Ця дівчинка на фото — Людмила Старицька-Черняхівська, донька драматурга Михайла Старицького та Софії Лисенко (сестри композитора Миколи Лисенка). Майбутня письменниця, науковиця і громадська діячка, яку НКВС все життя переслідував за антирадянськість і українство і врешті вбив в телячому вагоні під час етапу до Казахстану в 1941 році, викинувши тіло з вагону.
Отже про мову, друзі. Лише одна цитата. Лише щоб нагадати шлях, ціну й відчути історичну точку, в якій ми перебуваємо.
Ось так ця дівчинка згадувала про те, як жилося наприкінці ХІХ століття дітям україномовної київської інтелігенції:
Людмила Старицька-Черняхівська, 1882 рік
Людмила Старицька-Черняхівська. Художня реконструкція Володимира Заграничного
«Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку.
Нас було небагато таких українських родин… На той час серед київської російської інтелігенції, або, вживаючи краще вже витерте слово, – буржуазії, панували недобрі відносини до всього українського, а найбільше до самих «украйнофилов»; в найкращім разі це були якісь глузливі відносини, немов до «блаженненьких» – дурників.
Можна собі уявити, як переймали од батьків такі відносини діти, що, як відомо, переймають швидше за все, саме недобре і мають так багато жорстокости в серці. Ми говорили по-українськи, і батьки говорили до нас по-українськи; нас вбирали дуже часто в українські вбрання.
Людмила Старицька. 1890-ті роки
І звичайно, і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею глум, посміх, кепкування, презирство. О, багато довелося прийняти нашим маненьким серцям гірких образ, незабутніх… Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати на кожнім кроці одсіч. Бідний молодий дитячий розум, бідне маненьке серце, – образою й зневагою отруєно їх з веселих, дитячих літ!
Я пам’ятаю, як з сестрою гуляли ми якось в Ботанічнім саду, звичайно, в українському вбранні, балакали між собою по-українськи. Нас взяли на глум, зчинилася гидка сцена: діти, а за ними й бонни та няньки почали глузувати з нас, з нашого вбрання, з нашої «мужицької» мови. Сестра вернулася додому з ревними слізьми. З цього приводу написав тато вірш, присвячений їй: «Не сумуй, моя доле кохана».
Як НКВС розправився з українкою: відео
Більше 150 років триває ця історія київських інтелігентських дітей.
20 липня 1941 року, коли німецькі війська вели бої на підступах до Києва, енкаведисти вчинили обшук і заарештували літніх жінок – Людмилу Михайлівну та її сестру Марію. У постанові на арешт йшлося:
“В настоящее время Старицкая-Черняховская германофильски настроена, ждет прихода немцев в Киев. Вместе со своей сестрой Стешенко Оксаной и националистом Черкасским Иринархом (подвергаются аресту) намечают план своей деятельности в так наз. “Украинском правительстве”, которое по их мнению, создаст Гитлер в Киеве. Согласно этого плана, они возьмут на себя руководство культурным фронтом на Украине, все остальное должно быть сосредоточено в руках у немцев”.
Постанова про пред’явлення звинувачення Людмилі Старицькій-Черняхівській від 14 вересня 1941 року (із архівно-слідчої справи)
Сестер вивезли до Харкова, де 14 вересня Старицькій-Черняхівській висунули звинувачення:
“Являлась активной украинской националисткой, на протяжении ряда лет проводила антисоветскую националистическую деятельность”.
Але німці вже підходили й до Харкова. Сестер разом з іншими заарештованими, серед яких був геніальний вчений і поліглот Агатангел Кримський, в товарному вагоні для худоби відправили до таборів Казахстану. Але Людмила Михайлівна туди не доїхала. 73-річна жінка не витримала наруги й померла в дорозі. Конвоїри викинули тіло з вагону. Невідома ні дата її смерті, ні місце останнього спочинку.
(Відео Українського інституту національної пам’яті (УІНП) від 2018 року)
Раніше “Новини України – НСН” писали: Зруйновані будівлі Нікополя – якими вони були
