Таке точно не побачать росіяни – що відбувається в таборі для російських військовополонених.
Про це розповідає Андрій Качор в своєму матеріалі, передає НСН.
Як і передбачено Женевськими конвенціями, табір для російських військовополонених розташований глибоко в тилу, якщо хоча б якусь частину України сьогодні можна вважати тилом. Тим не менше тут відносно спокійно, і хоча повітряні тривоги лунають так само часто, як і всюди в країні, артилерійських прильотів в цій місцевості не буває.
Взагалі, місцина має досить цікаву історію про людяність, злочин, кару і тяглість традицій. Проте розповідати її поки не варто, адже тоді буде не складно визначити, де конкретно цей режимний об’єкт розташований. Тож залишимо історичні екскурси на післяперемоги.
Сьогодні ж плин життя тутешніх мешканців врівноважений, хіба привертає увагу значною кількістю людей в однострої. Здебільшого це чомусь молодь: білявка в темно зеленому походжає між багряних дерев, з причепленим до поясу довгим гумовим кийком та в бронежилеті. Вона заходить до споруди і зникає за високими білими стінами, сплетінням колючого дроту і вежами з охоронцями. За цими стінами – десятки російських окупантів, які потрапили в український полон.
“Готуємося приймати більше”
Проте журналістів спершу ведуть не в камери, де мали б перебувати полонені, а… в овочесховище.
Таке точно не побачать росіяни: що відбувається в таборі для російських військовополонених. Фоторепортаж
Тут табір накопичує продовольчі запаси, аби прогодувати ув’язнених окупантів. Саме накопичує, адже продуктів все більшає. Цікавимося, навіщо стільки:
“Ми знаємо, що ЗСУ перемагатимей далі, просуватиметься вперед. Тож полонених ставатиме більше, ми вже готуємося до цього”, – пояснює директор табору.
Найбільше у сховищі картоплі: бульба лежить в галереях, коридорах, на палетах і просто на бетонній підлозі в мішках. Цибуля ж акуратно розкладена на поличках, аби не впрівала. Окремо в слоїках стоять закрутки, наприклад мариновані помідори, заготовлені, судячи з усього, самими полоненими.
Однак раціон захоплених окупантів не обмежується самими овочами: тут також зберігаються різноманітні крупи, олія, м’ясо і риба в холодильниках. Пізніше ми ще побачимо, як це все виглядає вже в тарілках полонених.
А тим часом директор установи вирішує провести нас шляхом пересічного російського окупанта, якому пощастило залишитися живим в Україні.
Перше, що він побачить – великі темно-зелені ворота з тризубами по центру. Саме через них транспорт з полоненими в’їжджає на територію табору і відвозить окупантів до невеликої будівлі.
Тут їм здійснюють попередній огляд, забирають особисті речі, складають їх в персональні марковані пакети. На безформених пакетах з одягом – бірки з прізвищами російських окупантів. Виглядає це все досить символічною.
Далі полонених очікує помивка: банні процедури в загальній душовій з непоганою сантехнікою. Десь, щоправда, видно відпавшу плитку, зате – зі слів директора табору – є гаряча вода з бойлера.
З помивки полонені рухаються до фельдшерського пункту: у невеликій кімнаті з одним столом їм здійснюють попередній медичний огляд. Пізніше тих, хто має проблеми зі здоров’ям, помістять у медчастину.
Повертаємо ліворуч і потрапляємо.. в барбершоп! Саме так це місце, не змовляючись, в один голос назвали присутні журналісти: світла кімната з перукарським кріслом і дзеркалом.
А якщо в когось є борода, дозволяєте лишати? – питаємося.
“Ви знаєте, більшість хоче бороду збрити”, – відповідають працівники табору. І справді за весь час перебування тут ми так і не побачили жодного бородатого росіянина.
Нарешті показують місце, де сплять полонені. Це не камери, а більше схоже на палати в дитячих таборах середини дев’яностих. В рядок попід вікнами та стіною стоять на вигляд нові ліжка. Деякі з них саме застеляють двоє присутніх в’язнів. Ретельно не придивляємося, але на вигляд білизна чиста, біля кожного ліжка – персональний табурет і одна тумбочка на двох. На простирадлах – картаті ковдри.
Що може відрізняти цю локацію від звичайного гуртожитка десь в українському університеті, так це хіба невеликі таблички на бильці кожного ліжка з фото і даними полонених. А ще відро біля дверей, на якому написано “питна вода”. В усьому іншому – доволі комфортне житло з пластиковими вікнами.
В кінці коридору цього ж поверху – щось на зразок актової зали: ряди крісел перед плазмовим телевізором. Там саме показують “Національний телемарафон”, який уважно дивляться кілька десятків ворожих полонених.
Як пояснює директор табору, зазвичай російським окупантам демонструють українські новини по годині-дві на день. Але не лише новини: “Ми і кіно їм показуємо. Таке, знаєте, патріотичне”, – з наголосом на останньому слові пояснює Олег.
Футбол за колючим дротом
Пізніше полонені зізнаються, що нормально розуміють українську мову, адже “наши язикі очень похожи”. Наглядачі за табором, до слова, також спілкуються з в’язнями українською.
Неподалік блоку, де полонені ночують та дивляться телевізор – вхід до медчастини. В одному крилі – палати для хворих та поранених, в іншому – кабінети медиків.
Без перебільшення, медчастина облаштована достойно не лише як для подібної установи. Вочевидь, такій апаратурі та асортименту ліків позаздрила б не одна районна поліклініка в Україні. Серед іншого тут кабінет УЗД, стоматологічний кабінет, перев’язочна та кабінет психолога.
Палат небагато і в них переважно в’язні з ампутованими кінцівками, на милицях або з важкими захворюваннями. Зокрема два молодих окупанта: в одного немає обох ніг, інший – з апаратом Ілізарова на кінцівці.
У них стандартна легенда: кинули на передову без підготовки, потрапили під обстріл, потім штурм. Результат “кієва за трі дня” – множинні поранення, інвалідність у 20 з лишком років і полон.
Один з хлопців усміхається і зізнається, що війна йому постійно сниться. Проте запевняє, що щасливий, бо залишився живим.
В інших палатах більш пригнічена атмосфера: тут старші чоловіки зі скаліченим тілом і порожнім поглядом в підлогу. На запитання журналістів якщо хтось і відповідає, то неохоче: видається, що їх вже взагалі нічого не цікавить у житті.
Один з полонених постійно стоїть немов на колінах і дивиться з-під лоба. У нього також немає обох ніг, але постійно лежати йому складно, тож він стоїть на залишках ніг на підлозі. В іншого на ліжку помічаємо книгу з написом “В море людском не тонут”.
Візуально видно, що в цій будівлі – не всі наявні в таборі, в’язні. Виявилося, що інші в цей час розважаються.
Для полонених облаштовано спортмайданчик з футбольним полем. Газонною травою тут не засіяно і розмітки немає, зате є ворота з сіткою. Полонені грають в пилюці приспущеним м’ячем, усі в однаковій формі. Але за нашої присутності одна з команд встигає забити аж два голи. Ніхто не аплодує, бо замість глядачів – працівники Департаменту з питань виконання кримінальних покарань. Зі спортивного майданчика гарно видно, як над усім табором майорить синьо-жовтий прапор на високій щоглі.
Іншу групу в’язнів у цей час ведуть обідати. Росіяни неквапом рухаються в колоні по двоє з руками за спиною, на стіні, яку вони минають – портрети всіх українських гетьманів, які ніби спостерігають за російськими полоненими збоку. Замикають ходу окупанти на милицях – вони ритмічно стукають металом по асфальту і особливо повільно підіймаються сходами.
У їдальні росіяни по одному підходять до віконечка, звідки видають хліб. Кожен кусень супроводжується завченим “дякую” українською.
На обід сьогодні картопля з м’ясом, суп і навіть салат. Чи то в присутності журналістів, чи так тут відбувається завжди, але полонені їдять мовчки, хіба дуже зрідка тихцем перемовляючись. Запах і вигляд у страв досить апетитний, баландою це назвати язик не повернеться, але й на ресторанні спеціалітети не схоже. Попри цікавість, автор все ж не ризикнув скуштувати бодай одну з них і довірився враженням колег: ті запевнили, що обід абсолютно їстівний. По завершенні трапези, в’язні з кожного столу окремо, але синхронно, встають і з порожніми тарілками в руках і хором виголошують “дякуємо за обід”.
Праця не зробить вільним, але дає можливість зателефонувати
Зрозуміло, що в таборі в’язні не лише їдять, лікуються, стрижуться та грають у футбол. На території установи – чимала пилорама та верстати для інших робіт. Наразі полонені окупанти виготовляють піддони та іншу просту дерев’яну продукцію.
Кілька з них саме ріжуть стовбур дерева на дошки, переносять надвір до іншої робочої зони і там гурт окупантів збивають дошки у палети. Керівництво табору розраховує, що найближчим часом вдасться розширити асортимент продукції й таким чином вивести табір на більші доходи.
Частина коштів, зароблених полоненими виплачується їм в якості заробітної плати: в межах 10 гривень на день. Це також вимоги Женевських конвенцій і ці кошти, серед іншого, потім перераховують на оплату міжнародних телефонних розмов окупантів з рідними на росії. Однак тим, хто не має можливості працювати, такі телефонні розмови (а це близько 10 центів за хвилину) оплачують українські платники податків.
Як би не хотілося більшості українців, до полонених окупантів в таборі гуманне ставлення. Інколи здається – аж надмірно гуманне. А проте інакше бути не може: подібні заклади в Україні перебувають під постійним моніторингом міжнародних організацій, зокрема МКЧХ, та й сама Україна постійно наголошує про неухильне дотримання Женевських конвенцій. Тож цілком ймовірно, що потрапивши до українського полону, окупант з російської глибинки опиняється в таких побутових умовах, про які на його рідній казанщині або сизранщині можна лише мріяти.
Чи викликає подібний стан речей відчуття несправедливості чи роздратування, особливо з огляду на те, в яких нелюдських умовах утримує наших захисників росія? Напевно, що так.
Чи викликає це у той же час відчуття переваги над ворогом, переконання, що ми з ними перебуваємо на різних щаблях цивілізаційцного розвитку? Безсумнівно.
Перед поїздкою до табору здавалося, що буде складно опанувати себе і спостерігати за живими окупантами без бажання їм помститися за все, що зробили росіяни в Україні.
Проте опинившись перед ними так близько, виявилося, що нічого, окрім байдужості й подекуди огиди, насправді не відчуваєш.
Спустошені, пригнічені, цілком безвольні істоти, в яких складно вгадати залишки особистостей. Інколи здавалося, що дехто з полонених усвідомив глибину життєвої прірви, в яку потрапив і з якої навряд чи колись врятується.
Єдине, що точно не відчуваєш – це співчуття.
Джерело: Обозреватель
