У Покрові пішов з життя легендарний льотчик, один з останніх визволителів нашого регіону. Про це Nikopolnews дізнався з повідомлення на сайті Покровської міської ради.
Згідно інформації, отриманої Nikopolnews, Павло Тарасович Гура був почесним громадянином міста Покров. Ветеран війни, праці, капітан у відставці, колишній льотчик-винищувач 288-ї винищувальної авіації 17-ї повітряної армії відійшов у вічність на 98 році життя.
Він потрапив до 17-ої повітряної у 1943-му. Випускника Чугуївського авіаційного училища, талановитого інструктора першого запасного авіаполку, вмовляли залишитися у тилу, навчати молодих льотчиків, та він настояв на своєму, вразивши командування відмінною підготовкою. Вже за перші бойові вильоти Павло Гура отримав орден Червоної Зірки. Його вміння швидко орієнтуватися у надзвичайній ситуації бою не раз рятувало від смерті. Гура став одним з асів прославленої 17-ої, як жартувало командування, “повітряним бандитом ”, що розчавлював неприятеля. Саме таких плекав у своїй армії командарм Судець, котрий знав та цінував кожного солдата за сміливість, відданість небу. Гура стверджував те бойовими вильотами, беручи участь у найкровопролитніших битвах під Сталінградом, Курськом. Пробиті німецькими зенітками, їхні літаки наперекір обставинам долітали додому, бо їх вела віра та надія.
У складі рідної дивізії, з кожною наступальною операцією, Павло наближався до рідного краю. При звільненні Донбасу молодшого лейтенанта Гуру було тяжко поранено. Ось як описує цей епізод війни генерал-майор авіації Борис Смирнов:
В одному з бойових вильотів лейтенант Гура, керуючи четвіркою “яків” помітив, що одному з ворожих ешелонів вдалося вийти з запасного шляху на відкриту магістраль. Набираючи швидкість, він виходив з небезпечної зони. Гура з першої атаки вивів потяг з ладу, ешелон зупинився. Тоді наші льотчики переобладналися у ланцюг бриючого польоту й один за одним кулеметними чергами прошили ешелон. Почали зриватися боєприпаси – завдання було виконане. Гура довів всіх на свій аеродром на підбитому власному літаку, не приземляючись. У результаті, втратив око. Через два тижні повернувся з польового шпиталю з пов’язкою – про тилові частини й слухати не хотів.
Павла було усунено від польотів на бойових літаках, він знав, що вирок медиків обговоренню не підлягав, і все ж не міг змиритися з висновками, не хотів навіть чути про роботу в інституті авіації. Домігся зустрічі з командуючим армією Судцем. Численні аргументи Гури генерал запропонував підтвердити практикою. Коли льотчик, врешті, зайшов до кабінету командувача, у відповідь почув:
Якби так з очима літали!
Йому дозволили літати у числі допоміжної авіації, яка забезпечувала бойові дії штурмових, винищувальних та бомбардувальних частин армії. Відчайдушний пілот з неспокійним серцем навіть у складі допоміжної авіації продовжував воювати, отримуючи високі бойові винагороди. Під час одного з бойових завдань, супроводжуючи літаки-розвідники, саме за ініціативи та спостережливості Гури було розгромлено місце базування ворожих винищувачів. Тоді командир у серцях скаже:” Я не знаю, що з тобою робити. Ти ж пірат! Варто під трибунал віддати, а я повинен тобі орден бойового Червоного Прапора вручати!”
Він не вважав себе героєм, мріяв про звільнення свого рідного Другого селища і що побачиться з батьками, вперше за роки війни. Доля подарувала йому таке щастя. Павло Гура став учасником Нікопольсько-Криворізької операції, звільняв від ворога свій край. Дев’ятого лютого 44-го, через декілька днів після кінця окупації, літак Гури приземлився неподалік рідного дому, командування дало Павлові цілих 20 діб відпустки. Його зустрічали усім селом. Батьки не могли втримати сліз радості, Павло, один з трьох синів-фронтовиків, був поруч…
Він дійшов зі своєю армією, залишаючись у бойовому строю, до Відня, брав участь у боях за Україну, Молдавію, Болгарію, Румунію, Югославію, Австрію. Став другим Маресьєвим, льотчиком, який літав без ока, дійшов до кінця війни.
Павло Гура повернувся до рідного Другого селища у 1946 році після звільнення у запас. 52 роки пропрацював у гірничо-збагачувальному комбінаті.
Нагороджений орденами Бойового Червоного Прапора, Вітчизняної війни I ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями «За визволення Белграда», «За взяття Будапешта», «За взяття Відня» та ін., дуже рідко говорив про війну. А якщо й розповідав, то без прикрас. Головною цінністю для нього була книга генерал-майора авіації, Героя Радянського Союзу Бориса Смирнова “Небо моєї молодості”, де було описано подвиг його побратимів і його особисту історію. Для Павла Тарасовича Гури, принципового та вірного своїм переконанням, важливою була правда про війну, не дописана й перефразована, а істинна, яка не потребує доказів. Списана з солдатських доль, як літопис непоборної 17-ої, його армії.
