«Мені дуже подобається білоруська мова, хоч і ніхто не підтримує мою любов до неї. І я шкодую, що ми з батьками виїхали з Білорусі, бо моя доля склалася б зовсім інакше», — зізнається росіянін Олександр Качатков. Він працює програмістом на нафтовому підприємстві Ленінагорська (Татарстан). Але досі сумує по Беларусії, де пройшло його дитинство.
Про це інформує білоруське видання “Наша Ніва“, передає НСН.
Фото з особистого архіву Олександра
Олександр родом з Ленінагорська. У 1986-м, коли йому було два роки, сім’я переїхала в Білорусь.
«Справа в тому, що в 80-х роках у радянських республіках, в плані наявності товарів і продуктів у крамницях було ліпше, ніж у СРСР. І БССР не виняток. Мої батьки подумали і вирішили пераехаць. Тим більше це було в межах однієї держави»,
— пояснює чоловік.
Він поселився в селищі Камено Лагойського району. Олександр ходив у сільську школу.
«Читати я навчився у п’ять років. І коли перейшов у 5 клас, то одразу записався в шкільну бібліотеку. Пам’ятаю, як бібліотекар сказала, що я один читаю більше за всіх інших з класу разом взятих. У мене залишилася книга білоруською мовою, подарунок від неї, з підписом: «Найліпшому читачу шкільної бібліотеки за активну участь ті дні дитячої книги. Ця книга мені дуже дорога»
— згадує чоловік.
Я не надавав собливого значення тому, на якій мові читати. Але білрруські книги добре пам’ятаю. Я багато читав про Велику Вітчизняну, про партизанів. Знаю, наскільки тяжко довелося Білорусі на час війни».
Близько з Каменем знаходяться спалені селища Хатинь і Хварасцені. Мешканці під час війни підібрали двох дівчат, які зуміли вибратись з палаючого сараю у Хатыні і доповзти до лісу.
«Мій батько працював на трактарі і влітку, коли я просився, часто брав мене з собою у поле. Я пам’ятаю, як ми приїхали в Хварасцені, у якіх вже ніхто не жив. Будинків не було, а сади зі словом і яблуками залишилися»,
— розповідає Олександр.
Білоруську мову він вивчив самостійно. Йому і зараз подобається її слухати і розмовляти нею, хоч така можливість і рідко випадає.
«Цікаво, що моя мама за восім років нашого проживання в Білорусі, почала розмовляти на трасянсці (ред-калька), як і більшість в селах. А от батько як і говорив, так і продовжує говорити на чистій російській мові».
Після розпаду Радянського Союзу сім’я довго вагалася, чи залишатися в Камені. У школі, на татовій роботі всі радили не уїзжати. Але в 1994-м Олександр з батьками повернувся в Лєніногорськ. Закінчив там школу, інститут, працевлаштувався.
«Але я ніколи не міг забути Білорусь, бо практично все моє дитинство пройшло в Білорусі»
— зізнається чоловік.
«У 2009 році ми з дружиною зібралися і поїхали туди на відпочинок. Склали маршрут, що глянути. У той раз це був Брэст, Мір, Нясвіж, Лагойск, Хатынь і Камена. У рідній дєрєвні мы побували у друзів моїх батьків. Потім було п’ять років розлуки. І в 2014-м ми знову поїхали в Беларусь — в цей раз Пінск, Гродна, Мінск, Полацк і Віцебск. Не знаю, наскільки тепер мене вистачить. Бо в Беларусь хочеться вже давно».
Сумує Олександр не тільки по нашій мові, але і по людях.
«Я про добре ставлення, про повагу, допомогу, навіть безкорисливість. І це моє розумяння беларуського менталітету тільки усилилося після моїх поїздок у Беларусь вже в старому віці. Пам’ятаю, як нас підвозили пересічні машини, а потім люди дивувалися, коли ми пропонували гроші»
Ще мені подобається здєшня архітектура. Це сумвш сходу і заходу, православності і каталіцизму. Костели і церки, ратуши і замки. Прекрасна природа з достатньо комфортным кліматом. І, відомо, кухня — буде тяжко знайти страви, які мені не сподобаються».
Мужчина вважає Беларусь батьківщиною, бо увібрав нашу культуру.
«Якщо так можна сказати, хоч я рускій по національності, я беларус по культурі»,
— з гордістю зазначає Олександр.
Рекламні блоки на нашому сайті дозволяють нам бути незалежним ЗМІ, а вам – отримувати оперативну і не проплачену ніким інформацію. Переглядаючи рекламу, ви робите свій внесок у розвиток незалежної журналістики України
