Багатодітні родини з Київщини, які пережили окупацію, розповідають, як їм це вдалося завдяки місцевому хлібу.
Нині навіть найменші діти, після звільнення села Клавдієве-Тарасове на Бучанщині, продовжують просити саме того хліба, ділиться ТСН, передає НСН.
Денису 9 років, а в нього вже є сиве волосся, а усе через те, що довелося пережити на початку весни, коли їхнє селище Клавдієво-Тарасове на Київщині понад місяць було в оточенні російських військ.
«Мама йшла до магазину по хліб, хлопці кажуть, що йдуть танки, всі тікали через ліс, а ми самі вдома, і ми боялися. Мама пішла по хліб»,розповідає хлопчик.
Той похід по хліб родина запам’ятає на все життя: ворожий танк зупинився біля їхнього дому і направив свою гармату.
«Просто чудом ми лишись живі, правда дитина в мене трохи посивіла»,каже жінка.
У родині Покропивних троє дітей, тато в теробороні, а мамі, щоб купити хоча б хліб, доводилося залишати дітей самих удома.
«Малі вдома самі і люди кричать, що танки ідуть»,пригадує із жахом жінка.
Повз танки, вбрід через річку, по коліна у воді і по пів дня в черзі за хлібом, але тоді продавали лише по пів буханця в одні руки і діти все одно залишалися голодні.
«Мама пекла нам паляниці, вони були смачні, бували із сіллю, бували із цукром»,пригадують діти.
«Вони за той хліб хапались, я не їла. Я їм пекла маленькі палянички»,каже зі сльозами жінка.
На іншій вулиці Клавдієво-Тарасового в цей час жила ще одна родина і пятеро дітей. Найменшому Кирилкові – два роки.
«Важко було дивитися, як діти сприймають це все. А дітям як розкажеш, особливо в 2 роки. Було, що без хліба лягали спать діти»,кажуть батьки.
«Коли була окупація, то єдиний смаколик був – хліб. Всі діти мріяли про хліб на той час»,пригадує мати.
Щоб вижити в ті часи в оточенні, люди почали вчитися пекти хліб самотужки.
В оточенні опинилась і родина столичного дитячого онколога Вадима Кобися – 24 лютого думали, що дача в Клавдієво-Тарасовому безпечніше місце, ніж рідний Київ. Тут була і піч, яку хірург в одну з відпусток змайстрував сам і каже, навіть не думав, що вона врятує його онуків від голоду.
«Я завжди хотів зробити піч, щоб внукам показати, а виявилось, що це безвихідь, треба вижити. Найбільше не вистачало хліба»,каже чоловік.
Піч урятувала не лише їх, а й сусідів. Усі, в кого було борошно, несли сюди, випікали хліб і розносили його по хатах.
«Це так радість, коли перший хліб вийшов, на фоні всього жаху, це світло»,кажуть люди.
Вибухало все навколо, поруч у Немішаєвому тривали обстріли і бої. Жителі досі називають дивом те, що російські війська їхнім селом проїжджали і не зупинялись. Імовірно через те що на старих картах – тут замість села – болото.
Нині Клавдієво-Тарасове оживає, магазини відчинились і пекарні працюють, але діти вже без домашнього хліба не можуть. Тепер родина Покропивних із трьома дітьми хліб купує із запасом.
«Ми купуємо хліб по дві-три булки, кидаємо в морозилку»,каже мама родини.
