Львів’янка Марта Сирко робить світлини військових, які втратили кінцівки на війні. ЇЇ фото вражають. Свій проєкт «Скульптурний» майстриня присвятила давньому мистецтву за мотивами римських античних статуй у Луврі, адже вважає, що саме ці витвори мистецтва символізують силу, мужність, сміливість і водночас крихкість військових.
За допомогою світлин фотографка майстерно перетворює шрами та опіки “неопалимих” воїнів на естетичне захоплення та показує, яку ціну платять наші захисники, боронячи Україну.
НСН публікує повне інтерв’ю Суспільного з фотографкою Мартою Сирко.
Марто, розкажіть трохи про себе?
Я фотограф, знімаю і роблю Fine art фото (сучасний стиль художньої фотографії, — ред.) ще з 16 років. Вже тоді мені подобалася творча фотографія, натюрморти, зйомки у стилі ню. У той час мала навіть власну виставку. Я завжди мешкала у Львові. Певний час працювала у Києві. А зараз, під час воєнного стану, працюю ще й в Амстердамі.
У Львові маю власну студію, але її називаю майстернею. Усе, що роблю, це творчі знімання, тож їх можливо виконувати лише у майстерні.
Ви започаткували проєкт “Скульптурний”. Він незвичайний, адже показує поранених військових, та ще й має соціальну мету. З чого все почалося і що надихнуло на створення?
Це похідна від усього, чим займалася і займаюся досі. Так, це соціальний проєкт, але він не перший. Доводилося фотографувати дітей із синдромом Дауна, працювала у стилі ню з людьми похилого віку. Також була серія фото з атлетами, де герої були схожі на скульптури і відразу було важко розрізнити — це об’єкти 3D, графіка чи справжні моделі.
Перебуваючи у Парижі якось зайшла у музей Лувру. Там мене вразили античні скульптури. Хоч вони напівзруйновані, деякі без рук, без ніг, проте викликають захоплення, подив і мають дуже велику цінність. Їх вважають найдорожчими витворами мистецтва.
Повернувшись у Львів, вирішила втілити щось подібне у нас.
Для мене, це як наратив, ціла концепція. У своїх фото провела паралель — на них українські поранені військові як римські статуї. Такі ж дорогоцінні і вартісні для мистецтва і світу.
А скільки часу пройшло від ідеї до втілення?
Ідея визріла восени минулого року. Перша зйомка відбулась вже в середині грудня. Тобто минуло буквально два-три місяці. На той час у Львові вже були блекаути, тож виникали перебої і зі світлом, і з теплом. Проте, я вдячна усім хлопцям, які з розумінням поставились навіть коли у студії було холодно.
Скільки історій уже відзняли?
Наразі чотири. Найцікавіше те, що усі військові виявилися одного віку. Мого. Тобто, ми – однолітки. Коли про це дізналась, в мене виник певний дисонанс — вони ще такі молоді, все життя попереду, але вже так багато пережили і знову стоять перед новими і важкими завданнями.
Насправді є два проєкти — “Скульптурний” та “Неопалимі”. Перший — це про військових із втраченими кінцівками, другий – про людей з ранами та опіками. Вони різні, хоч поєднуються однією лінією – герої одного і другого проєктів постраждали від війни.
Як шукали героїв для свого проєкту і що було найважче?
Знайти і домовитись із героями було найважче. Не всі хотіли погоджуватись на такі зйомки і це зрозуміло, адже доводилося розкритися і змиритися зі своїм тілом. Часто мені відмовляли.
Я багато пояснювала, що це ніяка не еротика, а показ історії тіла. Те, що з ними сталося. Доводилося багато розповідати і описувати суть фотографії, чому хочу їх зняти саме в такому образі.
Хлопців шукала по-різному: у соціальних мережах, писала їм повідомлення. Першим відгукнувся Саша Терен. Поїхала до нього на зустріч у реабілітаційний центр поблизу Львова, відразу ж забрала у майстерню і почала працювати. Усе пройшло швидко і легко, адже людина мені розкрилася. Ще двоє героїв звернулися до мене самі, бо дізнались про проєкт.
До речі, один з героїв брав участь у паралельному проєкті “Неопалимі”. Відразу після нашої зйомки він поїхав на ампутацію ноги.
Розкажіть детальніше про своїх героїв?
Усі хлопці – військові. Двоє з них були добровольцями. Наприклад, боєць ЗСУ Ілля Пилипенко загорівся в танку під час виконання бойового завдання, внаслідок чого отримав безліч опіків та уражень шкіри.
Його дуже турбує вигляд обличчя, оскільки люди довкола звертають на це зайву увагу та лякаються. Фото із ним робила ще до проходження медичних процедур, на них ще не ампутована понівечена нога танкіста.
Станіслав був поранений в Бахмуті влітку. Вражена його спокоєм та абсолютною усвідомленістю ситуації. Він продовжує реабілітацію та думає над тим, як повертатись до тренувань та нормального життя.
Сергій втратив ногу в декількох кілометрах від Ізюму. Хлопці тримали оборону вісім днів, командир сказав брати РПГ (ручний протитанковий гранатомет, — ред.) та йти у бій. Спускаючись у рів бачив, що танк далеко, але снаряд здетонував і осколками та ударною хвилею йому відірвало ногу. Коли почалась війна, його дружина була вагітна другим сином. Зробити світлини саме зі сином запропонував Сергій.
Ще один герой – Саша Терен. Відпрацювавши 24 серпня свої завдання, мінометна група вирішила перепочити. Побратими лягли під деревом, а йому місця не вистачило, тож пішов у окоп, де були ще й двері. Коли майже засинав, почалась метушня і події почали відбуватись, наче у кадрі фільму. Хлопця засипало. Врятували двері.
Впавши вони утворили щілину, через яку до воїна потрапляло повітря. Каже, що стояв страшенний запах смаженої землі, металу і крові. Коли кричав, що його засипало, відчув різкий біль. Дуже пекли ноги. Хлопець припускає, що розірвалася міна. Інші хлопці, які стояли біля окопу, не постраждали. Потрапило чітко в окоп.
Ідея проєкту зрозуміла – своїх героїв порівнюєте з античними римськими статуями. Але що ще хотіли показати ню фотографіями українських військових, які отримали важкі поранення?
За серією світлин українських героїв, які отримали травми рук та ніг через війну хотіла показати, що всі тіла – це мистецтво. Для мене у принципі тіло – це краса, тож намагаюсь завжди показувати її природність.
Кожен з нас може вільно себе почувати у своєму тілі. Його не треба соромитися. А всі наші недоліки – це загальноприйнята суспільством канонічна штука, проте це абсолютно не означає, що маємо комплексувати. До речі, все досліджую через власні комплекси.
Люди повинні пам’ятати і бачити, як все змінилось з початку війни, скільки є людей, які постраждали від того. Люди, які втратили кінцівки, близьких людей, домівку, надії на нормальне життя – серед нас.
Зараз важливо говорити про інклюзивність і такими проєктами привертати до цього увагу. Але мова йде не лише про пандуси, а й моральну складову. Ми маємо згрупуватися і допомогти адаптуватися та інтегруватись пораненим хлопцям у буденність.
А якою була реакція людей на ці фото – чули більше похвалу чи осуд. І чи це взагалі є важливим для митця?
У соціальних мережах люди дуже активно реагували. Були як позитивні реакції, так і негативні. Останнього значно менше і радше вони стосувались мене, мовляв, роздягнула хлопців, не так відзняла.
Загалом усіма реакціями я задоволена. Фото спричинили обговорення і це добре. Крім українських ЗМІ, на роботи звернули увагу й кілька іноземних медіа. А це означає, що про нас, українців, які живуть у війні, які отримали поранення та мають проблеми зі здоров’ям говоритимуть і не забуватимуть. Ми маємо про себе нагадувати. Тема України і війни повинна бути на слуху щодня.
А як щодо реакції самих героїв проєкту?
Кажуть, що стали популярними. Насправді, реакція у них лише позитивна.
Де можна побачити фотографії, окрім сторінок у соціальних мережах?
Наразі фото виставлені лише у соціальних мережах. Роблю це спеціально, бо надалі шукаю героїв. Коли людина бачить на що вона йде і яка зйомка її чекає, тоді набагато легше.
Тобто, плануєте продовжити проєкт. Чиї фото будуть наступними?
Наступна серія фотографій буде із військовою жінкою, яка у війні зазнала численних опіків шкіри. А щодо кількості героїв, то наразі обмеження немає. Проєкт продовжуватиметься.
Ще новини України:
