Купити квартиру в Дніпрі

Суспільний договір вічної війни потрібен Україні – голова Українського інституту національної пам’яті

Суспільний договір вічної війни потрібен Україні - голова Українського інституту національної пам'яті

Повномасштабна війна в Україні не закінчилася ні через два-три тижні, ні через рік і не через два. І кінця їй поки що не видно. Ми щиро бажаємо одне одному миру і чекаємо коли ж нарешті він настане і все повернеться на свої місця, стане так, як було до вторгнення. А голова Українського інституту національної пам’яті, кандидат філософських наук Антон Дробович вважає, що українцям потрібно трансформувати свою свідомість і наше суспільство, яке досі, навіть під час бойових дій, живе за законами миру. Нам потрібен суспільний договір вічної війни – переконаний Антон Дробович. Адже війна, ймовірно, триватиме ще довго. І ми маємо навчитися не тільки жити під час неї, а й перебудувати своє життя так, аби вистояти та врешті перемогти.

Нижче – головне зі статті Антона Дробовича «Суспільний договір вічної війни», оприлюдненої у червні 2024 року в «Українській правді».

У тексті багато букв, але він важливий. Тож пропонуємо ознайомити з ним і серйозно поміркувати над тим, що каже голова Українського інституту національної пам’яті.

Незалежно від того, що ми розуміємо під суспільним договором – контракт, нормативний акт, негласну домовленість, політичний курс (наприклад, закріплений виборами), певну інтелектуальну моду, панівну ідеологію чи навіть вірусний цифровий маніфест, – він є дійсним у разі наявності суверенних сторін, які домовляються, а також певного конкретного, погодженого сторонами змісту домовленостей, – пише Антон Дробович

У своїй статті він констатує, що українська держава наразі не може гарантувати громадянам мир. Більше того, світ не може захистити нас від Росії. Орган, який було задумано і створено саме для таких випадків (ООН), виявився не здатним це зробити. Вади структури й процедур цієї організації (насамперед пов’язані з фіксацією не зовсім справедливих результатів завершення Другої світової війни) зрештою призвели до того, що вона де-факто не може зупиняти агресорів і війни. Особливо якщо їх розв’язують потужні країни, що належать до ключової безпекової структури об’єднаних націй, – Ради безпеки ООН.

Отже, на нас напала велика ядерна держава, яка несе українцям війну та смерть, при цьому “великодушно” закликає зрадити Україну, відмовитися від власної ідентичності, своєї суспільної угоди та укласти іншу – стати членом російської спільноти.

Якщо коротко, то суть російського ультиматиму звучить так:  “Ставайте росіянами або вшивайтеся звідси – інакше ми всіх вас повбиваємо”

Де-факто це має всі ознаки асимілятивного геноциду (знищити національну групу шляхом примусового переходу до іншої), на противагу більш відомому екстермінальному геноциду (фізичне знищення національної групи), який зокрема реалізували нацисти проти євреїв і ромів під час Другої світової війни і який відомий нині як Голокост.

Тож нам пропонують умертвити свою державу, а на додачу й усе те в нас, що відрізняє нас від покірно-раболєпної та водночас агресивно-фашистської російської сутності.

Який вибір є у кожного українця в таких умовах?

  • Переукласти суспільний договір і боротися стільки, скільки буде потрібно, щоб перемогти, зберегти себе та свою спільноту Україну такими, якими ми хочемо їх бачити.
  • Підкоритися, вбивши у собі все те, що росіянам не подобатиметься.
  • Утекти до іншої країни або стати громадянином світу, який мандрує між державами, користуючись перевагами тимчасового громадянства. Де факто – втекти в безпечніше місце, залишивши свою колишню спільноту перед названими вище викликами.

На думку Антона Дробовича, певний вибір доведеться найближчим часом зробити кожному з нас.

І оскільки мені найбільше імпонує перший варіант, то далі спробую поміркувати про його особливості, перспективи та умови, – пише автор

Як зберегти Україну

голова Українського інституту національної пам'яті

Зважаючи на те, що потенційна поразка України стане не лише катастрофою для нас як її громадян, а й дуже серйозно змінить баланс сил у світі, зокрема й норми міжнародного права, звичаї всієї людської цивілізації, ми маємо виходити з того, що ставки дуже високі.

Попри боязливість і нерішучість багатьох країн світу, ми не можемо дозволити собі розкоші “довгих процедур”, натомість маємо діяти швидко. Зокрема перелаштувати свою державу з умовного режиму “мирне життя для щастя і процвітання” у режим “довга війна для виживання і збереження найважливішого”.

Навіть психологічно дуже важко бути готовим до стану довгої (можливо, навіть вічної) війни, але це єдине чесне рішення, яке ми маємо прийняти перед самими собою.

Це звучить жахливо у ХХІ столітті, після, здавалося б, цілковитого “прозріння людства” за підсумками двох світових воєн, але правда дуже сумна: жодного прозріння не сталося, – констатує автор

Відтак, най його думку, якщо ми хочемо бути самими собою, захистити світовий устрій, у якому не можна без наслідків волюнтаристськи напасти на іншу країну, захистити цінності, у які віримо, а головне – уникнути того, що російські й інші подібні до них держави можуть стати безальтернативною нормою нового світу (а це означає, що вони принесуть війну куди завгодно), нам потрібно укласти суспільну угоду нового типу. Таку, яка, з одного боку, гарантуватиме свободу, солідарність, справедливість, гідність і мир між собою всередині спільноти, а з іншого – чесно визнає, що цій спільноті доведеться ще довгий час перебувати у стані довгої й жорстокої зовнішньої війни з цинічним агресором.

Антон Дробович наголошує: минув час, коли можна було пробувати воювати в пів сили та відкладати складні системні рішення на потім. Не вдасться жити довго у стані розділеності, соціальної шизофренії, коли для одних довга й страшна війна стала реальністю, а для інших – лише неприємним контентом у соціальних мережах, який можна проскролити і зосередитися на благах тилового спокою та діяти так, наче жодної війни немає. Це стосується приватного життя, ведення бізнесу, законів, суспільних норм і державних процедур.

Усе має бути максимально ефективним і адекватно пристосованим до потреб війни, але водночас забезпечувати умови розвитку, відновлення, психологічного й фізичного збереження громадян та їхнього майна, а також захищати їхню гідність.

Останнє тут, на думку автора, є чи не найголовнішим, адже ця війна хронологічно і сутнісно є продовженням Революції гідності, наступним актом боротьби проти нахабного поневолення. Відтак наша держава воєнного часу повинна оберігати і плекати гідність громадян, бо це чи не найпотужніше джерело енергії мобілізованого на війну суспільства, а заразом і те найвиразніше, що відрізняє наше громадянське суспільство від російського упокореного та заляканого зібрання.

Антон Дробович вважає, що відкладення суспільної угоди на потім – є наївними й помилковими.

Довга війна обов’язково породить виклики, напругу, конфліктність і розчарування, які просто неможливо буде залагодити легітимно на базі законодавства та процедур мирного часу.

Це вже, наприклад, засвідчили численні скандали довкола переслідування волонтерів за неправильно оформлену військову допомогу в перші місяці війни (люди реагували на потребу воєнного часу, а питали в них за законами і процедурами мирного) або здійснення оборонних закупівель із зменшенням рівня суспільного контролю, що зрештою призвело до зловживань (людям дозволили закуповувати швидко за законами воєнного часу, а дехто крав за звичаями мирного), – нагадує автор

Тож ми не можемо втрачати солідарність і легітимність, відтак правила й норми суспільного життя, новий суспільний договір держави воєнного часу має постати в результаті спільного думання та консенсусу. Іншого ефективного варіанту просто немає, адже будь-яка спроба виключно репресивно нав’язати суспільний порядок, до того ж такий, у якому зловживання, нефаховість і корупція залишатимуться безкарними, завершиться або внутрішнім протистоянням, або масовою втечею громадян. Вочевидь, обидві ці дії зрештою загрожуватимуть нам поразкою, – пише автор

Суспільний договір вічної війни: ключові параметри нової угоди

Антон Дробович зауважує, що навряд одна людина може запропонувати вичерпний перелік пунктів суспільної угоди для багатомільйонної громади та ще й у такому екстремальному часі. Але оскільки всі ми є творцями й розпорядниками своєї держави, деяку конкретизацію пунктів оновленої суспільної угоди все ж варто ініціювати та обговорювати, щоб розмова про таку угоду не залишалася надто абстрактною.

Ось із яких конкретних домовленостей пропонує розпочати автор:

Захист бізнесу і приватної власності

Бажання заволодіти чужим майном є однією з ключових причин війни всіх проти всіх. Тому захист приватної власності – перший і найголовніший крок побудови ефективного суспільного договору.

Логічним розвитком цього пункту є підтримка й захист бізнесу, адже збільшення багатства, розширення виробництва, створення нових робочих місць –  усе це робить спільноту сильнішою. Новий суспільний договір повинен передбачати якнайширші гарантії захисту власності та бізнесу. Особливо мають бути захищеними люди з підприємницьким талантом, які здатні творити успішні компанії у час кризи й невизначеності. Для них повинні діяти заохочення та пільгові кредити, максимальний захист від сваволі чиновників і корупційних зазіхань силовиків, а також заходи мотивування вкладатися в оборону для захисту свого майна та бізнесу. Водночас має бути чесно врегульовано питання оподаткування: оптимальні податки та всі умови підтримки від держави, але натомість відмова від офшорів (або певне розумне обмеження розміщення коштів там), зарплат у конвертах, завищення собівартості товарів / послуг тощо.

Бізнес має бути другим головним союзником Левіафана після армії, мотивованим джерелом його енергії та ресурсів, але також однією з найбільш захищених і шанованих груп.

Створення екосистеми загальної залученості й турботи

Боротьба має стати усвідомленою реальністю кожного громадянина не лише в контексті переживання війни в інфопросторі чи в незручностях, а й у конкретному внеску.

Спільнота має створити такі умови взаємодії, щоб кожна людина щодня робила внесок в оборону, усвідомлювала його й пишалася ним. Він має бути посильним, добровільним, пропорційним і конкретним. Наприклад, загальною нормою може стати те, що 10 % усіх своїх зусиль і часу людина приділяє зміцненню оборони: від участі в ліквідації наслідків бомбардувань, плетінні маскувальних сіток і доправленні волонтерської допомоги Силам оборони, до участі в інформаційній війні проти ворога, поширенні правдивої інформації про російську агресію у світі та безпосередній службі в українських військових підрозділах.

Завдання держави – зробити із залученості в оборону національну ідею. Це має бути доступно, просто та інтуїтивно зрозуміло. Але головне – ефективно. Не потрібно імітацій, а тільки реальна допомога в межах можливостей громадян. Абсолютно всіх дорослих громадян. Водночас у суспільстві необхідно запровадити культуру загальної турботи й виробити консенсус щодо прийнятності відпочинку та радості.

Відпочинок і щастя навіть під час війни

Важливо, щоб у житті людини залишалася можливість доброго життя і щастя навіть під час війни. Неможливо довгий час жити нещасним лише із покладанням на майбутню радість після перемоги. Це прирікає спільноту на вигорання й деградацію. Відтак ідеї взаємної підтримки, чуйності та оберігання одне одного під час тяжких випробувань мають стати завданнями державної політики й новою соціальною нормою. Кожен громадянин цінний та важливий, і це має відчуватися не лише у ставленні інституцій, а й окремих людей одне до одного. Ідеальна реалізація цього пункту могла б злучати як гасло: “Військо боронить усіх громадян. Усі громадяни турбуються про військо та одне про одного”.

Зрозуміла доктрина оборони

Нація має розуміти загальний сценарій і логіку війни. Не можна постійно шарахатися від гасел “наприкінці літа вийдемо на кордони 1991 року” до “нам ще рік протриматися б, а далі буде легше”. Варто озвучити, що, наприклад, є два сценарії розвитку подій: реалістичний та оптимістичний.

Реалістичний – війна може тривати й десятиліття, але наше завдання – побудувати таку лінію захисту й такі сили оборони, щоб ворог мав 1000-кілометрову лінію фронту, яку не міг би прорвати й на якій ніколи не знав би, де може початися наш наступ чи диверсійна операція.

Щоб російські війська жили в постійній напрузі та страху. І водночас усвідомлювали, що вони є окупантами, тому на тимчасово окупованих територіях то тут, то там спалахуватимуть бунти й пожежі. І це в умовах, що для кожного боєздатного українця служба на фронті є нормальним і передбачуваним буденним процесом, що, до прикладу, певний проміжок часу впродовж року чи раз на два роки потрібно провести в боях або на лінії оборони, щоб решту часу можна було перепочити, відновитися, а головне – щоб рідні перебували у більшій безпеці.

Паралельно спільнота має знати, що в тилу постійно готуються операції проти окупанта, які мають на меті завдати йому шкоди й на тимчасово окупованих наших територіях, і далеко в їхньому тилу на військових об’єктах. Плюс у цей самий час науковці й військова промисловість винаходять і створюють зброю, яка може переломити хід війни чи завдати російським окупантам неприйнятної для них шкоди.

Ми постійно мобілізовані й лише очікуємо на слушну нагоду для переможної контратаки.

Оптимістичний – якщо вдасться консолідувати світ і себе, то впродовж року-двох ми акумулюємо достатньо сил і засобів та за підтримки наших міжнародних партнерів здійснюємо низку успішних воєнних і невоєнних операцій проти держави-окупанта РФ, завдяки яким російські війська буде розгромлено й вигнано за міжнародно визнані кордони України.

Водночас ми маємо забезпечити стан, при якому Росія не матиме можливості повторити військову агресію проти України. Ми усвідомлюємо можливі втрати і складність такого шляху, але приймаємо його. В обох цих сценаріях важливо, щоб загальну логіку оборони усвідомлювало все суспільство й вона мала на меті завершити війну на наших умовах або вести її в межах допустимих для нас параметрів стільки, скільки буде потрібно. Кожен член спільноти повинен знати, що ми ведемо важку захисну війну й не можемо здатися, адже це загрожує нашому існуванню, але також ми не хотіли цієї війни й прагнемо справедливого миру за найпершої можливості.

Компетентне й ефективне урядування

Довіра до ухвалення політичних рішень є запорукою легітимності та стабільності держави під час війни. Нова угода має передбачати створення авторитетного органу чи механізмів, які зможуть забезпечити якість ухвалення управлінських рішень у державі та особливо на фронті. Таку якість, якій довірятимуть більшість громадян і ті міжнародні партнери, які найбільше інвестують у нашу оборону та стійкість, що гарантує максимальне збереження життя наших воїнів.

Війна – це змагання волі й ефективності, тому наша воля повинна бути міцною й спиратися на найбільш можливу в наших умовах ефективність. Не може бути такого, що більшість суспільства усвідомлює шкідливість чи неефективність певних факторів або рішень, але не здатна на це впливати. Це запорука розколу. Водночас внутрішню комунікацію слід здійснювати з дотриманням найкращих демократичних стандартів, із повагою всіх учасників процесу та зважаючи на думку міжнародних партнерів, які є важливим фактором нашої сталості.

Базові гарантії життя й безпеки найвразливіших

Діти, літні люди, люди з інвалідністю та інші соціально вразливі групи населення під час війни мають бути забезпечені дахом над головою у безпеці, їжею, водою та необхідними медикаментами. Очевидно, що держава не може гарантувати виконання всіх соціальних стандартів під час війни, але minimum minimorum має бути забезпечено. Навіть якщо доведеться просити країн-партнерів узяти певну кількість наших пенсіонерів і людей з інвалідністю під тимчасовий захист. Неприпустимою є ситуація, коли безпорадна людина змушена перебувати під обстрілами без жодних засобів для існування. Водночас для дітей має бути створено максимально безпечні умови перебування на території України (наприклад, у віддалених від фронту областях) із обов’язковим забезпеченням їх якісними освітніми послугами та медициною.

Звісно, це лише міркування довкола драфту такої угоди. Вони не вичерпні й не обов’язково достатньо мудрі. Утім продовжити процес осмислення та вироблення досконалого варіанту буде легше на підставі аналізу, обговорення та критики конкретних пропозицій. Сподіваюся, цей текст стане для цього у пригоді, – каже Антон Дробович

Зазначається, що текст написаний в 2024 році для обговорення в рамках проєкту “Суспільний договір для України”, що реалізується Аспен Інститутом Київ за підтримки National Endowment for Democracy, і авторизований для публікації у відкритому доступі.

Прочитати матеріал повністю можна тут

Антон Дробович: що про нього відомо

Суспільний договір вічної війни

Український громадський та державний діяч, експерт у сфері комунікацій, освіти і культури, голова Українського інституту національної пам’яті.

Народився 28 березня 1988 року у Києві.

Закінчив магістратуру Інституту філософської освіти та науки Національного педагогічного університету імені.

Магістр філософії, кандидат філософських наук, магістр правознавства. Випускник програми «Цінності та суспільство» The Aspen Institute Kyiv. Має звання доцента в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова.

Автор академічних курсів та циклів лекцій, а також понад 50 наукових публікацій у сфері філософії, культурології та антропології.. Член правління Молодіжної асоціації релігієзнавців (пізніше — Майстерня академічного релігієзнавства). Екс-керівник освітніх програм Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» та експерт Інституту суспільно-економічних досліджень.

Працював в органах державної влади, державних закладах культури та освіти, у тому числі на посаді радника міністра освіти і науки України, керівника служби стратегії музейного планування та розвитку НКММК «Мистецький Арсенал». Має другий ранг державного службовця.

До повномасштабного вторгнення готувався давно. Він очікував його одразу після анексії Криму. Тоді пішов у один зі столичних військкоматів та мобілізувався, а у 2019 році очолив Інститут нацпам’яті.

Після нападу РФ 24 лютого 2022 вступив до лав Збройних Сил України і став військовослужбовцем 112 окремої бригади тероборони Києва. З 2023 року перейшов на службу до Десантно-штурмових військ Збройних сил України й служив у 78 ОДШП у роті вогневої підтримки.

У 2023 році обраний одним із 15 лідерів у категорії «Державне управління» рейтингу «Список лідерів України УП-100» видання Українська правда.

Ще новини України і світу: Три сценарії війни в Україні – коли та чим вона може закінчитися, спрогнозував професор із Нью-Йорка

 

To Top
Розділи
Назад
Важливі
Новини
Lite
Допо-га
×