Молодший син відомого українського співака Віктора Павлика Пало Павлик розповів про стан свого здоров’я і повідомив, що більше не буде боротися з раком, який руйнує його організм. Про це НСН повідомляє з посиланням на пост юнака у Фейсбуці.
Як стало відомо НСН , у 21-річного юнака саркома кісткової тканини. Павло Павлик захворів ще у 2018 році. Після проведеного лікування увійшов у ремісію, але, на жаль, хвороба повернулася. Стався рецидив. Хлопець написав вночі 21 червня, що припиняє хіміотерапію, адже вона вже не допоможе. Він заявив, що житиме стільки, скільки протримається…
Пост Павла Павлика прокоментували більше тисячі людей. Підписники бажають юнаку одужання і закликають не припиняти боротьбу і не опускати рук.
Нижче ми наводимо пост хлопця без купюр.
«Привіт всім, хто читає цей текст. Я вирішив написати його, оскільки мені дуже хочеться виговоритися. І хоча я дуже рідко виставляю якісь пости, я хочу поділитися цією інформацією і моїми думками. У серпні 2018, майже два роки тому я потрапив у лікарню через те, що мої ноги почали німіти і втрачати свою силу. Я майже перестав ходити. На знімках МРТ було видно, що якесь новоутворення перетискає спинний мозок, що і стало причиною моєї госпіталізації.
Потрібно було терміново робити операцію, на що я погодився без найменших вагань. Хірургам вдалося вирізати це новоутворення і повернути мені можливість ходити, навіть не дивлячись на те, що я втратив під час цієї операції майже половину крові мого тіла. А причину цієї історії відправили на гістологію…
Результат сильно вразив мене і мою сім’ю: новоутворення виявилося нічим іншим, як злоякісною пухлиною, саркомою, більш відомої як рак кісток. З тих пір, вже півтора року я борюся з одним з найнебезпечніших і смертельних захворювань у світі. За цей час я пройшов 18 курсів хіміотерапії і курс променевої терапії. Кожен раз, перевіряючи кожні кілька місяців свій організм за допомогою МРТ і КТ, я вірив що ця зараза помре від постійного лікування хімікатами, які пошкоджують крім хворих клітин ще й здорові, і залишить мій організм у спокої. Однак цього так і не сталося…
Місяць тому моя ліва рука почала постійно боліти в лікті, день і ніч, а пальці цієї руки почали слабшати і втрачати здатність тримати і маніпулювати речами. Три тижні тому мені довелося повернуться до пересування за допомогою милиці, з якою я ходив деякий час після операції. Два тижні тому я вже не міг пересуватися, не тримаючись за стіну або меблі. А тиждень тому, в черговий раз перевіривши організм з допомогою КТ і МРТ, я почав втрачати і без того слабку надію в моїй голові.
Сьогодні я вже не можу пересуватися без коляски, а друкую цей текст однією рукою, оскільки друга рука продовжує втрачати свою функціональність. Я закінчив своє лікування хіміопрепаратами, але не тому що воно більше не потрібно, а тому що воно більше не допоможе. Нам не вдалося зупинити розвиток моєї хвороби, вона продовжує активно вражати мій організм, руйнуючи його зсередини. А значить мені залишилося тільки протриматися в живих скільки зможу.
Я ставлюся до цього на диво спокійно, зайві емоції, страх і депресія тільки негативно на мене вплинуть, хоча незвіданість перед майбутнім не може не лякати. Я набагато більше переживаю за тих, хто мене оточує і піклується про мене: батьків і близьких друзів, адже без їхньої допомоги я взагалі не впораюся навіть з найпростішими моїми потребами.
Вчора, переглядаючи зі своїм другом альбоми з фотографіями мого класу за 4, 9 та 11 рік навчання, я сповнився емоціями. Я згадав, як всі ці роки ми разом росли і вчилися, як проводили разом час. Були як позитивні, так і негативні моменти, однак шкільний час був для мене найкращим у моєму житті. Ці спогади навіть викликали в мені сльози. Я щиро люблю всіх своїх однокласників і мені шкода, що то час минув, адже ми всі вирушили у доросле життя, розбігшись по світу.
Після школи я поступив в Академію Служби безпеки України, оскільки з дитинства мене тягнуло на військову службу. Мені навіть двічі вдалося стати учасником військового параду на День Незалежності України. Відучившись і відслуживши там два роки, я потрапив у лікарню, і з цього моменту почалася описана вище історія. Після цього мені вдалося зустрітися з деякими з моїх однокласників, з якими я згадав шкільні роки, що природно принесло мені багато позитивних емоцій. Спасибі їм за це. Я не знаю якого насправді думки про мене мої однокласники і однокурсники, і як часто про мене взагалі згадують, але я щиро хочу побажати вам усім успішного життя, в якому ви ніколи не зіштовхнетеся з тими труднощами, які зараз переживаю я. Я хочу, щоб ви всі були щасливі і гідно прожили життя, виконавши всі свої мрії. Також хотілося б, щоб ви всі побачили цей пост, але на жаль мало хто підписаний на мене. Мені дуже хотілося виговоритися, і я радий, що нарешті це зробив. Спасибі всім, хто дочитав цей текст до кінця, це дуже важливо для мене. Будьте щасливі, цінуйте особливі моменти в житті, адже вони так швидко минають, і пам’ятайте: багатство не в грошах і майні, воно у людях, що оточують вас, в емоціях, які вони викликають, і у спогадах, які вони залишають».
