люди почали масово виїздити, це також було чергове проблемне питання.
Нині місто під окупацією понад рік, і маємо ризики техногенних терористичних загроз. Наразі дві третини населення з 53 тисяч залишили Енергодар, більшість — на підконтрольній території, відсотків десять — за кордоном, і в кожного також є певні проблеми. Багато цивільних пройшли через катівні окупантів.
На деякі ситуації ми, на жаль, не можемо впливати. З вересня 2022 року гуманітарний складник не контролюється, ворог заборонив провозити з підконтрольної Україні території будь-який вантаж і навіть медикаменти. Є поодинокі випадки, коли приватні перевізники працюють, але несистемно. Жодна з міжнародних організацій не бере цього питання під патронат.
— Як починалася окупація міста? Були важкі бої, чи ворог просто зайняв Енергодар без бою?
— Певний опір був. Наприкінці лютого центральною та єдиною дорогою до міста заїхала перша невелика колона танків. Вони сподівалися на зустріч із квітами та палкими обіймами, але їх зустрів кількатисячний натовп мешканців із українськими прапорами, співаючи гімн України. Таких спроб було декілька. Востаннє мирним мешканцям багатотисячною колоною вдалося зупинити атаку окупантів 2 березня 2022 року.
Наступного дня ворог зайшов великою колоною — понад сто одиниць броньованої техніки. Вони відкрили вогонь із танка по блокпосту на в’їзді ще за пару кілометрів. Тоді відбувся кількагодинний бій, але окупанти все-таки змогли прорватися до атомної станції й там вже стикнулися з опором Нацгвардії та ТрО. Але сили були нерівні ні за кількістю особового складу, ні за озброєнням. Відповідно ЗАЕС вони також захопили.
Внаслідок атак навчально-тренувальний центр було знищено, згідно з висновками експертів, він не підлягає відновленню. Також було пошкоджено частину техобладнання й трубопроводи системи забезпечення роботи АЕС. Зруйновано частину адмінбудівель. Пошкодження були навіть на діючих енергоблоках. Влучили в приміщення аварійних дизельних генераторів, які забезпечують резервне живлення першого енергоблоку.
На прохідній станції довго стояв згорілий російський танк. На жаль, тоді ми втратили двох наших оборонців.
— Хто організовував «зелені коридори» для мешканців міста, й чи працювали вони? Чи можуть люди виїхати зараз і куди?
— В класичному розумінні «зелені коридори» з Енергодара майже не працювали, навіть коли про них було оголошено на офіційному й найвищому рівні. В ті дні, навпаки, нікого не випускали, провокативно обстрілювали колони. Бувало, що колони розвертали по три-чотири рази. Люди здебільшого виїздили й надалі виїздять на свій страх і ризик. Не всі, на жаль, доїжджають. Були випадки, коли людям вдавалося виїхати з десятого разу. Шлях завдовжки 120 кілометрів часом долають тижнями.
Протягом першого місяця ми самотужки евакуювали багато дітей і соціально незахищеного населення, атовців — поки списків у окупантів не було. Автобуси для евакуації надавали й приватні перевізники, й АЕС.
— Вам коли довелося поїхати?
— За два місяці. З перших днів по кілька разів на день приходили представники спецслужб окупантів і росгвардії. Казали, що тут «росія навсєгда» і що треба співпрацювати. Користуватися телефоном було неможливо, щойно я його вмикав, до мене в ту точку приїздила автівка з окупантами.
Вони зняли прапори в місті й почали викрадати цивільних, чинили сильний тиск на людей із проукраїнською позицією. До мене додому приходили, натякали, що діяльність, яку я веду, перешкоджає досягненню їхньої мети. Я розумів, що на той момент у окупованому місті від мене менше користі, ніж на підконтрольній території, звідки можна ефективніше вирішувати гуманітарні питання, організовувати евакуацію, допомагати ВПО. Це рішення було погоджено з ВЦА, й наразі я веду діяльність із Запоріжжя.
— Рух ЧЕСНО веде Реєстр Zрадників. Ви виїхали з міста, але в Енергодарі були ті, хто пішов на колаборацію з ворогом, зокрема зрадник Андрій Шевчик. Скільки політиків пішло на співпрацю з окупантами?
— Шевчик справді був першим гауляйтером Енергодара. Але недовго. Чомусь у нас вони не затримуються, нині, здається, вже шостий, я з ліку збився. У виконавчих органах із 200 осіб троє пішли на співпрацю. І це люди не з високих посад і не ті, які мали великий досвід або експертність у певній сфері. З трьох тисяч освітян п’ять відсотків пішли на співпрацю. Здебільшого це люди, які не змогли самореалізуватися раніше й пішли за посадами, не маючи ні знань, ні освіти, але надовго вони на тих посадах не затримуються.
— Чи були випадки вивезення дітей до Росії? І чи була примусова евакуація дітей від Мінреінтеграції України?
— Мінреінтеграції примусової евакуації не проводило, бо це треба було робити до окупації, а події навколо міста розгорталися дуже активно й динамічно, тоді, в березні, ще навіть не було таких обговорень. Дитячі будинки сімейного типу нам вдалося евакуювати на підконтрольні території.
Про примусові вивезення дітей або дорослих до Росії мені невідомо, лише добровільні — під різними приводами. Наприкінці року окупанти вивозили кілька сотень дітей на оздоровлення, це було показово, під відеозапис. Минуло кілька тижнів, а дітей батькам ніхто не повернув. Через публікації в ЗМІ та міжнародний розголос дітей згодом усе ж таки повернули. Є й такі випадки, коли мати лояльна до окупантів, а батько — в ЗСУ, й починається внутрішній конфлікт через рішення відправити дітей відпочивати до Росії, але це точково.
— Ви маєте трьох дітей. Як ваша родина переживає війну?
— Вони виїхали ще на початку вторгнення. Ми розуміли, що через тиск на мене й загрозу безпеці та життя родини мені буде важко втримати жорстку позицію. За кордон вони не виїздили. Цей період для нас досить важкий, але ми впораємося.
— Окупанти вимагають брати російські паспорти. Чи є, власне, в енергодарців вибір?
— Якщо є пряма загроза життю та здоров’ю, то насамперед треба зберегти життя. Й наявність російського паспорта, коли людина пройшла через катівні, де її примушували взяти той папірець, або активно погрожують катівнями зараз, за таких умов не є злочином. Останніми місяцями, на жаль, це фактично гарантує збереження життя.
Зараз дійшло до того, що зупиняють на блокпостах, подекуди забирають українські документи, а без документів там навіть гірше, ніж із українським паспортом. Ходять із рейдами по квартирах, за тиждень перевіряють, чи змінили паспорти. В таких умовах не у всіх вистачає сил, везіння та здоров’я уникнути примусової паспортизації. І ми зараз, наголошую, говоримо не про тих, хто радо побіг по паспорт РФ у перші місяці після окупації. Таких в Енергодарі насправді було не надто багато. Саме тому, щоб покращити свою пропагандистську статистику, окупанти фізично й морально примушують людей до паспортизації.
— Як люди виживають в умовах окупації? Де беруть продукти, ліки? Чи виплачують пенсії й чи є де отримати готівку?
— В магазинах — російські товари. Люди скаржаться, що ліки низької якості й досить дорогі, особливо якісь специфічні.
Це аграрний регіон із родючими землями. Є фермерські господарства, які раніше працювали на імпорт і забезпечували пів країни насамперед сезонними овочами та фруктами. До Криму їх зараз не пускають через жорстку конкуренцію, на підконтрольні території — також. Тому попит на ці продукти значно менший, ніж пропозиція, й ціни на порядок нижчі, ніж у Запоріжжі або Києві. На інші групи товарів — навпаки, вищі.
Усі соціальні гарантії з нашого боку ми виконуємо. Зарплати та пенсії виплачують на карткові рахунки. Деякі підприємства виведено на простій, але соціальний складник виплачують. НАЕК «Енергоатом» і надалі нараховує заробітну плату з передбаченими надбавками, навіть якщо людину не пускають фізично на територію АЕС, єдина умова — непідписання контракту з окупаційною адміністрацією. З 11 тисяч персоналу десь дві-три тисячі уклали такі контракти. Але зараз там дуже тяжко. Люди приходять на роботу, й над ними знущаються не лише морально, а й фізично.
— Де найбільше людей, які змушені були виїхати з Енергодара після окупації? Чи комунікуєте з ними? Чи вдається задовольнити їхні потреби?
— Постійно комунікуємо через мій офіційний Телеграм-канал, там публікуємо останні новини й анонси подій. Щомісяця проводимо пряму телефонну лінію. В трьох містах, де найбільше переселенців із Енергодара, — Запоріжжі, Дніпрі та Києві, — ми створили центри допомоги евакуйованим мешканцям. В Запоріжжі такий центр існує майже рік, тут можна отримати адміністративні послуги, юридичну, психологічну, гуманітарну допомогу та соціальну підтримку. В Дніпрі такий центр працює чотири місяці, а третій зовсім недавно відкрили в столиці.
Якщо питання є критичними й стосуються незахищених верств населення, центри навіть передають усе необхідне поштою, а консультують телефоном.
Більшість людей, які звертаються до центрів, налаштовані повернутися до міста після деокупації, у багатьох з них там і досі залишаються рідні, друзі та майно. На жаль, часто звертаються з питанням, яке ми вирішити наразі не в змозі, — це евакуація з непідконтрольної території. Наразі це дуже проблематично: окупанти не випускають людей і не дають змоги доставити будь-яку допомогу або медикаменти.
— Як доводиться виконувати першочергові функції міського голови в екзилі?
— Окрім забезпечення тимчасово переміщених осіб та їх підтримки, функцій справді значно більше. Це, зокрема, й освітні процеси в дистанційному режимі, й підтримка освітян. Ми розуміємо, що остання в таких умовах украй важлива, тому додатково фінансуємо з місцевого бюджету, окрім субвенцій.
Ускладненим є процес роботи комунальних підприємств, адже дистанційно вони ніяк не можуть працювати, тож залишаються в окупації. Минулого року вони виконували свої функції, й ми платили заробітну плату, але окупанти не дають змоги працювати та чинять на працівників шалений тиск, тому тут питання стоїть гостро.
Соціальну сферу й державні гарантії відпрацьовуємо своєчасно. Були певні виклики, щоб усі ці процеси перенести на підконтрольну територію та організувати виконання роботи в дистанційному режимі. Нині формуємо матеріальний резерв, аби після деокупації оперативно вирішити нагальні проблеми.
— Ви згадували про катівні, з яких поверталися люди, котрі це пережили. Кого забирають і навіщо?
— Спочатку забирали виключно активістів, аби склалася загальна думка, що таке може трапитися з кожним, хто виявляє проукраїнську позицію. Їм треба було нейтралізувати таких активних громадян, бо тоді загальною масою простіше управляти й насаджувати свою пропаганду. Потім вони почали забирати навіть тих, хто мав бодай натяк на наявність української символіки. В них окупанти вбачають терористів, іноді ще й зброю підкидають.
Раніше вони ще й провокативні відео записували, змушуючи людей гімн Росії співати або зізнаватися в диверсіях, спланованих ГУР. Після таких відео людей часто відпускали. Більш як тисяча наших мешканців зазнала тортур. Постійно вони утримують кілька сотень, тому змінюють своїх бранців. Застосовують електричний струм і побиття фактично щодня. Все залежить іще від того, як людина поводиться, як тримається психологічно.
— Росіяни викрали вашого першого заступника Івана Самойдюка, нашій розвідці вдалося звільнити його майже рік по тому. Як гадаєте, через що його забрали, чому так довго тримали?
— Він перебував у полоні 333 дні, майже рік. Причиною була його проукраїнська позиція. В березні 2022 року його викрали посеред міста, й це явно було сплановано заздалегідь. Він їхав на авто, його зупинили, зненацька натягли на голову пакет. І після цього ніхто, крім деяких бранців, які пережили полон разом із ним, не бачив його майже рік.
У полоні він ледь не втратив життя, був певний час у реанімації. Не можна називати це своєчасною медичною допомогою, бо її надали вже тоді, коли довели його до критичного стану. Схуд майже на 40 кілограмів. І психологічно було важко. Спали на голих бетонних перекриттях без опалення, світла, питної води та нормального харчування.
Завдяки роботі розвідки та служби безпеки його вдалося обміняти. Після лікування та реабілітації він повернувся до роботи й зараз активно працює у складі команди тут — на підконтрольній території.
Господарство
— Як місто переживе зиму?
— Складне питання. Насамперед щодо опалення. В нас немає котелень, два мікрорайони опалювали від ТЕС, іще чотири — від АЕС, інших джерел немає. Зараз жодна з цих станцій не працює. Люди здебільшого опалювали житло електричними засобами обігріву. Електрика в нас була, й тут треба розуміти, що зараз і навантаження на мережі менше, бо люди виїхали. В січні окупанти встановили мобільні котельні, що споживали 30–35 тонн дизпалива на добу, це була така собі велика АЗС, бо там постійно тхнуло паливом і генератори виходили з ладу.
Важко прогнозувати, як буде цьогоріч. Держрегулятор забрав ліцензію в усіх енергоблоків на експлуатацію в стані «гарячого зупину» з міркувань безпеки. А якщо не наповнити Каховське водосховище, то навряд чи можна буде запустити хоча б один з енергоблоків, бо вода зі ставка-охолоджувача випаровуватиметься, а масштаб зносу води та підживлення спрогнозувати важко, не кажучи про ліцензії, обстеження, ремонти, наявність персоналу.
— Вся Україна з нетерпінням чекає на успіхи ЗСУ та звільнення окупованих територій. Якими будуть ваші перші кроки з відновлення міста після деокупації?
— Я спостерігаю за практикою інших деокупованих територій, як там відновлюють життя міст. Найважче — повернути людей. Хтось виїхав із країни, а хтось укорінився в інших містах України й уже точно знає, що до Енергодара не повернеться.
Місто й передмістя значною мірою заміновані. Й, мабуть, найпершим і найважливішим завданням буде — максимально розмінувати й очистити території, інакше під загрозою опиняться насамперед діти. Важко буде потім пояснювати, що тут безпечно. Потрібно зробити місто максимально безпечним і привабливим для людей, аби вони поверталися.
Люди не повернуться до міста без комунікацій, інфраструктури, Інтернету та доріг, шкіл і лікарень. Розумію, що окупанти вивезуть звідусіль усе, що зможуть, і треба буде заходити з певним матеріально-технічним складником і кадровим потенціалом, бо роботи буде дуже багато. Навіть не можу спрогнозувати, за скільки років зможемо повернутися до доокупаційного періоду. Але ми всі над цим наполегливо працюватимемо.
Ще новини України: Партизани провели успішну диверсійну операцію в Маріуполі
