Захисник Зміїного Роман Грибов розповів про перші хвилини повномасштабної війни на острові. За його словами, саме він сказав фразу про корабель, яка потім стала легендарною. А тоді ніхто із військових не придав їй особливого значення. Грибов пригадав свої емоції в той день, 24 лютого 22 року і все, що відбувалося з ним та його побратимами.
Спогадами оборонець поділився в інтерв’ю виданню «Голос Америки», передають “Новини України – НСН“.
Морський піхотинець Роман Грибов був серед військових, що тримали оборону острова Зміїний у перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Він – головний сержант дивізіону 35 окремої бригади морської піхоти України.
За словами Романа, вторгнення Росії не було для військових несподіванкою.
Звісно, це був не секрет, про це всі говорили, коли розпочалися їхні повномасштабні навчання в кількості 150-200 тисяч біля наших кордонів. Тож, вже не було таємницею, що вони щось готують, – каже Захисник
На острові Зміїний він був за місяць до нового, 2022-го, року, чоловіка туди прикомандировували для спільних навчань із прикордонниками для підсилення острова у разі вторгнення.
І після Нового року я планував їхати додому на свята, я мав чотири вихідні на Різдво. Тож п’ятого січня я вже купив квитки на потяг додому, але в нас відбулося екстрене шикування особового складу, на якому нам повідомили, що завтра потрібно відправити підсилення на острів Зміїний. Я тоді був командиром відділення ПЗРК, і відділення ПЗРК було потрібне на острові. Тож мене відправили на острів і до моменту повномасштабного вторгнення я перебував там, – розповів Роман
Про перші хвилини повномасштабної війни
Він поділився спогадами про перші хвилини вторгнення:
Це ніколи, мабуть, не вийде з голови. 24 лютого о пів на четверту ранку ми всі вже були на бойових позиціях. Спочатку очікували на російську авіацію, вона повинна була прямувати в наш бік, але авіація якось обійшла нас стороною, і тоді нам доповіли, що їхні кораблі починають пересуватися потроху в нашому напрямку. Близько 6 ранку, коли вже трохи посвітлішало, ми здалеку побачили перший корабель. Тоді ми не знали, який саме це корабель, бо була дуже далека відстань, близько 15 км. Коли він наблизився, ми побачили, що це славнозвісний крейсер “Москва”, а зліва від нього був їхній десантний корабель “Василь Биков”.
До обіду вони дали коридор для того, щоб евакуювати цивільних осіб, які займалися обслуговуванням на острові Зміїний.
Коли їх евакуювали, крейсер “Москва” завдав першого шквального удару по острову Зміїний, аби показати нам свою силу, і зайняв п’ятикілометрову відстань від острова. Ми тоді не знали, для чого саме, але потім зрозуміли, коли через годину по нас почала працювати їхня авіація. На острові з озброєння, можна сказати, ми не мали взагалі нічого протикорабельного. З їхньою авіацією ми могли боротися. Але проти крейсера не могли зробити взагалі нічого, ми просто повинні були триматися. І ми протрималися якимось чином до 17 години, що дало можливість Одесі підготуватися до російського вторгнення.
За словами Романа, у росіян були спроби десантуватися на острів, але оборонці не давали цього робити. Але після цього на Зміїний почали прилітали авіабомби ворожої авіації, а крейсер контролював це все і в будь-який момент міг запустити ракети.
Триматися Захисникам допомагав просто бойовий дух. Тому що, окрім стрілкової зброї, інших засобів ураження ворога у них не було.
Що ж до легендарного вислову про російський військовий корабель, Роман пригадав:
Це було на самому початку. На цій фразі ніхто не акцентував жодної уваги, це було так від душі їм послано, це була найсильніша зброя на той момент, якою ми могли скористатися разом із хлопцями, моїми побратимами на острові. Тож ніхто не підозрював, що ця фраза може стати такою пророчою і дати поштовх українському народу для того, що не потрібно здаватися перед їхньою навалою
За словами Романа, автором фрази про корабель був саме він.
Також Захисник каже, що страх у оборонців, звісно, був.
У кого немає страху, той, вибачаюся, не дружить із головою. В усіх є страх. Звісно, ми по-своєму боялися, але ми – воїни, і повинні триматися, – каже Роман Грибов
Про полон і повернення додому
Як відомо, захисники Зміїного були захоплені росіянами у полон. А українці певний час вважали їх загиблими. Про те, що вони живі, не знали й рідні морпіхів.
Ось що згадує про це Роман:
О 17 годині 24 лютого вони нас повністю відрізали від зв’язку з материкової частиною. Верхню частину острова вони повністю “під нуль” знешкодили авіабомбами, тож ми не могли ні з ким зв’язатися. Тож укотре підійшли десантні кораблі і знову включили нам запис: “Я русский военный корабль. Предлагаю сложить оружие и сдаться”, і тоді старший острова, порадившись із усіма нами, ухвалив рішення, що потрібно здаватися. Цим він зберіг життя усіх хлопців. І всі ті, хто повернулися з полону, вони далі в строю і далі захищають Батьківщину.
За його словами, він з побратимами лежали на пірсі до 4 години ранку 25 лютого.
Просто лежали на металі, в чому були одягнені, так і лежали. Потім вони нас усіх позгрібали в один будиночок і о 7 годині 25 лютого підійшов корабель “Шахтер”. Ми побачили український прапор і подумали, шо це наші, але виявилося, що це просто кримський корабель, який вони також у свій час захопили. Тож нас усіх туди позв’язували і покидали в каюту, і так ми рухалися десь добу, аж поки прибули в Крим. У Криму нам сказали: “Поводьтеся спокійно, ми вас розв’язуємо, все знімаємо.” Коли я став на берег, то побачив багато журналістів та автобусів, які стояли із табличками “Одеса -Севастополь.” І журналісти нам сказали: “Ви знаєте, що президент учора вас усіх похоронив, а ми тут, такі молодці, вас привезли і зараз будемо відправляти вас додому”, – пригадав Захисник
Але, на жаль, не все так сталося, як гадалося.
Оборонців Зміїного декілька днів тримали у Криму
І це були райські умови порівняно з тим, що чекало далі. Звідти ми полетіли до Курська, з Курська – в Шебекіно, де були морози до мінус 25 градусів, і ми просто в чому були одягнені жили в наметах. Це були тимчасові наметові табори для полонених. Там я пробув може чотири дні, а звідти нас знову почали перенаправляти. І останнім місцем, куди я потрапив, була Бєлгородська область, зона суворого режиму у Старому Осколі. І вже в цій зоні була повністю програма, написана роками – з 6 до 22 години ми жили за правилами зони як довічно увʼязнені. Ми не могли зв’язатися з рідними, ми не мали на це права. Єдине, чого хотілося, – якось достукатися, щоб повідомити рідним, що я живий. Це все, що хотілося тоді зробити, – розповів Грибов
Він каже, що у його історії полону не було такого пекла порівняно з іншими хлопцями, але було цькування собак, поводження, як із худобою, також моральний тиск їжею – вона була наче для свиней. А ще був моральний тиск, заклики перейти на бік Росії.
Це неодноразово лунало від них, оскільки, за їхніми словами, Україна вже була в оточенні з трьох боків, нам не було жодного сенсу повертатися додому. Тож щодня в нас були допити і нам постійно наголошували, щоб ми переходили на їхню сторону, бо інакше або нас вб’ють, коли ми повернемося додому, або ж ми будемо пожиттєво в них сидіти, – розповів Захисник
Його, разом з 9 побратимами обміняли 24 березня 2022 року. Тоді українська влада повідомила про перший повноцінний обмін військовополоненими з початку повномасштабної війни, внаслідок якого звільнили 10 військовослужбовців.
Роман Грибов розповів:
До останньої години я не розумів, що це обмін. Десь за добу ми потрапили до бурятів. Це був жах просто, були петлі, які вони роблять для звірів. Нам зв’язували шиї і зв’язували руки за спинами. Коли руки хочеш трохи послабити, в тебе на шиї петля стягується і ти не можеш зовсім дихати. І в такому режимі ми пробули близько 12 годин. Приблизно за п’ять годин до обміну нас покидали, як мішки, в автівки, і просто катали якоюсь дорогою туди-сюди до моменту обміну.
Я не вірив, що відбудеться обмін, бо багато хто в цій машині просто задихався, хлопці харчали, адже петлі ці вже настільки постягувалися, що нереально було дихати. Але в один момент ми почули український голос: “Хлопці, зараз ми вас порозв’язуємо, зараз буде проходити обмін”.
За словами Грибова, він був шокований тим, що побачив в Україні.
Бо потрапив у полон у перші години повномасштабної війни і не бачив, що ця рашистська навала зробила з Україною. Це було дуже жахливо, коли ми побачили руїни навколо, це була Запорізька область, там, де проходив обмін. Було жахливо… Але емоції переповнювали, що я вже вдома, що я на своїй землі. Нам хлопці дали телефони, я зателефонував мамі і сказав, що я живий. Це були крики, емоції… А вже через три доби я потрапив додому, – розповів Захисник
Ще новини України: Суспільний договір вічної війни потрібен Україні – голова Українського інституту національної пам’яті
