Якою бачили Україну європейці у 15-19 століттях, розповів у своїй книзі «Від країни козаків до країни селян. Україна на видноколі Заходу у XVI–XIX ст.» Андреас Каппелер – австрійський історик, що спеціалізується на українській та російській тематиці.
Книга присвячена дослідженню образу українців в очах мешканців західної Європи ранньомодерного та нового часу. Огляд праці зробила Ольга Петренко-Цеунова, а ми вибрали найцікавіші висновки з її матеріалу.
Передусім слід наголосити: Андреас Каппелер у своїй книзі зазначає, що Україна не була «білою плямою». Нею цікавилися у Європі. Про це свідчать листівки, газети й журнали, сповнені згадок про козацькі війни та мирні угоди. Автори численних описів теренів, подорожніх записок, історичних трактатів, географічних мап, енциклопедичних статей, художніх текстів, фольклорних збірок і живописних полотен вважали своїм обов’язком згадати про Україну як осібного суб’єкта, а не частину Російської імперії чи Речі Посполитої.
Якою бачили Україну європейці у 15-19 століттях
Оплот християнства, родючі землі і воїни
Проаналізувавши безліч історичних свідчень, дослідник каже, що з 15 і до 18 століття українські землі на ментальних мапах європейців поставали оплотом християнства та бастіоном від османів.
Цікаво, що у 16 столітті західні автори називають українців черкасами й намагаються відмежувати «дніпровських козаків» від поляків, татар і московитів. Окрім узагальненого образу «гарних і благородних, як поляки», у текстах цього часу зафіксовані згадки про українців як індивідів – Костянтина Острозького, Євстахія Дашкевича, Івана Підкову.
У цей час усталився поширений і досі образ феноменально родючих українських земель.
Другою іпостассю українців в очах Заходу була військова справа. Популярним був образ запорозьких козаків як борців із турками й татарами. Тогочасні автори пишуть про їхні ратні подвиги (а ще про жадобу до трофеїв).
До середини 17 століття про українські землі, які не мали державного статусу, пишуть принагідно, поміж описами східноєвропейських країн, проте дуже чітко відрізняють «русинів» (українців) і «московитів» (росіян).
Вони так люблять свободу, що без неї не хотіли б жити
Першою працею, дійсно присвяченою Україні, став Бопланів «Опис». От тільки в початковій редакції про це важко здогадатися, позаяк спершу (1651 року) книжка мала назву «Опис місцевостей Королівства Польського, від прикордонних територій Московії до кордонів Трансильванії». А вже за дев’ять років до назви додано слово «Україна». Такий маркетинговий хід засвідчує, що це поняття стало загальновідомим у Європі після козацької революції.
Боплан в Україні воював і будував: на службі у польського короля брав участь у воєнних діях проти козаків, татар, шведів і московитів, а також долучився до будівництва й відновлення Бара, Бродів, Кам’янця, Кодака, Кременчука, Підгірців. Протягом свого 17-річного перебування в Україні він встиг зміряти територію за допомогою годинника, компаса, годометра та астролябії і склав докладні мапи цієї terra incognita. Попри те, що книжка побачила світ у розпалі воєнних подій, про них, власне, і не йдеться: географічні подробиці, народний побут, традиції святкування, релігійні урочистості та шляхетські звичаї Боплан описав до 1648 року, і згодом додав лише два короткі речення про Богдана Хмельницького.
«Вони так люблять свободу, що без неї не хотіли б жити», – пише Боплан, знайомий з українцями з власного досвіду.
Іван Мазепа став культовою постаттю
Оскільки Україна не мала своєї держави, про українців Захід часто дізнавався і складав враження зі свідчень інших, нерідко вороже налаштованих народів.
Після союзу Богдана Хмельницького із кримським ханом руйнується усталене на Заході уявлення про козаків як борців за християнську Європу проти турецької загрози. Про загальний перебіг козацької революції західні газети спершу пишуть як про епізод у польсько-татарській війні, де козаки буцімто скористалися слушною нагодою. Про те, що король може уникнути поразки, уклавши союз із татарами, автори воліють не згадувати, позаяк союз християнського правителя з васалами султана не вважали гідною справою.
Ще одна цікава деталь: спершу козакам не давали жодного шансу й лише чекали, коли король придушить бунт. Та з часом, спостерігаючи успіхи Хмельницького, автори таки починають цікавитися, за що воюють козаки, і навіть з’являється згадка про боротьбу за свободу. Пишуть, що козаки «домагаються, аби над ними не панували більше воєвода чи староста і щоб їм було вільно правити своїм краєм як відособленим князівством.
Образ козаків в очах Заходу також зазнає змін: спершу це ласі до здобичі розбійники, а з плином часу газети згадують не лише про голоту, а й про козацьку аристократію та освіченість Хмельницького.
Богдан Хмельницький. Гравюра Вільгельма Гондіуса, 1651.jpg
На шпальтах газет з’являється козацький очільник Михайло Кричевський, названий великим героєм і уславлений у гравюрі.
У 1653 році газети пильно спостерігають за переділом Сходу Європи, зважують перспективи союзу козаків із турками, замирення з королем та угоди з московитами. Останню розглядають як підступ: подейкують, що Москва використовує захист православних в Україні як привід для війни з Річчю Посполитою.
Подальші повідомлення в західній періодиці про козаків та Україну походять дедалі рідше з польських джерел і чимраз частіше – з Москви та Петербурга.
Як пише Каппелер, сенсаційний перехід Мазепи від Росії на бік Швеції зробив його в очах тогочасної західної громадськості політичним гравцем першої величини.
Іван Мазепа став культовою постаттю для західних авторів: їх цікавить зовнішність, характер, освіта, політичний і військовий досвід українського гетьмана. Мазепа потрапив у когорту «постатей, про які не можна не згадати». Кожен, хто брався за історичне дослідження, обирав великі теми та значущих героїв, не оминав його увагою.
«Малороси вже мали цілу низку київських митрополитів-письменників, коли над Великоросією ще нависала глибока літературна темрява»
Нерідко подорожували українськими теренами освічені європейки й лишили про це цікаві нотатки. Жермена де Сталь, перебуваючи в опозиції до Наполеона, 1812 року вирушила до Російської імперії через Україну, відвідала Волинь, Київ, задивлялася на бані церков і згадувала легенду про Володимирове хрещення. Українські селяни її цікавили мало.
А Марі Лаура Фестер родом із Ляйпциґа прожила два роки на Волині й Поділлі й лишила опис цих земель у формі мрійливих і сентиментальних листів. Після чотирьох місяців у Києві жінка описує його як «слов’янський Рим». Вона прогулюється Хрещатиком 1840-х, відвідує крамниці та кав’ярні, однією з перших серед іноземних авторів засвідчує бурхливий розвиток міста. Але всю цю модернізацію й помпу вона пов’язує з російським впливом, про що свідчить вигук, який зривається з її вуст: «Щойно тут відчувається справжня Росія».
Із поступом імперської «цивілізованості» українці в описах іноземців дедалі більше дичавіють. Йоганн Ґеорґ Коль у степу біля Одеси натрапляє на малоросів, які є вільними землевласниками. Він називає їх троглодитами, бо вони, як ще скіфи, живуть у земляних печерах, щоправда, добре облаштованих і чистих, тож Коль приймає запрошення там заночувати і скуштувати пшоняної каші та борщу.
Водночас Коль фіксує поступове зникнення української мови в мовленні освічених українців, що свідчить про те, що вони – інтелектуали, а не лише селяни, – бодай існували. До того ж Коль згадує про багату українську культурну спадщину, зауважуючи, що «малороси вже мали цілу низку київських митрополитів-письменників, коли над Великоросією ще нависала глибока літературна темрява». Ще одна заслуга Коля в тому, що він розгледів спорідненість між русинами Галичини й малоросами в Російській імперії, котрі були підданими різних держав, проте «близько споріднені між собою й розмовляють однією мовою».
Співочі й танцюристі
Окрім захоплення подорожами, романтики культивували інтерес до фольклору. Тому мейнстримом початку 19 століття став збір і публікація народної творчості. Подорожні описи фіксують мелодійно обдарованих українських селян, а етнографічні збірники демонструють усе багатство пісень та дум. Фрідріх Боденштедт одним із перших серед європейців зібрав і переклав українські народні пісні, що побачили світ у збірнику «Поетична Україна. Збірка малоросійських народних пісень» (1845). Він був домашнім учителем у князя Міхаіла Ґоліцина, а про його ставлення до Росії свідчить назва іншої його праці – «Народи Кавказу та їхня боротьба за свободу проти росіян».
Уже із середини 19 століття українці знову перестають бути в очах заходу виключно селянами. Із поступом славістики з’являються статті про українську літературу й мову у спеціалізованих часописах. А 1862 року в популярному німецькому сімейному журналі зі 100-тисячним накладом друкують статтю про Тараса Шевченка.
Юліуш Коссак, ілюстрація до поеми Байрона «Мазепа»
Не виключено, що західні освічені читачі, котрі знали про Україну з джерел минулого як про країну козаків, і далі шукали в українцях козацького духу – тому особливу популярність здобуває німецький переклад повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба», а гетьман Мазепа стає культовим героєм європейського романтизму в літературі, живописі та музиці.
Ще новини України: На місці ЗАЕС кучугури льодовикового періоду, а поруч столиця Скіфії – ось що поховало Каховське водосховище під собою
