Українська Захисниця Оксана Чорна оприлюднила на своїй сторінці у Фейсбуці допис, який називається «Страшно». Жінка детально описала лише одну годину свого життя.
Допис Оксани не потребує додаткових коментарів. Ми публікуємо його «без купюр».
Страшно
«Будильник піднімає мене о другій годині ночі. На четверту я домовилася бути на позиціях. Година на дорогу. 20 хвилин – щоб зібратися. 40 – на “а раптом якась халепа”.
Ще раз перевіряю точку, яку скинув командир. Думаю, що треба було б уточнити як далеко від ЛБЗ. Відкриваю Діпстейт. По прямій 7 км. Долітає все. І дрони теж. Страшно.
Та й треба було по-хорошому поточнити як заїжджати. Але о 2-й годині ночі дзвонити з таким питанням тупо.
Поїду і там розберуся. Трохи страшно.
Порожні вулиці міста що міцно спить. Рідкі військові машини виривають із темряви стіни будинків. На блокпосту куняє солдат. Машу йому рукою через вікно. Він мені киває у відповідь.
Зупиняюся на виїзді з Констахи, щоб одягнути броник. Прислухаюся. Далекі рокіт розривів заглушає брязканням гусянка бронемашини, що проїжджає повз. Страшно.
Вдалині чорне небо починає синіти. Ще раз перевіряю навігатор. Чи точно він веде на ту точку, що скинув командир. І чи точно через наші позиції.
Поворот. Ще один. Дорога пірнає в посадку. Тут ще все знайоме. Я їздила сюди якось знімати Гради 22 бригади. Тут ми вирулювали на поле. А он з того пагорба стріляли.
Ще поворот. Напіврозбитий міст, під яким ми очікували ціль.
А цього згорілого шкільного автобуса тут не було. Дорога порита свіжими воронками. Тут точно минулий раз було рівніше. Страшно.
Мене обганяє пікап на протитуманках. Він так раптово виринув с за будинку, що я аж здригнулася. Ув’язуюсь за ним.
Може, це мої? Якраз їдуть на чергування. Поморгати їм? А може, взагалі інша бригада. А я тут із тупим питанням – Чи не до вас я випадково їду?
Намагаюся не відставати. Пікап точно знає як об’їжджати ями, часто пригальмовує, а часом вискакує на узбіччя. Я намагаюся йти точно за ним. Ото було б круто, якби це були мої.
Раптово загораються стопи і пікап різко йде вліво. Пірнає у двір і гасить світло.
От блін. Це не мої. Їду далі. Ще 5,5 км. Будинки розчиняються у темряві, поступаючись високим деревам.
Дерева це добре. Крізь них погано видно машину і складніше потрапити ФПВіхою.
Вимикаю фари. Очі впираються в непроглядну темряву. Гальмую і вмикаю їх назад. Без світла їхати не вийде. Страшно.
Асфальтна дорога з хоч і сильно поритої ямами, перетворюється на грунтовку круто накатану гусянкою. Глибокі вирви змінюються високими насипами.
Машина заскакує на черговий підйом і перед поглядом виникає довгий крутий спуск. А на горизонті у вже блакитному небі піднімаються чорні клуби диму. Страшно.
Спуск довгою лентою повзе до озера. Принаймні так було на карті. Ще раз перевіряю навігатор. Але там стрілочка зависла ще у попередньому селі. Походу глушать ДЖПС сигнал. Капець.
Я взагалі там повернула? І що ж тепер? Тут зупинитися і почекати, поки знайдеться? Хоча на спуску машину видно кілометрів за десять. Ще й з фарами.
Чи їхати далі? Адже я так швидко до наших крайніх позицій точно б не доїхала. Чи доїхала? Сука, як страшно.
Їду далі. Тут має бути поворот на право. Уздовж лісочка. Ґрунтовий. Цей? А може, наступний?
Зістрибую на перпендикулярну ґрунтовку з двома глибокими коліями. Аби тільки в них не провалитися. Інакше машина сяде на брюхо. І як я її витягатиму? Я навіть толком не знаю куди йти і кого звати.
Навігатор висить. Зв’язку немає. Сука. Страшно то як.
Судячи з того маршруту, який я вивчала вдома, то дорога повинна заходити в село. А там другий поворот і я на місці. Добре хоч дерева ліворуч. Типу зі сторони ворога. Але з такою ілюмінацією у вигляді фар навряд чи мене це врятує.
Вимкну фари, звалюся в колії. І гайки машині. Сука. Треба було зодня хоч раз проїхати.
От би якусь машинку зустріти. Я б хоч знала, що тут живі люди є.
Ще кілька поворотів і справді показується біла цегляна стіна. Начебто навіть ціла. Хоча трансформатор на розі розвалений. А може, не трансформатор. У принципі, не важливо. Щось точно прилетіло і залишило по собі купу понівеченого металу.
Так. Там був наче п’ятий будинок від початку. Ну, приблизно. І як я їх знайду? Зв’язку немає. І чи я туди приїхала? Що ж це таке.
Паркую машину під розлогим деревом. Беру рюкзак із фотіком і відходжу від неї. Сідаю під кам’яний паркан, намагаючись зловити сигнал.
Якщо в машину прилетить. То я типу сховалася. Тупо. І страшно.
За 10 хвилин на вулиці з’являється заспана фігура.
– Оксано?
– Так. Як я рада вас бачити. Я реально думала, що протикала поворот. Зв’язку немає. ДЖПС не ловить. Я… – тараторю я, глупо посміхаючись.
Страх тане. Страх завжди йде, коли ти у своїх. Вони ж тут. Вони спокійні та впевнені. Значить, все точно буде добре»
Фото: Оксана Чорна
Ще новини України: «Я так заздрю дітям, у яких живий тато!» – як говорити з дитиною про втрату, розповіла психолог – дружина полеглого Героя
