Всі, хто застав СРСР, добре пам’ятають трилітрові банки з нібито “соком”, які особливо помітні стали в роки розбудови . Що насправді розливали у банки і які були соки у СРСР
Про це НСН дізнався з повідомлення на сайті masterok.livejournal.com
Масове виробництво соків при СРСР почалося у 1930-ті роки. Ідею цю привіз із США нарком харчової промисловості Анастас Мікоян.
В Америці він підглянув звичку пити ранками апельсиновий сік. Втім, хоча Мікояну це й здалося давньою традицією, насправді американці опанували цей звичай незадовго до цього. Тобто, апельсини, звичайно, були популярні. І з’їсти на сніданок половинку апельсина, виймаючи його м’якуш спеціальною ложечкою із зазубреними краями, – це все любили. Але допитлива думка місцевих підприємців знайшла нову ідею.
Якийсь Дон Франциско справедливо подумав: якщо апельсин замінити соком? Це ж не половинку кожен використовуватиме, а цілий, а то й кілька! Так у 1915 році було винайдено соковитискач, що завоював серця мільйонів американців.
Так, ось Микояну це дуже сподобалося. Проблема в тому, що апельсини в СРСР не росли. Проте, довго не думаючи, радянське керівництво знайшло заміну – томатний сік. Який і почали випускати у знаменитих трилітрових банках. У 1960-ті асортимент розширився – було збудовано чимало заводів. На них робили непогані соки з яблук, груш, винограду та слив.
Але самими популярними залишались саме три соки – томатний, яблучний і березовий сік. Їх можна було знайти в магазинах навіть у голодні вісімдесяті роки, коли хирлява радянська промисловість вже була не в змозі наповнювати магазини всієї країни їжею.
Вісім мільйонів соковитих берез
Слід зазначити, що з усіх найпоширеніших радянських соків (томатного, яблучного і березового) найскладніше було підробити саме томатний — оскільки він має густу і щільну консистенцію і специфічний смак, який пропаде при розведенні. Простіше кажучи — якщо розбавити томатний сік значною кількістю води — він перестане бути томатним соком і перетворитися на формені помиї.
А ось з березовим та яблучним соком все цікавіше. При розведенні водою та одночасному введенні цукру та лимонної кислоти сік не втрачає своїх візуальних властивостей, та й до смаку залишається цілком прийнятним. Принаймні розбавлений сік не змінюється настільки суттєво, як томатний — що явно використовувалося на виробництві.
Звернемося до математики
Одна береза на рік у кращому разі дає близько 180 літрів соку, причому сезон збору триває лише близько 1-1,5 місяців. За даними радянської статистики, радянська людина в середньому випивала близько 5 літрів березового соку, на кінець вісімдесятих років населення СРСР становило 287 мільйонів людей – і перемноживши ці цифри, ми отримуємо близько 1,5 мільярда літрів соку, отриманого з як мінімум 8 мільйонів берез.
Причому йдеться про дорослі великі дерева, які здатні давати не менше 180 літрів соку. Уявляєте масштаби цього колосального виробництва, яке було б у тому випадку, якби радянський березовий сік був справді натуральним? Півтора мільярди літрів соку — це майже 24 тисячі залізничних цистерн, або 2.400 величезних товарних поїздів по 100 вагонів у кожному. Адже все це ще треба якось зібрати, десь зберігати і якось розливати. З радянським рівнем логістики та технологій зберігання (які не могли забезпечити наявність у магазинах свіжих огірків узимку) це зовсім нереально.
Що насправді було у банках із соком
Спершу поглянемо на всюдисущі радянські держстандарти, якими трохи люблять розмахувати фанати СРСР. Що нам каже ГОСТ про найкращий у світі радянський березовий сік? А каже він зовсім нічого — існуючий ГОСТ від 82-го року (РСТ РРФСР 537-82) регулює лише якість заготовленого соку та правила його зберігання до передачі на виробництво. Тобто нічого не говорить про те, що фактично опиниться в банці у кінцевого споживача. Власне — так і влаштовано більшість радянських ГОСТів, які регулюють лише якісь технічні аспекти виробництва, але взагалі нічого не говорять про якість кінцевого товару.
Що ж насправді було у банках “Березовий сік”?
Є припущення, що в них продавався звичайний сурогат, що складається з невеликої кількості натурального соку з великим додаванням води, цукру та лимонної кислоти. Про це побічно свідчать показники кінцевого продукту – радянський банковий “березовий сік” був абсолютно прозорим (як вода) або мав якийсь жовтуватий відтінок, тоді як натуральний березовий сік – трохи каламутний за кольором.
Крім того, смак радянського баночного “березового соку” (у лапках) був з вираженою кислинкою та вираженим цукрово-солодким смаком, тоді як натуральний березовий сік має такий “свіжий” присмак і запах свіжоспиляного дерева – той, хто пив натуральний березовий сік прямо з-під дерева, ніколи не переплутає його з радянським покупним сурогатом.
Те ж саме, до речі, стосується і яблучного соку – натуральний яблучний сік каламутний і не має нічого спільного з баночним радянським “соком”, який був темно-бурого кольору і при цьому володів ідеальною прозорістю і тим самим кисло-солодким смаком лимонної кислоти і цукру.
А ось томатний сік підробити було набагато складніше — і тому його набагато рідше можна було зустріти в магазинах. Загалом і те, що продавалося під брендом “радянський березовий” або “радянський яблучний” сік – за сучасними уявленнями було звичайним сурогатом, де до невеликої частини натурального соку додавалася велика кількість води і деяка частина хімічних добавок, на кшталт барвника, лимонної кислоти. та цукру.
Дивує, що шанувальники СРСР з якоїсь невідомої причини продовжують вважати совкові продукти (зокрема і розведені соки) “кращими у світі”, та ще й “найнатуральнішими”. Чому так відбувається –залишається загадкою.
“Дивіться не на ракети, а на громадські туалети” – блогер про СРСР
Жахливі гігієнічні звички часів СРСР: як люди слідкували за чистотою