Мешканець Маріуполя став свідком бомбардувань російськими окупантами драмтеатру Маріуполя, у якому були сотні жінок і дітей. Після цього він зрозумів, що має негайно і за будь-яку ціну вибратися з міста.
Як пише британська газета The Guardian, Дмитро Юрін був вдома у Маріуполі 16 березня, коли російська бомба вдарила по маріупольському драмтеатру. Його квартира на проспекті Миру знаходиться за пару сотень метрів, через площу з фонтаном. Театр був великим бомбосховищем. Всередині були сотні жінок і дітей.
“Це був жахливий, потужний вибух, величезний вибух. Я чув крики та крики”, – розповів Юрін.
“Я бачив тіла та шматки тіл. Я витягнув одну жінку, потім дівчинку, а потім хлопчика. Усі постраждали. Ноги хлопчика не рухалися. Він кричав. Мої руки тремтіли. Я був весь у крові”, – продовжив свою розповідь чоловік.
Поруч на землі нерухомо лежала жінка. Члени сім’ї відчайдушно намагалися її реанімувати, тиснучи на грудну клітку.
“Вони намагалися повернути її. Біля неї стояла дитина і казала: “Мамо, не спи”. Жінка була мертва”, – говорить Юрін.
Юрін розповів, що повернувся до гаража, де ховався із мамою Надією, закурив і проковтнув кілька таблеток. Він вирішив, що мусить вибратися з Маріуполя, який протягом двох жахливих тижнів атакували й оточували російські війська. Місто було відрізане з усіх боків. Він вигадав незвичний план: вирішив, що попливе в безпечне місце.
Юрін – рибалка, він проводив багато часу на Азовському морі зі своїм батьком, полюючи на місцеву кефаль, відому як пеленгас. Чоловік знайшов свої рибальські кулики, які раніше використовувалися для викопування хробаків. Він взяв два мішки для сміття, щоб зав’язати їх довкола шкарпеток, кілька мотузок і чотири 5-літрові пластикові пляшки, щоб використовувати їх як буйки.
Одягнувшись у імпровізований костюм, Дмитро вирушив пішки до пляжу. Починало сутеніти. Чоловік пройшов повз зруйновані будинки.
“Було кілька людей, які шукали воду. Хтось попросив у мене сигарети. Решта міста була безлюдна. Я пішов знайомим шляхом до набережної. Було холодно”, – розказав Юрін.
Чоловік розповів, що пройшов вздовж піску вбрід, а потім занурився у воду. Він випірнув приблизно у 150 метрів від берега і рушив на захід. Вода була дуже холодна.
“У мене цокали зуби. Я ховався за одну з пляшок, щоб мене ніхто не бачив. Іноді я відпочивав на буйку”, – наголосив Юрін.
Він плив дві з половиною години. Маршрут довжиною 4 км проходив повз російські позиції в селі Рибацьке і до села Мелекіне, яке до війни було пляжним курортом. Чоловіка трясло від холоду. Він знайшов літню пару, яка прийняла його, дала горілки й тарілку борщу.
Червоними точками на карті позначені місця, звідки Дмитро Юрін стартував (Маріуполь) і де фінішував (Мелекіне) / фото Luke Harding/The Guardian
Село Мелекіне було під контролем Росії. За допомогою сусіда Юріну вдалося сісти на мікроавтобус, який прямував до порту Бердянськ, що також окупований російськими військами. За його словами, російські солдати на блокпосту його проігнорували.
“Їм було по 17 чи 18 років”, – згадувє він.
З Бердянська Дмитрові вдалося переїхати на територію, підконтрольну Україні – зараз він у Львові.
79-річна захисниця Маріуполя з автоматом у руках стала зіркою світових ЗМІ
