Мама втратила двох синів на війні. Вони народилися один за одним і загинули з різницею у 8 місяців. Старшого звали Максимом, а молодшого Денисом. Про страшну втрату у родині з Житомирщини розповіла журналістка Громадського Майя Орел у своєму матеріалі, який неможливо читати без сліз, передає НСН.
Майя Орел розповіла, що натрапила у Фейсбуці на заклик підписати петицію про присвоєння бійцеві звання Героя України. З фотографії на неї дивився неймовірно красивий хлопець. Почала з’ясовувати, хто він. Виявилося, що звати Денис, у січні 2023-го загинув під Кремінною. І мав старшого брата Максима, який… також загинув — на вісім місяців пізніше, під Роботиним.
Журналістка знайшла маму хлопців і подзвонила їй.
Я не хочу говорити ні про яку петицію, ні про які нагороди. Це не треба, нічого не треба. Синів моїх не повернути. Що мені ті нагороди, коли їх немає. Їх більше ніколи не буде, – сказала згорьована жінка по телефону
Вона розповіла, що сини народилися один за одним: Максим — у травні 2001-го, Денис — у вересні 2002-го. Росли високими сіроокими красенями. Максим — швидкий, непосидючий бешкетник, шукай його по селу, часто колючий у спілкуванні, строгий. Денис — ніжний, тихий, його і в хаті самого не страшно було лишати: де посадиш, там за кілька годин і знайдеш.
Любили, щоб мама читала казки і мамину ласку, любили конструктори, нові іграшки на свята. Майже ровесники — завжди були разом, один для одного були найкращими друзями.
Коли мама чекала на третю дитину, хлопці були вже підлітками. Думали, що народиться сестричка, хотіли назвати її Настею. А народився третій брат. Вибрали ім’я — Дмитро. Були йому і братами, і няньками, і друзями.
Я ніколи з ними душу не згризала, ні в що погане вони ніколи не встрявали. Ніхто в селі не міг сказати, що вони ледацюги. Максим прекрасно готував. І м’ясо зробить по-французьки, і щуку зафарширує. Денис — більше з технікою, у хаті поприбирати, усе в нього виходило, — розповіла мама Ліля
Старші сини зверталися до мами й до батька на «ви». І в цьому не було примусу. Ліля багато разів просила їх казати їй «ти», вони ж бо друзі, але хлопці вперто «викали», хоча малий Дмитро говорив батькам «ти».
Старші були завжди романтично-шанобливі до неї. У березні, на її день народження, знаходили підсніжники в лісі. І на День матері завжди були квіти. І жартували теж шанобливо: «Ліліє Василівно, сядьте, зараз вам щось скажу», — ось так Максим часто починав з нею розмову.
Максим любив спорт, займався футболом. Денис був більш беручким до навчання, брав участь в олімпіадах з математики, біології, української мови.
Їхнє село поступово занепадало: закрили дитсадок, школу, ФАП, і сільраду ліквідували. Мамі, агроному за освітою, не стало роботи за фахом — мусила працювати санітаркою в лікарні. Хлопці планували їхати вчитися далеко з села і шукати собі не сільські професії.
Я їх не затримувала, я хотіла, щоб вони знайшли себе, — розповіла пані Ліля
Денис у Києві вивчився на механіка-стернового, водив по Дніпру річкові трамвайчики. Максим став кухарем, працював у житомирських ресторанах.
Їм подобалося, що вже самостійно заробляють, що можуть купити додому подарунки. Телевізори плазмові, бензопилку, пилосос, інструменти різні батькові — усе це вони придбали за свої гроші. А Дмитра як балували! От що захоче, те йому куплять. І полуницю взимку, і телефон, і машинки на радіоуправлінні. Я від них грошей не просила, вони самі ото куплять, привезуть. Раділи, що можуть допомогти, — розповіла Ліля
Війна покликала і забрала: мама втратила двох синів
Необхідність служити строкову хлопці сприймали спокійно. У 2021 році призвали Дениса. Дуже скоро він підписав контракт зі 132 окремим розвідувальним батальйоном. Не те щоб дуже подобалася йому служба, але 3 роки мав відбути. Служив у Житомирі, устиг з’їздити у відрядження під Горлівку. Бойові дії на лінії розмежування не велися, мамине серце було спокійне. Навіть на початку 2022 року, коли все вже кричало про повномасштабну війну, хвилювань не було.
24 лютого мама намагалася додзвонитися до Дениса — не вийшло. А 25-го мамі з Житомира зателефонував Максим. Сказав, що Денис уже на війні десь під Білоруссю і він сам теж збирається воювати. Наступного дня Максим приїхав додому, щоб зібрати речі, сходити у військкомат і попрощатися. Пішки добралися з мамою до найближчої автостанції — 15 кілометрів. Автобуси не ходили, тож у свою житомирську частину Максим їхав на таксі. «Приїду — подзвоню». Так випроводила мама і другого сина:
«Я розуміла, що війна, що може бути всяке. Але не відмовляла Максима. Це було його рішення» – каже жінка
Максим теж потрапив у 132 ОРБ. Просився в один підрозділ із братом, але військова психологиня сказала, що так робити не варто. Мама і досі не розуміє, чим то було краще? Старший служив розвідником, молодший — навідником. Гнали росіян з-під Києва, з-під Чернігова і Харківщини. Тим часом і їхньому батькові прийшла повістка. Але за станом здоров’я 50-річного чоловіка до війська не взяли.
Чекати звісток від синів було дуже важко. Бувало, тижнями їх нема і нема. Вони Дмитрику писали, батькові. А я ту писанину через телефон не любила. Бо як знати, хто написав? Я голоси хотіла їхні чути, хай хоч на одну хвилинку. А вони так скупо: “все добре”, “все нормально”. Що добре? Нічого не розповідали, ніяких подробиць. Ніколи ні на що не жалілися. Я не плакала, розмовляючи з ними, просила тільки, щоб берегли себе, – згадує мама
У січні 2023 року Денис, уже боєць 95 бригади, отримав поранення під Кремінною. Мама не змогла приїхати до пораненого сина — травмувалася, їй саме наклали гіпс. Денис утратив око та ногу. У Дніпрі йому робили операції. Не врятували. 28 січня він помер від ран. З ним у госпіталі був Максим. Старший син і сповістив маму: «Дениса вже нема».
З Денисом вони не бачилися з початку повномасштабного вторгнення, цілий рік. Після розлуки обняла його вже мертвого. Максим пропонував поховати брата в Житомирі на військовому кладовищі, серед хлопців 95 бригади. Але мама хотіла, щоб могила завжди була поруч, бо хіба наїздишся в той Житомир.
Максим після загибелі брата не демобілізувався «за сімейними обставинами». Не таку мав натуру. Перевівся у 46 аеромобільну бригаду, потрапив на Запорізький напрямок.
Він і з війни старався підтримати мене. Просив однокласників, сусідів, щоб мені на свята купували букети. Я троянди люблю — червоні, рожеві. Так однокласники купували й фотографували мене з букетами, щоб звіт Максиму надіслати. Максим дуже задоволений був. А мені так приємно було, що він це робив, що серед боїв про мій День народження пам’ятав і про День матері. Я того букета в руки візьму — як до сина притулюся, – розповідає Лілія
У малого Дмитра День народження 17 серпня. Батьки вирішили все ж влаштувати дитині свято, незважаючи на недавню загибель брата, – адже йому усього 9 років. Але свято Дмитру вирішили влаштувати 19-го, на Спаса, бо влітку в селі стільки роботи, що в будні не до тортів. Мама тоді ще не знала, що саме 17 серпня 2023 року в полі під Роботиним росіяни вбили Максима. Його тіло побратими змогли забрати 19 серпня…
Телефонувати матері побратими Максима не мали духу. Знали, що в сім’ї буде вже другий похорон. Передали через Максимову тітку. Тепер на все життя в найменшого в родині Дмитра День народження — чорний.
«Прилетіло» так, що обличчя в Максима не стало. Ліля з сестрою поїхала в морг Запоріжжя упізнавати сина, хоч побратими й підтвердили, що привезений — Максим. Вона впізнала його за татуюваннями: вовк на руці та ворон на плечі підтвердили — це тіло її сина. Аналіз ДНК не знадобився. Привезла Максима команда «На щиті» у закритій домовині, поховали 25 серпня поруч із братом. Нині вони удвох — єдині загиблі із села на війні. За народною традицією, обох синів, які не встигли одружитися, Ліля поховала з обручками, як наречених.
Я ніколи на синів не ворожила, не вірю я в ці ворожіння. І снів мені ніяких не було пророчих. Я думала, що вони будуть довго жити. Наказувала їм, що як зі мною і батьком що трапиться, то щоб доглядали Дмитрика, були йому за батьків. А ось як вийшло, – каже мама
Вона вдячна побратимам, що не залишили її синів на полі бою, що могла поховати своїх хлопчиків по-людськи, удома, і може ходити до них на могилу. Як потеплішає, на могилі встановлять пам’ятник. На ньому будуть фото Дениса і Максима у військовій формі. Ось ці, які Ліля дала для матеріалу Громадського.
Вона не хотіла давати, бо що людям до її втрат? Так само не захотіла, щоб журналісти називали прізвище та село.
У березні Лілі виповниться 43 роки. Вперше у свій день народження вона не отримає квітів від старших синів.
У далекому селі немає психологів. Є кімната Максима і Дениса, у якій нічого не міняли після того, як її господарі пішли у військо. Є чоловік, з яким плачуть так, щоб не тривожити Дмитрика. Є Дмитрик, який усе допитується в мами, а що зараз відбувається з братами там, у землі? Малого треба ставити на ноги. Треба порати велике господарство. На важкі думки немає часу. Оце зараз, у розмові зі мною, Ліля дає журбі взяти гору, – пише авторка матеріалу
Пустка в серці. Я їх ніколи більше не побачу. Голосу їхнього ніколи вже не почую. Ніхто мені їх не замінить, ніхто, — шепоче мама в слухавку, більше навіть не співрозмовниці, а сама собі.
Ще новини України: Пив з калюж, відрізав палець ножицями і нищив окупантів: український боєць сам 46 днів воював в тилу ворога
