З Асею Радько ми перетнулися на просторах Фейсбуку… «Зустріч» була випадковою, і я дуже рада, що вона принесла мені це знайомство. Ася – молода дівчина, життя якої опалила російська-українська війна. Разом з мамою, ще майже дитиною, вона була змушена тікати від куль і чужих прапорів до мирного Марганця.
Ася – великий патріот своєї країни. Втративши тимчасово малу батьківщину, вона, уродженка Донбасу, продовжує боротися за українську незалежність тут – де більшість, на щастя, не відчули війни на собі особисто. І де, багато хто, на жаль, забув про її існування…
Дівчина погодилась дати ексклюзивне інтерв’ю Nikopolnews, за що ми їй дуже вдячні. Поговорили про війну, про настрої на Донбасі 5 років тому, про те, як все починалося. Про вибори. Про те, як склалося її життя…
– Ася, розкажіть, з я кого ви міста родом і чи були там у вас, на Донбасі, до 14 року передумови тієї ситуації, що склалася потім. Якісь розмови про приєднання до Росії тощо… Чи це все вибухнуло несподівано?
– Я з міста Антрацит, це зовсім недалеко від російського кордону. Напевно, мало хто чув про моє місто, але дехто знає, що воно було відоме завдяки одному з найкращих видів вугілля. Живучи там, ніхто й не думав про якісь воєнні дії. Розмірене, спокійне життя: діти ходять до школи, батьки на роботу. Тому для нас все це було раптово. Насправді, усвідомлення того, що відбувається, прийшло влітку 2014, коли наче грім прокотилась хвиля від пострілів… Я не знаю, що то конкретно було, але тоді ми вперше опинились в бомбосховищі. Найстрашніше, певно, навіть було не те, що ми побігли в бомбосховище, а те, що моя мама на якийсь час залишилась у квартирі. Я навіть уявити не могла, коли вона прийде. Ті хвилини виявились найстрашнішими за весь період. Говорити ж про "до кого ж краще нам приєднатись" почали вже після вторгнення російських бойовиків. Люди з Росії ходили по місту, як володарі. Батьки боялись відпускати своїх дітей навіть до репетиторів. Але я завжди знала, що почала конфлікт не Україна.. Багато хто знав.
– Ну, тобто раніше ви не помічали якихось поглядів в сторону Росії? Все було нормально, нормальне ставлення до України, так? Є така думка, що насправді не так вже багато мешканців Донбасу ходили на референдуми і гаряче підтримували ЛДНР, а просто нам (на іншій території України) подали інформацію саме так. Ви з цим згодні? Чи все ж ці процеси були масові?
– Коли почались референдуми, мені було 16. На жаль, я тоді ще не настільки цікавилась політикою, як зараз, тому навряд чи можу сказати щось по цій статистиці. Я знала, що моя мама не збирається туди йти. Знала, що вона виступає проти всієї цієї дурні, яка розпочалась наче нізвідки. Все, що я знала – Росія напала на нас. Коли чужі люди прийшли в наше місто, я вже точно знала, що Росія перетнула всі межі міжнародних відносин. У нас було нормальне ставлення до України, бо ми і є Україна. Всього за рік до того ми йшли з українськими стрічками на одне зі свят. Моя мама мене принципово здала до українського класу (в нас було два класи – український та російський). Однією з найяскравіших згадок про початок війни є ось ця… Моя мама зустрічалась зі своєю подругою, і вони боялись одна з одною щиро говорити, аж поки не зрозуміли, що обидві за Україну. Тоді вони плакали. За будь-яке слово про Україну карали. В нашому місті не було активних бойових дій, але я відчула війну сповна.
– А коли вирішили поїхати і чому саме до Марганця? Як вас зустріло місто?
– Рішення поїхати в Марганець було прийнято раптово, але ми знали, що тут у нас рідні. Зокрема мій хрещений. Ми вирішили переїхати у Марганець восени 2014. Завуч нашої школи тоді зібрав нас всіх і сказав, що час переїзжати, якщо бажаємо отримати український атестат. Я не одна переїхала на територію неокупованної України, свідомих серед нас було багато. А от люди у Марганці не усвідомлювали, що йде війна, особливо молодь. Коли ми стояли на День Соборності України і слухали українську пісню, я плакала. Однокласники питались, чому ж я плачу, війна ж так далеко… Але як вона може бути далеко, якщо вона поруч – в серці. Мій батько там… Ця війна посприяла моїй еволюції. Я вже не була підлітком, який не задумується про подібні речі. Я стала людиною, яка чітко знає, хто на кого напав.
– Вдома не були жодного разу з моменту переїзду? Чи підтримуєте зв'язок з родичами там? Які настрої панують серед населення Антрациту зараз?
– Коли ти живеш в атмосфері російської пропаганди – починаєш несвідомо в неї вірити. Більшість з моїх знайомих не знають правди, але мають свою. Вони не розуміють, чому наші оборонні сили стріляють, а я розумію. Бо захищають. Більшість з моїх знайомих старі втомлені люди. Просто, уявіть, вас відірвали від всього суспільства, вам вже за 80 років… Ви народились у війні, і проводите останні дні у війні. Радянське покоління і тут, на неокупованих територіях, має проросійські настрої. Але тут є вибір: є різна інформація. А в людей з окупованих – ні. Там тільки промивання мізків. Вони хочуть мир, хочуть, щоб я побачилась з ними. Жодного разу не була на окупованних територіях після переїзду, я боюсь. Але я борюсь за Україну тут. Коли ми переїзжали, Дебальцево вже було зруйноване. Це точка, з якої ми завжди їхали на Марганець.
– Як склалося ваше життя? Закінчили школу… і?
– Я випустилась у 2015 році. Фактично це був мій останній навчальний рік, коли я переїхала сюди. Все життя мріяла стати журналістом, так і сталося. Поїхала у Запоріжжя на творчий конкурс. Там я зустріла людину, яка детально розповіла, що треба робити, щоб вдало скласти цей іспит. Чесно, ця зустріч надихнула мене. Людина надзвичайно цікаво розповідала про журналістику, здавалося, жила нею. Наважуся сказати ім’я цієї людини – Костюк Віктор Володимирович. Наразі декан нашого факультету у Запорізькому національному університеті. По секрету скажу, що ніколи би не проміняла наш факультет на такий самий, але в іншому університеті. Там завжди сімейна атмосфера. Щодо мене: з першого курсу почала публікуватись в різних ЗМІ, ставила у пріоритет практику. Живучи тільки з теорією, ніколи не станеш професійним журналістом. Я публікувалась у Всеукраїнській газеті "День", "Вголосі", Порогах… Багатьох ЗМІ. Але я маю правило: ніколи не писати неправду. Я хочу бути незалежною від чужих суджень, неправильних суджень. Я розчарувалась у багатьох ЗМІ після виборів… Тому називаю себе бідним журналістом, що живе по принципам журналістської етики. Зараз от збираюсь до магістратури, хоча раніше і не хотіла. Буквально на днях подати документи мене переконала заступник декана з навчальної роботи і просто дивовижна жінка – Наталія Тяпкіна. І я все-таки думаю, що завдяки їй я прийняла правильне рішення.
Також, в моєму житті не обійшлося і без волонтерства. Активно волонтерила на проекті "Інтеграція через діалог", очільником якого став один із засновників Всеукраїнської асоціації викладачів історії та суспільних дисциплін “Нова Доба” – Петро Кендзьор. А долучитись до команди мені допоміг Тарас Олексин – людина, яка активно займалась цим проектом і буквально створила образ цього проекту. Ми намагались зробити дітей з окупованних територій суб'єктами, яким не тільки допомагають, а які спроможні самостійно допомагати іншим. Також ми видали книгу, мета якої – показати правду очима дітей про цю війну. Тих, хто її бачив безпосередньо. Цікаво, що в підсумку ми дізнались про людей з Марганця, які волонтерять на фронті. Навіть діти. Під волонтерством я маю на увазі, що вони відправляють посилки на фронт, бійцям. Також історії дітей, батьки яких захищають нас на фронті. Всі вони торкаються найважливіших тем людства. Сама книга називається "Не дитячий погляд на війну".
.jpg "Антрацит-Марганець-Львів. Ася Радько про війну та свою еволюцію 6")
– Ви ще навчаєтесь в Запоріжжі? Знаю, що зараз живете у Львові. Як потрапили туди?
– Це цікава історія. Насправді, я не мала би стати волонтером того проекту… Навіть не мала права стати учасником. Так вийшло, що я не підходила за віком. Сам проект був зорієнтований на дітей, а мені вже було 18 років. Мої друзі, які дізнались про проект першими, сказали, що можемо зняти відео спільно, на конкурс. А там як вийде. В них вийшло пройти. Цікавою особливістю проекту були Молодіжні Академії, які виступали певною нагородою за успіхи в конкурсах. Після приїзду друзі розповідали постійно про Тараса Олексина, як найкращого модератора, який тільки може існувати. Я зацікавилась. Написала йому в особисті повідомлення, сказала, що знімала відео разом з тими, хто пройшов в їхньому конкурсі. І тут Тарас робить мені пропозицію стати офіційною учасницею наступного конкурсу – “Портретна фотографія очима художника”. Я сказала про вік, але цього разу це не стало проблемою. Я пройшла. Після цього поїхала на Академію, на Закарпаття. Тут я зрозуміла, що це моє – цей ритм життя. Ритм життя Західної частини України. Але це ще не було причиною мого переїзду у Львів. З Тарасом я спілкувалась протягом двох місяців після того, як розпочала свою участь у конкурсі. І після завершення Академії, попросила показати Львів. Так я і опинилась у Львові.
– А як же навчання?
– А навчання залишилось у Запоріжжі. Я займаюсь журналістикою, і паралельно вчусь. Приїзжаю складати іспити.
– Як відрізняється атмосфера на Західній Україні і Східній? Що можете сказати про менталітет?
– Можливо це суб'єктивно, але у Запоріжжі мені важко. Атмосфера депресії, російської пропаганди… Та і в інших містах Східної України не так, як на Західній. Люди тут не хочуть відкрити очі, що, фактично може призвести до того, що було у нас на Донбасі. Я не хочу, щоб люди злили в унітаз те, що ми досягли за ці роки. Вибори… Я розчарована. Тільки західні території більш масово проголосували за Порошенко, а східні – ні. Вони не розуміють, що накоїли. У нас був курс, який вів нас до перемоги. А тепер ми маємо важчий шлях, хоч я впевнена, що свідомі громадяни не дадуть втратити досягнення…
– Що хочете побажати всім нам?
– Я хочу сказати людям, що легко казати про війну, яка, здається, так далеко. Її подих не відчули ті, які голосували не за того кандидата. Це страшно, коли тобі 16 і ти бачиш війну. Що б я сказала читачам… Зрозумійте одну річ: війна поруч. Також, не забувайте про навчання. Відкрийте книгу правознавства за 10 клас і вивчіть, що Президент має право, а що – ні. Лозунги Зеленського були неправдими, бо не може Президент вплинути на тарифи і на систему, яка саджає чи не саджає. Я вірю в досягнення Президента не тому, що я наївна, а тому, що я бачу їх. Армія стала сильнішою, "термос", як жартував про Томос 95 квартал, дав нам свободу від російського патріархату. Його, звичайно, не з'їси, але я почуваю себе захищенною з ним. І, люди, мир нам зможе дати тільки Перемога, оскільки ті, хто почав війну, не вміють домовлятись. Я хочу мир не за рахунок капітуляції, а тільки той, який за собою принесе Перемога…
