Вікторія Романчук прийшла пішки зі Львова до Луцька, подолавши відстань у 164 кілометри. Потрапляла в піщану бурю, промокала під дощами, проходила блокпости, зупинялась у незнайомців. Як це було і чому вона це зробила, Вікторія розказала в інтерв’ю Район.Ківерці, пише volyn24, передає НСН.
Дівчина каже, що вона людина дуже рухома, ходяча, і їй складно сидіти на одному місці, мовляв, постійно має бути довкола якийсь рух. В певний момент карантину зрозуміла, що у неї дуже багато часу, але немає внутрішнього запалу щось робити.
Якось Вікторії написав друг з Луцька, що хоче побачитись. Вона йому: «Приходь до мене у Львів». Він ніби погодився. І вони мали вертатись разом на Волинь на Великдень, але у хлопця з’явились якісь сімейні обставини, і він сказав, що не може, запропонував якось іншим разом. А Вікторія вирішила, якщо собі внутрішньо погодила, то треба йти. І зробила це.
Каже, шо друзі і знайомі всіляко відмовляли, мовляв карантин, небезпечно. А місцеві жителі дуже злі, заколють вилами, або вкраде далекобійник, зґвалтує, лишить десь в канаві, чи то покусають собаки.
Вікторія йшла 39 годин. 39 годин тотальної ізоляції від людей. За цей час контактувала кілька разів, коли зупинилась сушитися від зливи в дорозі. Познайомилась з однією сім’єю. Йшла без музики, без плеєра, без нічого, бо важливо було бути на самоті з собою.
“В цей карантин, я вважаю, багатьом людям це треба робити, коли ти розумієш, що в тебе є лише ти, і знайти цю гармонію спочатку в собі. Це просто прекрасний час, щоб нарешті розібратися зі своїми принципами і цілями на майбутнє. Ця дорога мені була таким Шляхом”, – ділиться Вікторія.
Дівчина йшла вночі, потрапила під зливу, проходила блокпости. Зупинилася на дві годинки у Журавниках (село на межі Львівської і Волинської областей). Тоді вона промокла до нитки, розрядився мобільник. Але друзі допомогли, бо з ними підтримувала зв’язок весь час через телеграм.
Зізнається, що саме тоді відчувала, що десь на межі зриву.
“Думала, що помру десь на кілометрах 60, а це було 100. І тому ці дві години мене просто реально врятували там на дорозі. Я неймовірно вдячна своїм друзям. Особливо після тієї піщаної бурі зі смерчем, яка застала мене в полі. Вони всі мобілізувалися і казали: «Ми тебе заберемо. Вже. Вже тебе забираємо, все добре, просто лишайся там, скажи, куди під`їхати», – ділиться Вікторія.
Дівчина йшла до Ківерець. Це ще за 13 км від знака «Луцьк».
“Перші 10-13 км, вони були так: ах, навіть водичку пити не буду. А останні… На той час, я вже 5 км, як порозтягувала собі зв’язки на ногах, обох. Для мене кожен крок був просто таким неймовірно важким… Але воно того вартувало”, – зізналася мандрівниця.
Свою подорож Вікторія описала так:
“На початку шляху – піднесення: ти згадуєш всіх людей, які були поруч з тобою і вплинули на це рішення. Навіть десь підсвідомо, через всі свої досвіди. І чому ти зараз це робиш. І навіщо воно взагалі тобі потрібно, люди ж якось живуть без цього. А наприкінці дороги – ти вже не думаєш про це, але, від такого піднесення, ти падаєш в цю яму автоматичної роботи. І коли, нарешті, доходиш до пункту призначення – це просто такий внутрішній феєрверк емоцій. Ти відчуваєш, як відпустила: все, що тобі десь боліло, всі якісь свої клопоти, всі ці проблеми і параної суспільні, – воно відійшло десь далеко на задній план і ти наповнилася чимось новим, і ти змінилася. За короткий період часу, але це дуже глибока зміна. І воно того вартує”.
Фото з подорожі з архіву Вікторії Романчук
