Буковинець врятував товариша ціною свого життя на фронті. Він залишився вірним наказу командира до кінця і пожертвував власним життям задля порятунку побратима, в якого троє дітей. Про це йдеться в публікації “МБ”, передає НСН.
“Я тебе прикрию, бо в тебе діти, ти маєш жити”, – сказав товаришеві під час обстрілу. Це були останні слова Михайла Ткачука – бійця з позивним “Гриць”…
Приїхав із Татарстану і записався в добровольці
Буковинець Михайло Ткачук, якого хлопці прозвали Грицем через його розкішну кучеряву чуприну, служив у 92-му окремому батальйоні 107 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.
Записався туди в перші дні повномасштабного вторгнення. Для цього чоловікові довелося з великими труднощами добиратися в Україну з республіки Татарстан. Там він жив після одруження з місцевою дівчиною, з якою познайомився в інтернеті.
Минув рік на фронті. Їхній батальйон перебував у одній з областей на кордоні з Росією. Екстриму, якщо це так можна назвати, вистачало. Проте Гриць усе одно рвався у більш гарячі точки. Йому не терпілося дати добрячої прочуханки ворогам. Навіть писав рапорти з проханням перевестися в саме “пекло”.
І таки дочекався… Чоловіка зі ще декількома військовослужбовцями перекинули на Луганщину, де точилися запеклі бої. Там Михайло і загинув. Це сталося п’ятого березня. Йому було лише 26 років…
Воїна поховали на Алеї слави Центрального кладовища у Чернівцях.
Попрощатися приїхали і бойові товариші Михайла. Серед них – командир його взводу з позивним “Рудольф”. Комвзводу дуже важко пережив втрату одного зі своїх найкращих бійців, яким став йому близьким товаришем. Каже, про таких, як його Гриць, треба писати книжки. Адже він був справжнім героєм…
“Карась вижив, а він – ні…” Буковинець врятував товариша ціною свого життя
“Одного ранку нам повідомили, що потрібно кількох бійців у “гарячку”, – розповідає Рудольф. – Було зрозуміло, що бій буде жорстким. На прощання я сказав Грицеві: “Прикрий Карася (бійця Віталія Демчука – авт.), бо в нього троє дітей”. Гриць прикрив… Карась вижив, а він – ні… Михайло був зразковим воякою, завжди виконував усі накази… Так само повівся і в критичний момент. Ті, хто були з ним, переказували потім його останні слова товаришеві в окопі, коли почався обстріл: “Я ляжу на тебе, бо в тебе троє дітей, ти маєш жити”, – сказав він тоді Карасю”.
Дітей у Михайла Ткачука не було. Натомість мав четверо сестер та літню матір. Постійно піклувався про них навіть на відстані.
“У Гриця завжди на першому місці була родина. Він намагався забезпечити їх, щоби вони ні в чому не мали потреби. Прагнув спершу допомогти сім’ї, а вже потім, якщо залишиться можливість, подбати про себе. Ось таким він був… Чудовим сином, чоловіком, братом, товаришем”, – зауважує Рудольф
“Низький доземний уклін нашому рятівникові”
Тим часом врятований Михайлом боєць Віталій Демчук відновлюється після численних поранень, які отримав у тому страшному бою.
Його діти та дружина щодня моляться та дякують рятівникові їхнього батька та чоловіка, який став ангелом на небі…
“Михайликові – низький доземний уклін. Ми йому дуже вдячні за те, що він зробив… Хочеться обійняти його матір і подякувати за сина. А моя доня побажала захисникові м’яких хмаринок у раю за порятунок батька. Я це говорю і хочу плакати”, – каже Анастасія Демчук
На фото: Врятований боєць Віталій Демчук із дітьми
Жінка зізнається: не уявляє, як би пережили діти втрату батька, якого обожнюють. Особливо найменша Софійка, якій зараз вісім.
“Донька навіть чути не хоче про те, що з батьком щось може трапитися на війні. Коли він довго не телефонував, у неї починалася істерика, кидалася в плач із криками: “Мамо, ти мені пообіцяла, що тато буде жити, що він повернеться живий! І ми всі разом підемо на піцу!” – втирає сльози Анастасія
38-річний буковинець Віталій Демчук воював за Україну ще з 2014-го року. Як тоді, так і в лютому 2022-го пішов добровольцем.
“Щойно розпочалася війна у 2014-му, чоловік відразу зібрався йти на фронт, – розповідає Анастасія. – Я тоді була вагітна і попросила його трохи зачекати. Він погодився. Та коли Софійці виповнилося дев’ять місяців, більше не витримав. Заявив: “Іду, і все”…”
“Якщо зі мною щось станеться, бережи дітей”
Так тривало майже два роки. Донецьк, Краматорськ, Щастя – у яких лише гарячих точках не побував. І ось нарешті військовий повернувся додому, до родини. Та недовго судилося насолоджуватися сімейним затишком. Коли торік у лютому розпочалася повномасштабна війна, не роздумував ані хвилини.
“Зібрався і пішов до військкомату. Стримувати його було марно. Мені на прощання сказав: “Якщо зі мною щось станеться, бережи дітей”, – каже співрозмовниця
Той страшний день, коли Михайло урятував його ціною власного життя, Віталій ніколи не забуде. У нього стався шок.
“Чоловіка почало трясти. До нього щось говорять, несуть, везуть. А в нього перед очима все пливе, у голові вертиться лише те, що побратима більше немає… Він два дні ні з ким не розмовляв. Лише зателефонував додому і спитав, як діти й мама. Софійка відчула недобре, почала плакати: “Тату, що з тобою? Тебе щось болить?” Віталій їй відповів, що його болить спинка. А мене попросив нічого доньці не розповідати”.
Анастасія замовкає на хвильку і додає:
“Ми ніколи не забудемо Михайлової жертви… Він врятував наш всесвіт. Невимовно жаль, що такою ціною… Чомусь на небо йдуть такі янголи, такі соколи, аж серце крається від болю… За що нам усе це, Господи…?!”
Ще новини України:
