Кривий Ріг на початку 90-х охопила війна «бігунів» — так називали підлітків, які об’єднувалися у ворогуючі банди і вчиняли набіги на території суперників.
Бігуни — загальна назва малолітніх кримінальних угрупувань або субкультур, що діяли в Кривому Розі в 1985—1995 роках.
За 10 років «роботи» таких банд загинули 28 дітей і один міліціонер. Більше двох тисяч підлітків отримали поранення, медики фіксували сотні каліцтв. За тодішнім законодавством попередити такі злочини було майже неможливо: дітей до 16 років із пістолетами та вибухівкою не можна було притягнути до кримінальної відповідальності.
Журналіст Заборони Самуїл Проскуряков народився та виріс у Кривому Розі. Він поговорив з деякими «бігунами» та розповідає історію банди, передає НСН.
На прохання «бігунів», їхні імена в тексті змінені.
Бігуни Тернівського району, старшаки і малолєтки. Фото надане Забороні Віталієм Козаченком
Березень 1992 року, Кривий Ріг, Саксаганський район. Дві банди підлітків із різних мікрорайонів ворогують одна з одною, між ними спалахує сутичка. 17-річний Олексій із бульвару Маршала Василевського або, як кажуть місцеві, БМВ, прицілився й вистрілив із саморобного пістолета. 15-річний Федя Савчук з мікрорайону Ювілейний зойкнув: куля влучила в стегно, пробила артерію. Через три дні хлопець помер у лікарні. Олексія спіймала міліція: він дістав 7 років колонії.
На похорони Феді прийшов 14-річний Петя. За дві години до трагічної стрілянини хлопці разом ходили в кіно. Тепер восьмикласник побачив свого друга в труні на шкільній лінійці. На думку батьків, міліції та керівництва школи, мертвий Федя на шкільному подвір’ї мав справити терапевтичний ефект на учнів: ось що може статися, якщо підете в «бігуни». Так називали підлітків, які об’єднувалися в банди і «ділили асфальт» з іншими хуліганськими угрупованнями. В одному лише Саксаганському районі таких бригад було більше десяти, а загалом у місті, поділеному на сім районів – до п’ятдесяти. Це тисячі дітей.
Петя, на відміну від Феді, бігуном не був. Хлопець гарно вчився, грав на ударних і гастролював із музичним ансамблем, був старостою класу і навіть головою старостату школи. Такі не мали б ставати хуліганами.
Вчителька хімії в своїй промові закликала учнів не мститися. Але Петя жадав відплати. Він склав список винних і за кілька днів зібрав власну банду з учнів своєї та сусідньої шкіл. «Чортова дюжина» — так Петя називатиме команду з тринадцяти месників.
Підлітки знайдуть і поб’ють двох із дев’яти хлопців зі списку, одному підпалять двері. Озброєні молотками, ножами, кухонними сокирками і двома самопалами, хлопці битимуться з «бігунами» БМВ, Сонячного, 173-го кварталу, 3-го мікрорайону. Через півроку частину месників приймуть в одне з найбільших угруповань Саксаганського району: «голубці» з Ювілейного.
Федю вбили на сьомий рік підліткової війни на вулицях Кривбасу, коли кількість загиблих дітей наблизилася до двадцяти. На «фронті» його замінив Петя.
«Механічний апельсин»
Колишній міліціонер Сергій Дратований багато знає про бігунів — у ті часи він очолював райвідділ Саксаганського району. «Десять років війни у В’єтнамі, десять років в Афганістані. Так і тут, – згадує він. – 28 вбитих дітей, понад дві тисячі поранених, сотні каліцтв і один убитий на 17-му кварталі співробітник міліції. Його застрелили з самопалу двоє бігунів Тернівського району через зауваження в тролейбусі».
Дратований додає, що у всесоюзному масштабі правоохоронці, соціологи та ЗМІ в добу перебудови говорили про так званий «казанський (за назвою столиці Татарстану) феномен»: утворення молодіжних банд за територіальним принципом у великих радянських містах. Наймасштабніше втілився цей феномен саме в Кривому Розі.
Криворізьких хуліганів прозвали бігунами через тактику бою: підлітки ватагою неслися по території конкурентів, кидали саморобні гранати, застосовували вогнепальну зброю й зносили все на своєму шляху – перевертали навіть автомобілі та міліцейські «бобіки». Бігуни об’єднувалися в загони за місцем проживання: мікрорайон, квартал, проспект, бульвар. Від інших угруповань отримували назви: «бики», «коні», «вокзальні», «горький», «дев’ятка» «халява», «голубці». Але здебільшого ворожі банди називали один одного ось так: «підори».
Колаж: Заборона/газети з особистого архіву Самуїла Проскурякова
Бігуни не поділялися на лівих і правих, анархістів чи неонацистів. Це було чисте ультранасильство, майже як у «Механічному апельсині» Ентоні Берджеса, за яким зняв однойменний фільм Стенлі Кубрик. Тільки бігуни не вживали наркотиків, принаймні масово, та не чіпали дорослих, дівчат і хлопців, які не «бігали». Втім, бували винятки — наприклад, 14-річний Олександр Жердєв, який не перебував у жодному з угруповань, вийшов надвір, щоб обмінятися зі знайомою відеокасетою. Побачивши, що повз нього мчить загін бігунів, хлопець побіг до свого під’їзду. Прогримів постріл, і куля застрягла в хребті Олександра. Відтоді він пересувається на інвалідному візку.
Співрозмовник Заборони Артем, який «бігав» наприкінці 80-х, пояснює, що, скоріш за все, Олександра прийняли за ворожого бігуна, оскільки той кинувся навтьоки.
«Не знаю, як в інших районах, але у нас підозрілих хлопців, які не носили бігунські шмотки, зупиняли і питали: бігаєш? Якщо відповідав «ні», ми не чіпали. Але якщо потім ми дізнавалися, що він все-таки бігає – при наступній зустрічі били нещадно».
У загони бігунів входили «старшаки» (17-18 років), «малолєтки» (15-16), «мультики» (14-15) і наймолодші «пупси» (12-13). Наймолодшим бігуни не потурали: у 1990-му році 13-річному Віталію Чернікову молотком проломили череп, хлопець загинув. На чолі вікової групи стояли «авторитети» з малолєток і старшаків. Всією ж бригадою керував лідер — «руль». «Старшаки» носили кепки з каракуля, а “пупси” — шапки з помпоном. Старші бігуни також носили ремені з пряжками брендів Rifle та Fu’S. Хлопці, які не «бігали», дуже ризикували, якщо носили подібні атрибути.
Угруповання бульвару Вечірній, старшаки і малолєтки. Фото надане Віталієм Козаченком
Бійців вербували серед знайомих школярів, учнів технікумів і профтехучилищ.
«Райони стежать за тобою, згадує екс-бігун Саша. — Вони знають, хто чим дихає. Хто боягуз, а хто боєць. Брали сміливих хлопців, а якщо не знали когось — перевіряли ударом в душу [сильний удар у грудну клітку]». Претендент, якому вдавалося встояти на ногах, каже він, потрапляв у бригаду, інших — проганяли.
Данина та самопали
Бігуни обкладали даниною підлітків, які не «бігали»: якщо ті хотіли цілими й неушкодженими дістатися до місця навчання і назад, мали щодня віддавати обідні гроші. До міліції постраждалі не зверталися – боялися розправи. Крім того, бігуни обносили кіоски, продуктові бази й оптові склади, «кришували» танцювальні майданчики та клуби. За кошти відповідав скарбник. У випадку смерті бігуна, батькам дарували чималі гроші з «общака», оплачували похорони.
За дискотеки в районних палацах культури точилися запеклі бої. Артем, який «бігав» майже три роки, розповів, як бригада з БМВ напала на дискотеку Ювілейного мікрорайону. Бігуни заблокували всі входи й виходи, а потім спробували увірватися на другий поверх, де проводилася дискотека. Але в них полетіли стільці, столики і пляшки – хлопці відступили.
Криворізька газета «Червоний Гірник», листопад 1992 рік. З архіву Центральної міської бібліотеки
В бігунів була своя зброя, якою опікувалися переважно учні технікумів та училищ. Їх називали «зброярами». Вони використовували верстати, інструменти та матеріали, щоб у вільний від навчання час виготовляти зброю. «Пупси» і «мультики» шукали для них на звалищах і в гаражах метал та запчастини.
Головна зброя бігунів — самопали, саморобні гранати, молотки. Самопал був простий у виготовленні, але небезпечний в експлуатації: трубка з металу, примотана дротом і закріплена болтами чи металевими хомутами до дерев’яної основи. Через дуло засипали порох або розтерті головки сірників, щільно трамбували пиж із газети і, власне, заряд — відлиту з акумуляторного свинцю кулю або різані головки від цвяхів.
Колаж: Заборона/газети з особистого архіву Самуїла Проскурякова
За потужністю самопал близький до реальної вогнепальної зброї і може серйозно поранити чи навіть убити. Водночас він небезпечний для самого стрільця, оскільки через недоліки конструкції може розірватися в руках при пострілі, як це сталося з 14-річним Валерієм Лошанюком. Хлопець помер від отриманих травм у 1990-му.
Перероблювали під 5,6 мм патрон радянські дитячі металеві пістолети ТТ, ПМ, маузери та револьвери на пістонах. Такою зброєю в 1987 році смертельно поранили під час уроку математики 14-річну Наталю Комісаренко. Однокласник-бігун хотів поцілити в учительку.
Колаж: Заборона/газети з особистого архіву Самуїла Проскурякова
Саморобні гранати робили з промислових електричних запобіжників, які начиняли сіркою, селітрою, марганцем, цвяхами, болтами і підшипниками. Конструкцію довершували риболовними гачками — вони кріпилися до одного з кінців запобіжника. Така граната намертво чіплялася за одяг, як це сталося з 15-річним другом співрозмовника Заборони. Гачки причепилися до джинсів, вибух пошкодив геніталії та артерії, підліток стік кров’ю до приїзду швидкої.
Місто без перспектив
Типовий пейзаж Кривого Рогу: шахта-мікрорайон-пустир-завод-квартал-річка, і так понад 67 кілометрів. Кривбас – це група робітничих селищ довкола рудників, шахт і переробних підприємств, що в силу певних обставин розрослася до надзвичайних розмірів промислових джунглів із більш ніж пів мільйонним населенням.
Оперативник Сергій Дратований каже, що сама структура міста спонукала до потужного хуліганського руху. Кривий Ріг надміру витягнутий у довжину, тому відстані тут аномальні навіть для промислового міста, а райони дуже відокремлені.
Фото: Marjan Blan
За радянських часів з усієї України до Кривбасу звозили засуджених за дрібні злочини: шахрайство, крадіжки, дармоїдство. Вони проживали в спеціальних гуртожитках під наглядом правоохоронців і працювали на підприємствах зі шкідливими для здоров’я або важкими умовами праці, що в народі називалися «хімією». Після відбування покарання багато «хіміків» залишалися в місті. Працювали, створювали родини, купували чи отримували житло, народжували й виховували дітей.
Така велика кількість засуджених формувала кримінальну субкультуру, блатну романтику. Діти думали, що кримінальні авторитети – найпорядніші люди, їм можна вірити, а міліція і держава – поганці. Підлітки захоплювалися блатними звичаями і правилами.
Кривбас сильно відставав в організації соціальної інфраструктури, розрахованої на потреби підлітків. Виростали нові мікрорайони – але там не будували кінотеатрів, спортивних комплексів, музичних студій і репетиційних баз. Батьки працювали понаднормово, іноді на двох-трьох роботах. Вони майже не бачили своїх дітей і не знали, чим ті живуть.
Колаж: Заборона/газети з особистого архіву Самуїла Проскурякова
Місцева влада займалася переділом сфер впливу – їй було не до проблемних підлітків; міліція боролася й домовлялася із «серйозними» злочинцями, згадує Дратований. На весь Саксаганський район бігунами займалися чотири співробітники правоохоронних органів: двоє оперативників, зокрема Сергій Дратований, який був тоді лейтенантом, та двоє представників служби в справах неповнолітніх.
«Технічне забезпечення ніяке: давали старий автобус, який заводився через раз, розповідає колишній оперативник. — Доводилося везти бігунів у відділок тролейбусом. Зв’язували їхніми ж ременями, бо наручників теж не давали, і везли в громадському транспорті. А що робити?»
За Кримінальним кодексом 1960 року, за незаконне носіння, виготовлення, зберігання вогнепальної зброї та вибухівки відповідальність наставала лише з 16 років. Дітей віком від 14 років, які вчинили тяжкі злочини, зокрема вбивство, відправляли в спецшколи та колонії. Співучасникам давали умовні терміни.
Пупси і мультики середньої школи 19, Саксаганський район. Шапки із бубонами і гандонки. У кепці з каракулі — лідер. Фото надане Віталієм Козаченком
Кінець бігунів
Ввечері 4 листопада 1992 року троє правоохоронців приїхали на виклик, де зустріли 26 бігунів. Міліція зробила більше п’яти попереджувальних пострілів угору, вимагала кинути зброю й припинити заворушення, але підлітки почали кидати в правоохоронців запобіжники, стріляти з самопалів. Правоохоронці застосували зброю, один з оперативників влучив у 17-річного бігуна, хлопець помер. Пізніше на місце смерті бігуни принесли великий камінь – він стоїть там і дотепер.
«Я не звинувачую його, каже колишній бігун Петя. – Чоловіка можна зрозуміти: вдома його чекає дружина і діти, а тут якісь малолітні бовдури направляють на тебе стволи. Прикро, що так сталося, але в нього просто не було вибору».
Після цього вбивства місцева влада взялася за бігунів всерйоз, і хвиля набігів пішла на спад. Та в 93-му році двоє бігунів з Тернівського району застрелили міліціонера Дмитра Войчишина, який зробив хлопцям зауваження в тролейбусі. Серед дітей будуть ще жертви, а в 1995-му році лічильник зупиниться на позначці 28 вбитих підлітків.
Колаж: Заборона/газети з особистого архіву Самуїла Проскурякова
«Володар мух»
В 18 років бігун Саша пішов в армію, і в нього поступово зникло бажання руйнувати – він більше не бачив у цьому сенсу. Одного разу він зустрів свого друга-бігуна, той розповів, що одружився й знайшов роботу. Після цієї розмови Саша замислився над своїм життям, розповідає він, – вирішив діяти за прикладом друга. Саша подумав, що непогано б попередити свого майбутнього сина, щоб той не повторював його помилок. Схожі історії розповідають Артем і Петя – після армії хлопці відійшли від хуліганства й бандитизму.
Колаж: Заборона/газети з особистого архіву Самуїла Проскурякова
Їхній досвід Сергій Дратований вважає типовим: «армія перевиховувала чи не всіх бігунів – вони поверталися вже іншими людьми. Знаходили роботу, створювали сім’ї». Водночас ті, хто отримав терміни за каліцтва і вбивства, здебільшого поповнювали лави організованої злочинності або ставали наркоманами і пияками.
«Багатьох із них уже немає – померли або вбиті в бандитських розбірках», розповідає колишній міліціонер.
«Я й сам досі не розумію, що це було,зізнається Саша.– Наскільки я знаю, цього не розуміли навіть дорослі злочинці, бо жодної вигоди зі своїх злочинів бігуни не отримували. Це як у тому романі, де хлопчики потрапили на безлюдний острів і почали вбивати одне одного [роман Вільяма Ґолдінґа «Володар мух»]».
Герої: Петя – мікрорайон Ювілейний, угруповання «Чортова дюжина», потім – «голубці», став бігуном у середині 90-х, сьогодні – ветеран АТО/ООС, захисник Донецького аеропорту; Артем – Жовтневий район, мікрорайон Ювілейний, банда «голубці», бігав у кінці 80-х – на початку 90-х, працює в ритуальному агентстві; Саша – Жовтневий район, мікрорайон Зарічний, «бики», 89-92 рр., інженер; Коля – Тернівський район, селище імені Горького, перебував у банді «горький» із 90-го по 94-й, підприємець.
Ще історії з 90-х:
