Такі матеріали дуже важко писати і читати. Але ми повинні знати правду і її повинен знати весь світ, аби розуміти, з ким воює Україна і що загрожує Європі, якщо дозволити монстру перемогти. Медики розповіли про жахи роботи в окупованому Ізюмі. Моторошні історії, від яких холоне кров, зібрало видання The Independent, передає, посилаючись на ВВС Україна, НСН.
В умовах окупації медики працювали півроку. І це були надзвичайно складні та трагічні шість місяців. Працювати доводилося в підвалі і щодня стикатися з людськими трагедіями. А також ризикувати своїм життям. На жаль, не всі медичні співробітники пережили окупацію.
Вони розповіли, що їх лікарня була єдиною медичною установою в місті, яка продовжила працювати після того, як росіяни захопили Ізюм у березні, на самому початку повномасштабної війни.
“Знаки навколо лікарняного комплексу, які попереджають про міни, один за одним зникають, мірою того, як українські сапери старанно розчищають кожен клаптик землі. Шрами від того, що тут сталося, на будівлях і на людях, які надавали та отримували допомогу, будуть загоюватися набагато довше”, – пишуть автори статті.
Група лікарів, медсестер, фельдшерів і патологоанатомів залишилися працювати під час окупації, бо вважали себе єдиною надією на порятунок життів у місті, яке швидко наповнювалося хворими та пораненими. Так вони і було.
Медики з жахом згадують про те, що там відбувалося.
Сергій Боцман, пише The Independent, волів би забути ті дні – найстрашніші для нього як фельдшера. Він згадує про те, як кричала жінка, що безпорадно лежала під двома тілами – згодом їй довелось ампутувати ногу, й операцію проводили у підвалі.
Але принаймні вона вижила – на відміну від 6-річного хлопчика з розкроєним животом, який благав допомогти його матері. На жаль, обидва вони загинули.
Хірург-травматолог Юрій Кузнєцов також бореться зі своїми спогадами. Він бачив поранення від бомб, куль і уламків – а також людей, що приходили з проханням про допомогу, але відмовлялися пояснювати свої травми, які виглядали як сліди від тортур.
“Це як снайпер, коли його запитують, чи бачить він уві сні всіх тих людей, яких він убив. Так можна збожеволіти”, – цитує The Independent лікаря Кузнєцова.
До липня Кузнєцов жив у лікарняному підвалі. Операційними столами слугували дві ноші та низьке ліжко. У кімнаті було настільки холодно, що “аби вводити розчини, нам доводилося нагрівати їх своїм тілом”, наводить газета спогади лікаря.
“Ми всі час від часу були в жахливій депресії. Ми плакали, проклинали. Ми нічого не хотіли робити, – згадує Кузнєцов. – З кожною врятованою людиною, з кожним врятованим життям зростала впевненість, що ми правильно зробили, що залишилися тут. ...
Ми переконалися, що все не даремно”.
Однак лікарю Кузнєцову немає куди повертатися й по завершенню окупації – адже його дім знищили російські бомби.
Інша медпрацівниця, Валентина Бачанова, згадує про те, як на її очах чеченський солдат розстріляв її колегу, 70-річного патологоанатома Федора Здебського.
За словами Бачанової, Здебський регулярно їздив на своєму “Фольксвагені” через вибоїсту територію лікарні до моргу, щоб каталогізувати загиблих, попри війну, що вирувала поряд. Одного разу чеченський солдат вирішив, що хоче його машину собі, відмовившись від пропозиції Здебського підвезти його.
Після короткої розмови з солдатом, який назвався Ахмедом і сказав, що він був на війні всі свої 26 років, Здебський втратив самовладання.
“Ти сам винен, що прийшов сюди. Ти прийшов на мою землю. Ти прийшов сюди вбивати і грабувати”, – сказав патологоанатом зі слів Бачанової, які цитує The Independent.
“Твоє життя все ще в моїх руках”, – це були останні слова, які Здебський почув від чеченця. Потім пролунало п’ять пострілів – два в голову, два в живіт і один у стелю.
“Звичайно, немає сенсу щось доводити людині зі зброєю”, – важко зітхає Бачанова.
Останнє, що чули медики про свого вбитого колегу – що його тіло перевезли через кордон до Бєлгорода.
Після звільнення з окупації умови роботи лікарів не дуже поліпшилися. Із настанням холодів вони знову готуються працювати у підвалі.
“Немає нікого, хто хотів би прийти і замінити нас тут, – каже Сергій Боцман. – Я втомився. Я так втомився. За сім місяців не було нікого, хто б нас замінив. Але як я можу піти, знаючи, що ніхто не прийде нам на допомогу?”
