Зруйновані будівлі Нікополя – якими вони були

Деякі будівлі були збудовані ще у 18 сторіччі, передає НСН. Історичний екскурс це окрема тема, а поки пропонуємо просто ознайомитися що вийшло у Володимира Заграничного.

Зруйновані будівлі Нікополя – якими вони були

Протягом усієї історії Нікополя в ньому було кілька Свято-Покровських церков. Це четверта, дерев’яна козацька, збудована у 1796 році й до наших днів не зберіглася.

Ще Дмитро Яворницький писав:

«місце розташування Нікополя – одне з найгарніших протягом усієї річки Дніпро від м. Олександрівська і до м. Херсона. Ще не доїхавши до Нікополя, мандрівник бачить прекрасну, неначебто завислу у повітрі п’ятиверху церкву з її високою кам’яною дзвіницею, з обох боків якої і мальовничо і симетрично вимальовуються невеличкі з зеленими або чорними дахами хатинки…».

Залізничний вокзал Нікополя. Фото 1914 року.

Під час Другої світової війни, в середині серпня 1941 року, німецько-фашистські окупанти здійснили бомбардування станції, в якій загинуло три залізничника при проведенні евакуації майна, але саме бомбардування не завдало значної шкоди: вокзал практично не був зруйнований, а станція продовжувала працювати до 1944 року. Проте, при звільненні Нікополя, залізнична станція і вокзал були вщент зруйновані.

“Стара пристань (купальні)” – 1910 рік. Зараз на її місці стоїть гармата, яка була встановлена у радянськи часи.

1888 року – австрійський підданий Карл Антонович Штекель заснував нікопольський пивоварний завод.

Він довгий час вважався одним із найбільших та найсучасніших підприємств у Катеринославській губернії. Завод випускав пиво в оригінальних гранованих пляшках, мав свої павільйони на Нікопольських ярмарках і в парку купця Єрлашова (потім парк А. С. Пушкіна, зараз інша назва), брав участь у міжнародних виставках, що проходили в Російській імперії, Франції та Німеччині. Тож нікопольске пиво пили й у Європі. Зараз від пивзаводу залишилася лише труба.

Так виглядала старовинна церква Покрови Божої Матері яка була побудована у 1798 році у селі Покровському, на місці знищеної раніше росіянами однойменної козацької церкви. Вона була затоплена водами Каховського водосховища, а тепер її рештки можна побачити на колишньому дні. Її малював Т.Г. Шевченко. Більш цікавого про ці історичні події можна прочитати на сайті мандрівників з Нікополя.

“Критий ринок” – Ринок “Шопа”.

У період 1889–1903 років на головній вулиці міста, Катеринославській, зводили одно- і двоповерхові магазини та будинки місцевих купців. До речі, для будівництва використовували цеглу місцевих заводів, яких у Нікополі було чотири.

Лаконічно декорована «Шопа» композиційно вписалася в міський пейзаж. Спочатку прилегла до будівлі територія з півдня та півночі була відкритою, і торговельні ряди були «під небом». А ось у східному та західному крилі ринку були уже стаціонарні місця  для торгівлі. Світло у центрі базару було завдяки великим арочним вікнам. У південній частині містився товчок, де торгували поношеними речами. А вгору, по Катеринославській, розташовувалися ряди возів із дровами, сіном, соломою, овочами, кавунами та динями. Жвава торгівля тут велася з ранку до вечора за будь-якої погоди та у всі пори року. Тутешні мешканці пишалися своїм базаром, не менше, ніж одесити Привозом.

Будівництво гігантського п’ятиповерхового автоматичного парового млина тривало з 1906 по 1908 рік. Поряд знаходилася хлібна пристань, що полегшувало відвантаження зерна та борошна. Знаходився він на березі Дніпра у зручній близькості від вантажної залізниці.
1919 році він був націоналізований більшовиками і ще довго служив нікопольцям. Млин було підірвано нікопольськими міліціонерами як стратегічний об’єкт 17 серпня 1941 року, під час наступу німців на Нікополь. Під час війни млин був частково відремонтований і продовжував працювати. Наприкінці 1943 року німці, що відступали, знову підірвали млин, але повністю знищити його не вдалося. Цеглини та частини механізмів розтягли пізніше місцеві мешканці.

На світлині – будівля державної Ощадної каси, що належала Нікопольській поштово-телеграфній конторі. Вона була зведена наприкінці 1890-х – початку 1900-х років на перехресті Преображенської та Дніпровської вулиць. Це була чудова шестиметрова прямокутна будівля у стилі еклектики з 35 вікнами та 27 дверима. Над овальним входом височів багатогранний ренесансний купол, покритий ромбоподібними оцинкованими пластинами. Його вінчав металевий шпиль складної форми.

У 1920-і роки сюди перевели з вулиці Карла Лібкнехта, 59 (зараз – Микитинської) колишню поштово-телеграфну контору та відкрили Головпоштамт. У 1939-1940 році в цій будівлі розміщувався штаб 404-го стрілецького полку 176-ї Червоної стрілецької дивізії. 17 серпня 1941 року до міста увійшли нацистські війська. В будівлі пошти облаштували гестапо. Відразу після звільнення Нікополя, підвальне приміщення довелося відмивати від людської крові і упорядковувати кабінети і двір.

На початку 1980-х років, коли Головпоштамт переїхав до нової добротної будівлі на сучасну вулицю Преображенську, у цій будівлі відкрили 11-е відділення зв’язку, а у 1991 році — телеграф з переговорними кабінками. У 1996 році за рішенням Нікопольського виконкому будівля була визнана пам’яткою історії місцевого значення. На початку 2000-х років вона перейшла у приватну власність до Сергія Татарчука, і там відкрився комп’ютерний клуб «Легіон».

В останні роки будівля швидко руйнувалася, красивим залишався лише фасад. Зникли склопакети, причому виривали їх варварськи, ламаючи віконні отвори і вивалюючи старовинну цегляну кладку. Стара пошта служила притулком для безхатченків. Усередині можна було побачити сумну картину: напівзруйновані конструкції та купи сміття… В ніч з 12 на 13 червня 2014 року тут сталася масштабна пожежа. Щоб загасити вогонь, пожежним знадобилося 4 години та близько 40 тон води. Офіційна причина пожежі — підпал. Вогонь повністю знищив дах та унікальний купол, частково постраждали внутрішні перегородки. Будівля знову горіла у липні 2019 року. Для боротьби з вогнем місцеві мешканці знов змушені були викликати рятувальників…

Часто її називали Варваровською, а насправді храм було освячено на честь преподобного Іоанна Дамаскіна. Так сталося тому, що день пам’яті святої великомучениці Варвари та святого преподобного Іоанна Дамаскіна збігаються – у православному календарі він відзначений 17 грудня. Кам’яна церква Іоанна Дамаскіна зведена у 1854 році і була цвинтарною –поруч з церквою знаходився цвинтар воїнів, які загинули в роки Кримсько-турецької війни. Знаходилася вона по вулиці Лапинська, де раніше був «Дом отдыха».

У роки Кримської війни 1853-1856 років місто Нікополь та Микитинська переправа були центром переправи військ та санітарних обозів. Тут знаходився і шпиталь №30, у якому на лікуванні перебувало близько 5 тисяч поранених та хворих військовослужбовців. 1252 учасники війни та оборони Севастополя надовго залишилися в Нікопольській землі.

У шпиталі процвітало казнокрадство. Часто померлих начальство видавало за живих, отримуючи за них пайки та гроші. Про це неподобство писав у своїй газеті «Дзвон» у Лондоні А. І. Герцен.

Церкву Іоанна Дамаскіна руйнували двічі. Перший раз – на початку Великої Вітчизняної війни, коли купол дзвіниці був збитий знаряддям Дунайської флотилії. Тоді на дзвіниці засів німецький коригувальник артилерійського вогню, ось по ньому і стріляли. У роки окупації німці влаштували у храмі склад бойових запасів. Потім у ньому сталася пожежа – практично протягом двох діб лунали вибухи.

Вдруге церкву зруйнували вже німці 1944 року, для збільшення кругового огляду та обстрілу зенітних батарей «Ерлікон», встановлених на бетонних опорах німецького мосту через річку Лапинку та Дніпро. Тоді вона і була Зруйнована.

Церква проіснувала десь до 1947-48 років, а потім була порівняна із землею, а руїни каплиці знесли, коли цю територію приєднали до будинку відпочинку. Основну частину цегли розібрали місцеві мешканці для будівництва.

У 2008 році Нікопольські історики, такі як, Мирослав Жуковський та Василь Шатунов провели розкопки залишків фундаменту зруйнованої церкви. Територію храму було тоді розчищено від сміття та встановлено пам’ятний хрест.

На ілюстрації 1960-ти роки.
Надзвичайно жвавим було «річкове» життя в Нікополі – тривалість навігації сягала аж до 300 днів на рік.

У дорадянський час на правому міському березі були влаштовані пристані та причали, поромні переправи, бухти для зимівлі суден та рятувальна станція. Берег почав забудовуватися наприкінці XVIII століття, а остаточно сформувався після страшного урагану 1845 року. Тоді буря «розмила» русло річки Підпільної, а Дніпро змінив напрямок свого русла. На новому березі Дніпра поновилося будівництво.

Буксирні пароплави та баржі розташовувалися біля своїх причалів у районі пивзаводу, рибзаводу, нафтобази. Причали розтягнулися майже на кілометр. До пристаней провели навіть залізничну одноколійку з вокзалу Нікополь, а через вул. Довгалівську було зведено капітальний залізничний міст.
Нікополь безпосередньо водним шляхом був пов’язаний із Запоріжжям, Херсоном, Миколаєвом, Одесою. Потік пасажирів та вантажів завжди був активним та приносив чималі доходи підприємцям, купцям та державній скарбниці – через Нікополь перевозили мільйон пудів різних вантажів.

Через будівництво штучного Каховського моря вода в районі Нікополя піднялася на 10 метрів. Берег, а разом із ним і пристані, і причали пішли під воду. Сучасний Нікопольський річковий порт було зведено 1956 року вже на березі колишньої річки Лапинка.
До Нікопольської пристані, що належить до Дніпропетровського пароплавства, входила і ділянка експлуатації малих річок – малі водні артерії теж були судноплавними. Катери ділянки сільськогосподарським підприємствам Дніпропетровської та Запорізької областей підвозили будівельні та промислові товари, а із села до міста везли зерно, овочі та фрукти.

Сьогодні територія порту складає 3,04 гектрів, довжина берегової лінії – 460 метрів залізничних під’їздів до берега вже немає. До повномасштобного вторгнення росії в Україну, перевезення пасажирів здійснювалося вже лише на лінії Нікополь – Кам’янка-Дніпровська. Тільки у спогадах залишилися річкові трамваї «Леся Українка», «Михайло Коцюбинський», двопалубний «Дмитро Донський», «Софія Перовська» та інше.

Сквер розташований біля медичного училища (зараз коледж), був не завжди такий, як ми його звикли бачити сьогодні.

На Генплані забудови Нікополя ця територія значиться як площа Визволення. До речі, у повоєнний час це місце у народі називали – «п’ятачок».

До 1917 року це був практично самісінький центр Нікополя, повз який проходила головна вулиця міста – Катеринославська (потім Карла Лібкнехта, а зараз – Микитинська). Після відомих подій у жовтні у цій будівлі розмістили агротехнікум, а потім – середню школу №2. Під час Другої світової війни добротна будівля школи була повністю зруйнована.

На початку двадцятого століття на цьому невеликому клаптику землі втиснулися аптека Горнштейна, синагога та заїжджий двір. Лікувальний заклад був на перехресті вулиць Катеринославської та Думської (Кріпака, зараз Отаманська).

Після війни «п’ятачок» розчистили від зруйнованих будівель, утворивши прямокутну чисту земельну площу. Залишили лише вцілілий заїжджий будинок (пізніше його «прибрали»). Тут встановлювали дерев’яну трибуну. Під час мітингів та державних свят вона заповнювалася керівниками міста, на ній виголошувалися полум’яні промови.

Перші повоєнні демонстрації відбувалися саме на цьому місці. Колони формувалися від трубного заводу – під час ходи до трубників приєднувалися навчальні заклади, міські організації тощо. Хода просувалася вул. Антипова (зараз Херсонська). Демонстранти організовано займали місця довкола трибуни.

Взимку цю порожню площу заливали водою. Люди різного віку приходили на ковзанку.

У літню пору тут проводилися міські спортивні змагання.

Під час будівництва Каховського водосховища сюди висадили дерева, засіяли траву, поставили лавочки та ліхтарі. Ось з того часу і з’явилася у «п’ятачка» інша народна назва – сквер. По його периметру поставили невисокий паркан, який мав два входи – з вулиці Карла Лібкнехта (зараз Патріотів України) та від кінотеатру імені Леніна (потім – ГДК).

Головною окрасою скверу був фонтан, прикрашений скульптурою чотирьох хлопчиків з великою рибою. З рота рибини і лилася вода. Діаметр розливу був значним – до 4 метрів. Вода стікала у високу чашу. Біля прохолоди фонтану городяни теж любили прогулюватися та фотографуватись.

Тут також був і прокат дитячих самокатів та машинок. Перед новорічними святами неподалік фонтану завжди встановлювали ялинку.

До 1980-х років фонтан змінив свій вигляд. Скульптура залишилася, але зелених насаджень стало значно менше. З’явилися цифри «1780 – 1980», що говорять про 200-річний ювілей міста.

У часи «перебудови» хлопчиків «рознесли» на дрібні шматочки… Газони та доріжки поросли бур’яном… Розбиті ліхтарі, що прикрашали зелену зону… Стали всихати розкішні дерева…

І лише на початку 2000-х сквер потроху почав оживати. Було встановлено лавки, відновлено фонтан, щоправда, без скульптурної композиції. З’явилися освітлювальні стовпи та саме освітлення. Громадські діячи насадили нові дерева.

1949 рік. Парк раніше був великою гордістю й улюбленим місцем відпочинку городян і називався міським садом. Мало хто знає, що парк ім. О. Пушкіна (тепер вже парк Захисників неба), розташований на березі Дніпра, був власністю козацької родини Турбаби і тільки на початку XX століття був проданий завзятому молодому новатору купцеві Ігнатію Єрлашову. Саме І. Єрлашов створив з приватного саду міський громадський сад, що було одним із перших прикладів на Дніпропетровщині турботи про соціальні потреби населення на кошти приватного капіталу.

З саду до набережної Дніпра вели алеї з намитого морського піску, замовленого спеціально з Чорноморського узбережжя. Працювали чарівні фонтани, створюючи навколо прохолоду біля зелених альтанок з видом на Дніпро і плавні. Більярдна, приміщення для карткової гри, безліч лавок для відпочинку, естрада для оркестру, кілька буфетів, ресторан – сьогодні залишилися тільки спогади.

Щовечора в парку виступав зі своїм театральним колективом Марко Кропивницький, тут грали одеські музиканти, співали знамениті куплетисти Борис Михайлов та Добринін. Виступали борці зі світовими іменами: Іван Максимович Піддубний та наша землячка Агафія Родіонівна Завидна. У свята в міському саду влаштовувалися великі гуляння, феєрверки, катання на човнах, і зароджувалося багато історій кохання, таємниці яких це місце береже і досі.

В пам’яті парку залишилося чимало важливих історичних подій часів, зокрема, Кримської війни, другої світової війни, які несуть історичну цінність і могли би бути включеними як об’єкт показу до екскурсійних програм містом Нікополь. Могли би, але не сталося…

Про дефіцит, зруйнований універсам (райпотребсоюз) “за горбатим” та блат? Чи про дивака, якого знало майже все місто? – вирішувати вам.

Людина, яка не боялася дивитися в очі будь кому. Людина, яка казала правду, не зважаючи хто перед ним.
Людина, яка передбачила війну з росією. Але яка дуже боялася собак, навіть якщо вона менша за його рукавицю.
23 березня 2013 року його вже ніхто не зустрів на вулицях Нікополя… Поховали старого єврея сусіди. Через тиждень мені спало на думку ідея створити такий собі образ старої, мудрої, прямолінійної і щирої людини, яка стала справжнім символом Старого Міста. До нього, мабуть, ставились по-різному… Я знав його саме таким.
На другий день після того, як його поховали, я дав собі слово, я дав Ізі слово – Я зроблю так, щоб ти жив далі. Я це зробив – його згадують, бачать барельєф на його честь… І ось сьогодні, я намалював його ще не старим і усміхненим. Він начеб то вліз у кадр і усім своїм видом показує – все буде добре, я знаю – тримайтеся!

Я довго шукав світлину цієї людини. Мені дуже кортіло зробити його портрет. Чи вдалося мені, чи ні, то вже вам вирішувати.
Тож мова піде про першого міського голову Нікополя.
На перехресті вулиць Івана Сірка (колись Преображенська) та Музейної (раніше Пролетарської, а ще раніше Купецької) мешкав перший міський голова Яків Федорович Вітчинкін. Точну адресу вказувати не буду, бо наразі не ті часи. Сказати можу одне, будинок цілий і там жили люди, принаймні до повномасштабного вторгнення російської орди.
А свого часу в ньому жив міський голова Нікополя Яків Федорович Вітчинкін. Багато наших «істориків і краєзнавців» згадують його прізвище Ветчинкін. Але з телефонного довідника міста (до 1917 року) прізвище зазначене як Вітчинкін, номер телефону 121.
Дехто каже, що він не був першим міським головою. Як на мене, то це є помилка. Бо до нього були «старости», а саме у 1892-1894 роках – міщанин Михайло Філіппов, 1894-1899 – дворянин Олександр Підгурський, у 1899-1903 – купець Олексій Чепов, у 1903-1907 – знову міщанин Михайло Філіппов.
Коли у серпні 1914 року Нікополь отримав статус міста, тоді вже і почалася епоха «міського голови» а до того Нікополь очолював міський староста.
При Вітчинкіні Нікополь став називатися містом, а не містечком.
Яків Федорович був міським головою з 1907-1917.
Дехто стверджує, що він володів магазином жіночого одягу, але ним володіла його дружина.
Його донька Лідія Яківна була вчителькою жіночого 2-х класного училища.
Він сам володів різними магазинами, зокрема винно-гастрономічним.
Був він купцем 1-ї гільдії. Купецькі гільдії це було своєрідним «розрядом» наявності грошей.
По міському укладу, прийнятому 1892 року, міський голова обирався міської думою. Очолити місто міг не кожен. Обирали голову з шановних осіб дворянського походження, почесних громадян та купців 1-ї гільдії, які володіли капіталом понад 10 тисяч рублів.
На той час у Нікополі проживало близько 20 тис. осіб. Слід сказати, що на той час влада на місцях не так вказувала, як більше допомагала жити. Головними турботами голови була освіта, медицина та боротьба з пожежами. З міського бюджету фінансувалися міські училища, забезпечувалася робота земських, приватних та церковно-приходських шкіл. Дума допомагала фінансами земській лікарні, перетворивши її на пристойну установу з відмінними лікарями. На подвір’ї міської думи (її будівля не зберіглася) стояла каланча, звідки велося спостереження за займанням. Останні роки правління Вітчинкіна були непростими. Перша світова війна викликала наплив до міста біженців. Їх треба було облаштувати, нагодувати. Серед біженців раз у раз спалахували інфекційні хвороби. Зростали ціни на промислові товари та продукти, яких ставало дедалі менше. Бізнес купця Вітчинкіна пішов на спад.
Після лютневої революції його змінив нікополець Ганін.
У 1918 році: після приходу у Нікополь австрійців у квітні 1918 року він знову став міським головою і залишався на цій посаді до середини листопада 1918 року. Після розгону Варти та відходом австрійських солдатів у Нікополі було обрано нову Міську Управу, і Вітчинкіна змінив на цій посаді більшовик Головко (на честь якого потім назвали вулицю).
Подальша доля Якова Вітчинкіна невідома.

Праворуч – котлован площею у два футбольні поля, глибиною до трьох метрів – сировинна база цегельного заводу (колишній власник Корольків) з видом на так звані стандартні будинки. Звідси і назва зупинки – «Стандартні» або «Цегляний». Перед військовими казармами (зараз там знаходиться краєзнавчий музей) потяг повертає у бік трубного заводу. На прохання городян запроваджується ще одна зупинка під назвою «Кукурудзяна». Її необхідність була пов’язана з виходом пасажирів на території нинішнього стадіону «Електрометалург», майже до вулиці Героїв Чорнобиля. На цьому зеленому кукурудзяному полі побілені стандартні споруди – мікрорайон в районі третьої міськлікарні мав назву Нью-Йорк.
Городи були основною підмогою у виживанні кожної сім’ї. У сезон польових робіт на цій зупинці виходили з лопатами, чобітками, граблями, посадковим матеріалом, вузликами з їжею та водою. Близьке розташування городів до залізниці відлякувало ховрахів, що зберігало високий врожай.
На перехресті нинішньої вулиці Героїв Чорнобиля та проспекту Трубників був переїзд. Стрілочник піднімав шлагбаум, і поїзд прямував вулицею Першої прокатної, що пізніше стала проспектом Сталіна, проспектом Леніна, до зупинки «Соцмісто». До війни у ​​цьому районі знаходилося лише 10 будинків. У сьогоднішньому будинку №39, призначеному для інженерно-технічного персоналу, була кімната для обслуги без вікна, хоча за ідеологією партійних босів, кожна кухарка могла керувати державою…
Багато парадоксів зустрічається на шляху прямування нашого поїзда: незрозуміло, що таке місто та соцмістечко, був Палац культури – зараз «Еліт Клуб». У Парижі Ейфелева вежа – візитна картка міста. Не менш значущою для нашого міста була і парашутна вежа. Різниця в масштабах і в тому, що одні можуть берегти і пропагувати свою історичну спадщину, а інші – забувають. Молодь опановувала на цій вежі початкові навички парашутного спорту, а потім удосконалювала їх на військовому полігоні, роблячи стрибки з дирижабля. Нікопольський спортсмен Віктор Крот робив на кінці стріли стійку на руках при трибунах, що завмирали. Історичну спадщину колишня влада з мовчазної згоди городян здала в металобрухт.
А паровоз “Кукушка” сповіщав гудком про свій подальший шлях, по ліву сторону знаходилися дерев’яні бараки, праворуч – овочесховища. Їхні земляні дахи, вкриті мохом і травою, були трохи вищі за рівень землі. А ось і кінцева зупинка – «ПТЗ». Прошу виходити, приїхали!
Зупинка являла собою невелику дерев’яну будівлю зеленого кольору з грубою посередині, трохи відчинені чавунні дверцята, біля яких цебро з вугіллям, совком і віником. Поруч із зупинкою – будівля відділу кадрів з начальником чи то Малімоном, чи то Кривенком. Завод обнесений колючим дротом із врізанням углиб території для маневру паровозу. Ворота – прохідна. Спочатку на вході до цеху стояли охоронці з трофейними гвинтівками та бляхами на грудях.
Востаннє наш паровоз здійснив рейс 31 липня 1958 року, прощаючись із мешканцями Нікополя протяжними гудками. Він міг би бути одним із символів історії розвитку нашого міста. Адже була пропозиція поставити паровоз із трьома вагончиками навпроти ДК ПТЗ, обладнати там дитяче кафе, книжковий кіоск, касу попереднього продажу квитків, виставку робіт дитячої творчості. Передавався б пам’ятник майбутнім поколінням і не мав би ніколи останньої зупинки.
Текст: за спогадами Марка Продана.

Буквально поряд два спортивних майданчика: баскетбольний та волейбольний.
Волейбольний створений на громадських засадах, стихійна, гра проходила з самого ранку до темряви, команди формувалися довільно та грали на висадку. Судді авторитетні. В іграх брали участь як місцеві, так і студенти, що приїхали на канікули. На слуху були прізвища Євенко, Глава, Штейн, Дєєв, Мазур, Хантович, Гірей та інші. Тут же знаменитий танцмайданчик із метровим парканом. Батьки могли спостерігати за «танцюльками» своїх улюблених чад, хоч молодь і бунтувала. На вході тітка Фіра з донькою Гальою, студенткою педучилища. Вона могла шепнути на вухо мамі, ця трохи помітним кивком голови давала зелене світло. Шмигнеш, червоніючи і соромлячись своєї фінансової неспроможності, стоїш, як оголений, на якого всі дивляться.
Дорослі гуляють парком з дітьми, вся територія рясніє доріжками, біля входу – клумба з квітковим панно, яке показує дату – обов’язок паркових квітникарів. На перетинах доріжок стоять автомати з газводою та мірною колбою для сиропу. Є й морозиво – солодка холодна маса між двома круглими вафельками.
Що діялося у парку, коли приїжджав цирк чи проводилися заходи з феєрверком! Для охорони «осередку культури» формувалася посилена команда. Біля центрального входу перед бюстом Пушкіна стояла Марія Макарівна зі своєю донькою Тамарою та зятем Цуркановим, усередині – наряд міліції з військовими підрозділами. Безквиткова молодь теж була не промахом: формувалися у три групи, і з різних боків по свисту (свистів Толя Лучко, сильнішого за його свисту в місті не було, позаздрив би і Соловей – Розбійник) розпочинався штурм огорожі. Миттю штурмували зливаючись із спільним натовпом. Тих, кого вдавалося знайти, виводили за паркан, тож культуру та відпочинок осягали штурмом.
Зі спогад М. Продана.
“Павільйон “Літо” – Парк Пушкіна”

У містян та міської влади було величезне бажання упорядкувати цю територію. Спочатку зелену зону назвали Комсомольським парком, це вже у 40-ві роковини перемоги у другій світовій війні його перейменували на парк Перемоги.
Упорядкування «Комсомольського» почалося з середини 1970-х. Тоді збудували танцмайданчик та стадіон місткістю 7,2 тис. людей, який до 1988 року носив назву «Спартак». Зараз він – частина спортивного комплексу «Електрометалург». 1975 року було встановлено меморіал «Вічна Слава».
Керівником проекту зі створення Центрального парку культури та відпочинку було призначено І. Я. Вербового, автором проекту став Є. І. Сотников. А будували його методом народного будівництва, в якому брали участь багато трудових колективів, наприклад, заводу феросплавів (виконано найбільший обсяг робіт, тільки для закупівлі атракціонів виділено 220 тис. руб.), молокозаводу, ниткового комбінату, управління газового господарства, тресту “Нікопольбуд”, вузла зв’язку, заводу продтоварів, швейної фабрики, міськпромторгу, спецуправління «Нікопольекскавація», локомотивного депо, НСУ-215 тощо.
– Потрібно зробити парк таким гарним, щоб містяни, які житимуть у Нікополі у майбутньому, добрим словом згадували піонерів його створення, – говорив на одній із нарад перший секретар міськкому партії Олександр Петрович Прудков.
У 1980 році зелена зона була огороджена ґрунтовним і масивним чавунним парканом. Він був прикрашений написами «Нікополь 200 років» – раніше датою заснування нашого міста вважався 1780 рік, а тепер – 1639-й. За каденцією міського голови Сергія Старуна паркан зник, як досвітній туман.
Центральний парк відкрили у вересні 1983 року. Про майбутнє свято нікопольці знали заздалегідь і поспішили на свято.
Парк справді вражав своєю красою та масштабами. У середині парку височіла ажурна альтанка, встановлена ​​на березі штучного басейну – макета Каховського водосховища. Парк прикрашали квітучі клумби, охайні газони, алеї, що ведуть до обеліску «Слави». І, звичайно ж, особливий шарм – фонтани «Голуби світу» та «Острівець». До послуг городян були атракціони, ігрові та торгові павільйони, дитяче кафе, підземний туалет.
Минуло не так вже й багато часу від дня відкриття парку Перемоги – якихось 40 років, а в нього вже немає паркану, скорочується територія зелених насаджень.

У містян та міської влади було величезне бажання упорядкувати цю територію. Спочатку зелену зону назвали Комсомольським парком, це вже у 40-ві роковини перемоги у другій світовій війні його перейменували на парк Перемоги.
Упорядкування «Комсомольського» почалося з середини 1970-х. Тоді збудували танцмайданчик та стадіон місткістю 7,2 тис. людей, який до 1988 року носив назву «Спартак». Зараз він – частина спортивного комплексу «Електрометалург». 1975 року було встановлено меморіал «Вічна Слава».
Керівником проекту зі створення Центрального парку культури та відпочинку було призначено І. Я. Вербового, автором проекту став Є. І. Сотников. А будували його методом народного будівництва, в якому брали участь багато трудових колективів, наприклад, заводу феросплавів (виконано найбільший обсяг робіт, тільки для закупівлі атракціонів виділено 220 тис. руб.), молокозаводу, ниткового комбінату, управління газового господарства, тресту “Нікопольбуд”, вузла зв’язку, заводу продтоварів, швейної фабрики, міськпромторгу, спецуправління «Нікопольекскавація», локомотивного депо, НСУ-215 тощо.
– Потрібно зробити парк таким гарним, щоб містяни, які житимуть у Нікополі у майбутньому, добрим словом згадували піонерів його створення, – говорив на одній із нарад перший секретар міськкому партії Олександр Петрович Прудков.
У 1980 році зелена зона була огороджена ґрунтовним і масивним чавунним парканом. Він був прикрашений написами «Нікополь 200 років» – раніше датою заснування нашого міста вважався 1780 рік, а тепер – 1639-й. За каденцією міського голови Сергія Старуна паркан зник, як досвітній туман.
Центральний парк відкрили у вересні 1983 року. Про майбутнє свято нікопольці знали заздалегідь і поспішили на свято.
Парк справді вражав своєю красою та масштабами. У середині парку височіла ажурна альтанка, встановлена ​​на березі штучного басейну – макета Каховського водосховища. Парк прикрашали квітучі клумби, охайні газони, алеї, що ведуть до обеліску «Слави». І, звичайно ж, особливий шарм – фонтани «Голуби світу» та «Острівець». До послуг городян були атракціони, ігрові та торгові павільйони, дитяче кафе, підземний туалет.
Минуло не так вже й багато часу від дня відкриття парку Перемоги – якихось 40 років, а в нього вже немає паркану, скорочується територія зелених насаджень.

В 1913 роцв в одному з довідників для туристів нашому місту були присвячені такі рядки:

«У містечку Нікополь на Дніпрі є чудові купальні. Як громадські, так і приватні. Відпочинок та купання тут, а також на розташованому поблизу острові Орлів, суцільна насолода».

Люди старшого покоління ще зберігають пам’ять про острів Орлів, що лежав навпроти старої частини Нікополя, де аж до будівництва Каховського водосховища знаходився центральний міський пляж. За їхніми спогадами, тут був чистий сріблястий пісок, а зручні для купання місця тягнулися на кілометри.
Влітку життя на центральному пляжі було дуже жвавим, а в окремі дні тут і справді «яблуку не було де впасти». Траплялося, що місця ближче до води навіть доводилося займати заздалегідь. Популярними серед нікопольців та приїжджих був відпочинок та купання на протилежному березі Дніпра на острові Орлів. Сотні нікопольчан у вихідні дні вирушали туди родинами, компаніями, парами, поодинці на баркасах, моторках та човнах, взятих напрокат.

За свідченням нікопольських старожилів, в літній час матроси моторного катера, що належав купцеві Ерлашову, щодня здійснювали додатковий рейс до міського пляжу на острів, щоб своєчасно доставити відпочиваючим там городянам Нікопольске пиво.
З 1954 острів був прихований водами Каховського водосховища. Але після того, як фашистська армія росії у 2023 році підірвала греблю Каховської ГЕС і водосховище спрацювалося, острів знов показався. Як воно буде далі, нікому поки не відомо.

– У 1913 році Нікополь входив до числа курортних міст, а до 20 найвідоміших пляжів Російської імперії – нікопольський пляж на острові Орлів. Міський пляж купця Ігнатія Єрлашова, був включений як південна пам’ятка в багатьох туристичних путівниках. Тому не дивно, що всі артисти, що вирушали на гастролі півднем імперії, починали з Нікополя і далі їхали до Чорного моря.

По вулиці Думська (зараз Запорізька, №8) розташовувався готель Мілкова. В будівлі поєднуються такі архітектурні стилі як неокласицизм та ампір, верхній поверх прикрашений фамільними гербами, ліпниною. Є псевдогрецька колона, а художню ковку для балкона виконали місцеві майстри Ковальської артілі на замовлення купця. У роки НЕПу в цій будівлі теж був ресторан, а потім у ньому розташувався міськвідділ міліції.

На другому поверсі готелю знаходилися мебльовані номери, а на першому розташовувався ресторан. Готель Мілкова славився чудовою рибною кухнею і був відомий тим, що тут подавали фірмову страву – дев’ятидюймових раків. Раки 9 дюймів (понад 20 см) завбільшки з морських омарів водилися на той час у Дніпрі. До речі, у цьому готелі зупинявся один із найвидатніших професійних борців світу Іван Піддубний і тут він зустрів Агафію Завидну. Агафія працювала прислугою та піднімала меблі. Коли Піддубний це побачив, то одразу запросив її виступати на арені цирку, і вона стала першою у Російській імперії жінкою-борцем. Також тут за доброю традицією зупинялися, мандруючи Дніпром, випускники Санкт-Петербурзької імператорської академії мистецтв. Окрім цього, готель Мілкова був улюбленим місцем зустрічі місцевого бомонду.

У 1914 році Леонід Утьосов після виступу, щоб скоротити час до від’їзду, сидів один за столиком ресторану. Як згадував сам Утьосов, на той момент увійшли двоє – дівчина невеликого зросту і чоловік. Вони сіли за інший столик, зробили замовлення, і чоловік щось шепнув своїй супутниці, показуючи очима на одесита, мабуть, сказавши їй, хто це. Вона глянула на Утьосова і… зробила зневажливу гримасу. Вранці артист поїхав до Олександрівська, а через день, у пересувному театрі «Мозаїка» Азамата Рудзевича, він знову побачив дівчину, яка зневажливо пирхнула в Нікополі. Це була нова актриса, вона вийшла на сцену та їх представили одне одному. Так Леонід Утьосов познайомився з Оленою Гольдіною. Після репетиції він запросив її до ресторану. Але коли по обіді вони вийшли надвір, йшов дощ і Утьосов запропонував перечекати негоду в кімнаті, яку орендував неподалік, а потім пошукати житло для неї. Але робити цього не довелося.

Вони повінчалися в Одесі, і незабаром у них народилася донька Едіт. Утьосів був молодший за свою дружину на три роки, але це не завадило їм щасливо прожити у шлюбі 49 років.

Ось така маленька подорож у часі. Підписуйтеся на наш телеграм і не пропустить багато цікавого. https://t.me/nns_news