Як і навіщо СРСР будував Каховську ГЕС: спогади очевидців, істориків і режисера Олександра Довженка.
Про це НСН розповідає з посиланням на NV.
У листопаді 1958-го з успіхом пройшла всесоюзна прем’єра кінострічки Поема про море — про Каховське водосховище. Початкові титри повідомляли: автор фільму — Олександр Довженко, режисер-постановник — Юлія Солнцева.
З пересічних глядачів мало хто знав, що Довженко вже майже два роки жив тільки в титрах своїх стрічок: він помер від інфаркту 25 листопада 1956-го. Наступного дня мали початися зйомки Поеми, і фільм поставила вже вдова автора.
Довженко готувався до стрічки п’ять років. Він тривалий час жив між Каховками — Старою і Новою (зараз їх розділяють 11 км.), Києвом, де хотів знімати фільм, і Москвою, де був прописаний. Залишилися докладні плани майбутніх епізодів Поеми та замальовки героїв, списані з реальних людей.
Люди і свині
У 1951-му, за два роки до смерті Йосипа Сталіна, почалося будівництво грандіозного Каховського водосховища під електростанцію. Сама ГЕС мала дати енергію всьому півдню України разом із Кримом. А штучне Каховське море на Дніпрі, яке утримувала гребля, — зросити степи півострова на площі 165 тис. га.
Коли Микита Хрущов, наступник Сталіна, відкривав Північно-Кримський канал неподалік Армянська, ні він, та й ніхто з присутніх не здогадувався, що Каховське море випаровуватиметься швидше, ніж припускали гідрологи. А сам канал, що дістався 1971-го до Керчі, — втрачатиме понад 40% води, яка витікатиме через тріщини його штучного русла в землю.
Щоб постійно поповнювати зникаючі запаси води, ще за Хрущова влада розпорядиться звести вище за течією Дніпра ще чотири моря-водосховища — крім наявного Запорізького, з’являться Дніпродзержинське (нині Кам’янське), Кременчуцьке, Канівське і Київське.
Зі щоденника Довженка видно, що стосовно сталінського плану перетворення природи він не мав єдиної думки. І спостереження режисера часто конфліктують між собою.
Ось він помітив теслю Андрія П., який «з колгоспу, десь з-під Одеси, приїхав на будівництво комунізму з п’ятьма синами. <…>. Почувши на святі про повернення двох синів з армії і трохи через це випивши, а може, і поспівавши пісень, почувши, значить, по радіо про будівництво Каховського-Кримського гідровузла, старий тесля вирішив, що нема чого сидіти його хлопцям удома».
Довженко, здавалося б, оспівує масштабні сталінські проєкти:
«Згаснуть грізні бурі, посуха, облагородиться клімат. І ми увійдемо в Безсмертя, гарні, як і справа наших рук. <…>. Ось історична відповідь, яку дає сьогодні комунізм анархічному капіталізму, розбещувачу землі».
А щодо радянських функціонерів спостереження режисера іронічні до сарказму. Ось він розповідає про прийом у партійного чиновника в Старій Каховці:
«Жовтень 1952-го. Зайшов до N. у кабінет. Переді мною сидить свиня… Через кілька хвилин мовчання вона, не дивлячись на мене, запитала, що мені треба. Потім таким же трактирно-хамським тоном вона запитала мене, для якої мети, i потім помолчала хвилин зо три, займаючись підписанням якихось паперів. Дозволила сказати мені, також не дивлячись, що вона не може мені виділити нікого в провожаті для огляду ділянки бетонних заводів, і що вона може мені дати записку до виконроба N. Я пішов. Свинтус так і не глянув на мене».
Та Довженко, на чиїх фільмах ріс і той партієць, намагався шукати оптимізму навіть у таких випадках:
«Гидко мені було так, що аж у голові заболіло. Потім я подумав собі: та це ж прекрасно. Слава богу, знайшов-таки свинтуса, що зі своєю хамуватістю теж будує комунізм…, що, може, десь у його онуках зникне клеймо хама… У кутку біля нього стояло перехідне прапорце комсомольське — хіба не парадокс!».
Через два роки вже в Новій Каховці режисер записав:
«Хотів знайти невловимих водобудівців. Двічі не заставав. І обидва рази мене вражали секретарки заву і парторга. Обидві досить гарнесенькі, молоді, з гарними фігурами. Але пики в обох злі, як у гадюк. Вони ніколи не бачили мене в житті, не знають, хто я. Але обидві огризалися на мої запитання, ніби перед ними стояв не сивий відвідувач, а їхній найлютіший ворог. Так хотілося сказати: „Посміхнись ти, дурепо! Які ідіоти тебе виховали?“ Потім подумав: „Ні, змовчу. І тихо піду“. Можливо, вони копіюють своїх начальників?..»
Справжній апокаліпсис
З людського сонмища на будівництві Каховського водосховища Довженко і виліпив героїв для Поеми. Загальна рамка фільму вийшла вельми пафосною, як того і вимагало держзамовлення.
«Любіть землю і працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті!» закликає голова затопленого колгоспу Сава Зарудний у фіналі картини.
Останні фрази запам’ятовуються найкраще, і комісія, яка оцінювала Поему, визнала весь фільм ідеологічно витриманим. Але для жителів наддніпрянських плавнів, які пережили те безглузде переселення, Поема прозвучала, як реквієм.
Згідно з генеральним планом каскад дніпровських водосховищ затоплював трохи більше півтисячі населених пунктів. Але вчений-ґрунтознавець Віктор Ковда, який писав ще за життя Сталіна наукові панегірики Великому плану перетворення природи, у середині 1960-х підрахував, що на дні штучних водойм опинилися близько 2,5 тис. сіл і 156 містечок. За різними даними, з обжитих століттями місць зігнали близько 3 млн жителів.
У Довженка ж пишномовні здравиці будівництва перемежовуються з тривожними роздумами.
«Цей страшний сон переходить у дійсність майже непомітно… Весь Дніпровський Низ, від Запоріжжя до Каховки, одразу став невпізнанним. Пішов під дніпровську воду великий Запорозький Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Усе, що батькам і дідам століттями здавалося красивим від перших дитячих років, — усе зникло», пише режисер.
Андрій Шульга, очевидець спорудження Каховського водосховища, згадував:
«Коли вода почала заповнювати дно моря, то на березі <…> стояли люди, переважно старшого віку, і плакали. Каламутною водою пливли, оберталися, пірнали і виринали величезні дерева і копиці сіна. Пливли тварини: корови, свині, олені. Полізли на берег тисячі водяних щурів, змій. Над брудною величезною калюжею кружляли дикі качки, гуси, інша різна птиця. Для плавневих тварин це був кінець світу. Випливають і б’ються об берег вимиті хвилями тіла мерців, які були поховані нещодавно і не перенесені на інше місце. Цю страшну картину не можна змалювати, її потрібно було бачити».
Вельми делікатне питання перенесення могил предків влада часто вирішувала досить цинічно. Шульга описує, як працювали бригади з ексгумації:
«Хто їм доплатить більше, тих родичів вони відкопують. Але труну має привезти замовник-родич. Ми бачили цей кошмар. Розриті могили. На цвинтарі кругом валяються людські черепи й кістки. Слідом бульдозер згрібає і змішує всіх і все з землею».
Марний героїзм
Нові будинки для переселенців ставали часом справжнім кошмаром. Колоритний мікроклімат українських сіл із кривими вуличками і мазанками під дахами з соломи змінили ряди однакових будівель під шифером.
У січні 1958-го, ще до виходу Поеми про море з добротними новими оселями колгоспників, газета «Колгоспне село» (майбутні «Сільські вісті») помістила фейлетон переселенця Іващенка з Нової Михайлівки на Херсонщині – туди звезли жителів трьох затоплених Каховським морем сіл.
Збудували там гарні кам’яниці під черепицею і шифером, провели електрику, радіо, а підлога всередині була земляна.
«Уявляєте собі добре обставлені кімнати із земляною підлогою? — писав автор-новосел. — Переселенці можуть настелити дерев’яну підлогу самі, але не можуть отримати матеріалів, тому що в наше село їх завозять дуже мало».
У жовтні 1954-го Довженко написав у щоденнику:
«Зробити фільм про нинішнє село неймовірно важко, якщо всерйоз говорити про правду життя, а не брехати на догоду чиновникам, які бояться всього вищого. Одна тільки зовнішність людей спонукає до гірких роздумів. Обличчя розумні, бо люди справді розумні, але це такий суцільний заклопотаний, затиснутий будень. Як нелегко дається народу трудовий героїзм!».
А тоді восени 1963-го Хрущов навіть і збагнути не міг, що за 40 років, у 2003-му, на Загальноєвропейській конференції міністрів навколишнього середовища українська делегація представить доповідь про ефективність сталінсько-хрущовської водної спадщини. Її висновки будуть сумними: шість штучних водойм на Дніпрі вкрили понад 500 тис. га родючих полів — утричі більше, ніж планувалося зросити в Криму. Навіть якщо враховувати, що дніпровська вода з Каховського моря живить ще й степи Донбасу, такий розмін угіддями видається вельми сумнівним.
Та й шість гігантських ГЕС у сумі дають зараз менше 4% усієї електроенергії, виробленої в Україні.
Ще новини України: Мешканці Нікопольщини знайшли на дні Каховського водосховища кладовище біля церкви і снаряди
