«Херсон здали без бою». Така теза досі поширюється соцмережами. На п’ятому місяці широкомасштабної війни мало хто знає про бої на Херсонщині у перші дні вторгнення. Багато людей досі вважають, що окупанти пройшли до обласного центру ледь не парадом. Проте це не так.
У нас є кілька Героїв України, які отримали найвищу нагороду саме за бої під Херсоном у перші дні вторгнення росії. Один із них — Дмитро Дозірчий, командир танкової роти 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. 24 лютого Дмитро разом із 33 танкістами своєї роти зустрівся з ворожим десантом. росіяни висадилися на мосту через Дніпро. Внаслідок цього вся 59-а бригада опинилася в оточенні. І Дмитро повів свою роту на прорив.
У боях під Херсоном рота Дозірчого перемогла росіян. Це дало змогу вивести з оточення й усю бригаду. За це Дмитро Дозірчий отримав «Золоту Зірку».
Той день — 24 лютого — і перший бойовий досвід запам’яталися хлопцю майже в усіх деталях.
Дмитро Дозірчий разом із Валерієм Залужним під час отпримання ордену «Золота Зірка» і присвоєння звання Героя України.
Фото: 59 окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка
Недалеко від нас по військовій частині вдарили
У лютому ми проходили злагодження на полігоні Широкий Лан (розташований у Миколаївській області за 90 км від Херсона — ред.). Приблизно 19-го лютого нас усіх терміново перемістили в Херсонську область на Олешківські Піски. Там почалася підготовка: боєкомплект завантажували, паливо дозаправляли, самі машини (маються на увазі танки — ред.) готували.
А десь уже за день мою роту перемістили під Залізний Порт і Лазурне (курортні села на Чорному морі — ред.). Колись дитиною я відпочивав у Залізному Порту. Тепер у нас було завдання: не допустити висадки десанту.
Я до останнього не вірив, що росія почне широкомасштабне вторгнення. Гадав, що може бути загострення десь на Донбасі.
Ще 23-го ми завершували ремонтувати машини, усували недоліки, тож лягли спати приблизно о першій ночі. А вже десь о 5-й годині мені через радіостанцію передали, що чують прольоти невідомих об’єктів, схожі на реактивні двигуни. Спочатку думали, що це якась авіація.
Але потім почули вибухи: недалеко від нас по військовій частині вдарили. Я одразу підняв особовий склад за тривогою, усі зайняли машини й чекали на вказівки. Зі мною був заступник командира танкового батальйону Терелецький. Він дав команду на вихід у район очікування. І вже приблизно о 6-й ранку ми висунулися в район очікування поблизу Лазурного.
На той момент ми все ще не знали про широкомасштабне вторгнення. Перебували далеко від своїх основних підрозділів — орієнтовно за 70 км, у таких місцях, де інтернету не було, ледве-ледве прокльовувався зв’язок.
Я додзвонився до свого командира, доповів про загальну ситуацію та отримав вказівку якнайшвидше переміститися в район Нової Каховки (понад 90 км по прямій — ред.).
Я зібрав усіх своїх командирів, пояснив, що це вже не навчання, і наказав повідомити про це всьому особовому складу. На той момент у моїй роті було багато людей без бойового досвіду. Лише три бійці з 34-ї безпосередньо брали участь у боях 2014-2015 років. Усі інші — переважно молодь від 20 до 35 років.
Я дав вказівку, щоб за маршрутом руху не скупчувалися, бо вже працювала ворожа авіація — ми їх чули, але не бачили. І ще сказав, щоб у разі зіткнення з противником відкривали вогонь на ураження.
Я придивився, що в кабіні точно не наші
Приблизно об 11-й ми зустріли ворога в районі Голої Пристані. У нашому напрямку рухався «КрАЗ». Ми спочатку прийняли їх за наших, віталися. А потім я придивився, що в кабіні точно не наші. Вони пішли в ліс, там спішилися. Ми намагалися їх знищити, але вони зникли.
А вже невдовзі в районі тієї ж Голої Пристані над нашими танками пройшла ворожа авіація — десь 5 вертольотів Ка-52 (ці гелікоптери можуть вражати бронетехніку — ред.) і ще приблизно 10-15 вертольотів десантників. Я ухвалив рішення не відкривати вогонь по них, щоб не провокувати. Натомість завів свою колону в густий ліс. Вертольоти пішли в напрямку Херсона.
Ми вийшли через ліс у район Олешків. Там уже неможливо було розібратися. Якісь підрозділи їхали з Раденська, ми продовжили рух у напрямку Каховки. Я вів колону за собою і бачив, як з того боку всі відходять. Почали снувати думки: куди ти їдеш, звідти всі тікають, а ти прямуєш туди.
Не доїжджаючи до Нової Каховки кілометрів 20, я отримав дзвінок від командира своєї військової частини. Дізнався, що ворог уже був у населеному пункті, зайняв міст, заблокував виїзд і не випускав наші сили — почав знищувати.
Команда прориватися на Херсон
Командир вирішив прориватися на Херсон. Я отримав вказівку від командира військової частини переміщатися в напрямку Олешківського мосту, взаємодіяти з піхотою, знищувати противника, розблокувати міст і зайняти його оборону, щоб забезпечити вихід військової частини з оточення.
Коли ми приїхали в Олешки, там уже стояло дуже багато цивільного транспорту, машинами були заблоковані заправки. Усі намагалися виїхати в напрямку Херсона, але їх обстрілювали й дуже мало цивільного транспорту випускали. На той час Антонівський міст (переправа через Дніпро на околиці Херсона — ред.) був заблокований десантниками росії.
У наших машинах залишався малий запас палива. Я отримав вказівку розблокувати міст і зайняти оборону, а вже далі щось мало вирішитися з дозаправленням.
Перед Антонівським мостом є ще один — через річку Конка. На ньому було дуже багато людей — особовий склад у цивільному. Спочатку було таке відчуття, що це наші люди, вони на техніку ніяк не реагували. Я тоді не ухвалив рішення по них стріляти. Але дав вказівку: у разі агресії з їхнього боку — знищувати (це все-таки були росіяни — ред.).
Ми почали просуватися танками попід мостом. Моя машина рухалася першою, за мною перший взвод, другий, третій.
Мій танк зайшов на міст, ми пройшли вже більше ніж половину переправи і здивувалися, що нічого не відбувається. Я перепитав свого навідника Іллю Кучеренка, чи заряджена гармата танка, і дав вказівку бути напоготові: щойно виявить ворога — вести вогонь самостійно.
І тут по танку щось прилітає — такий удар різкий. Я спочатку подумав, що це Ілля вистрелив. Після удару почало дуже сильно дзвеніти у вухах, біла фарба з внутрішнього боку башти посипалася на нас. Ілля відповів, що то не він стріляв. І після цього ми вже почали відпрацьовувати по всіх спалахах, які бачили, знищували ворога. Ми приймали удари на себе: було видно, звідки виходи, і два мої взводи знищували противника.
Берці й куртки після пострілу розлітаються
Оце найтяжче було, певно, — перші вистріли. Після того, як уже побачив, що все нормально, що вони такі самі люди, як ми, так само розлітаються берці й куртки після пострілу, — почали їх знищувати і проходити далі.
Під мостом ми знищили міномет. Там уже стояла розгорнута станція зв’язку. А ще 30-40 людей особового складу були на мосту з протитанковими засобами — РПГ-7В та ПТУРами. Тобто вони вже на нас чекали. Блокували Нову Каховку й чекали, що вся бригада буде виходити через цей напрямок.
Міст ми відбили, зайняли оборону. Я доповів командиру, що все — завдання виконали. А він перепитав про міст — чи це Антонівський. А я ж не місцевий, не розумівся на тих мостах. Ну, пройшов міст — напевно, Антонівський. І тут я згадав: коли прямував на полігон власним транспортом (з боку Херсона — ред.), то спочатку проїжджав довгий міст, а потім коротенький із поліцейським блокпостом — ось цей, який ми відбили. І я зрозумів, що нам була команда відбити отой довгий міст.
Тривають активні бойові дії з розблокування мосту, а люди наче на якомусь кінофільмі у першому ряді на 5D
Більшим шоком для мене була поведінка цивільних. От їде мостом танк, відкриває вогонь по ворожих цілях, а назустріч — легковик: люди сигналять, блимають, руками махають, на телефони знімають. Їхала фура, ворог стрільнув, можливо, у наш танк цілився, а влучив у фуру. І ось вона вже горить, а люди все одно їдуть, знімають усе на телефон. І для мене це було шоком: тут тривають активні бойові дії з розблокування мосту, а люди наче на якомусь кінофільмі у першому ряді на 5D.
І ще цивільні заважали. Ми чітко бачили, що противник працював протитанковими засобами з-за легкових автомобілів. Спочатку ми не могли стріляти. Але коли вже побачили ці виходи по нас, то відкрили вогонь по автівках.
Коли ми зайняли перший міст, під’їхав цивільний «Жигуль». З нього вийшли три людини в цивільному, тільки штани військові. Стали десь за сотню метрів від нашої крайньої машини. І з РПГ вистрілили танку в «жопу». Усі знають, що задня частина танка — найбільш вразлива. На машині була бочка з мастилом, у яку влучила граната. Бочку пробило, мастило вилилося, спалахнуло — почала горіти перша трансмісія. І в цей момент пробило башту в бік навідника-оператора.
Охоплена вогнем машина проїхала метрів 150
Тоді він загинув. Це була моя перша втрата. А механіку-водію Васі Чернобаю вдалося врятуватися. Башта була застопорена, гармату підняти не могли, вона притиснула механіка. А далі така картина: охоплена вогнем машина проїхала метрів 150 від інших, щоб не відбулася детонація, і вже там намагається повертати праворуч-ліворуч, щоб башта хоч трішки посунулася. Щойно це сталося, Вася разом з командиром виліз із машини. Командир дістав осколкові поранення в районі спини і грудної клітки. Вони намагалися відкривати люки, щоб дістати навідника, принаймні його тіло, але машина дедалі дужче палала. І вони не встигли. Відійшли від неї метрів 60, і та машина розірвалась — детонація боєкомплекту. Це вперше я побачив, як танк на запчастини розлітається. Оце було найстрашніше. Перша втрата — найболючіша.
Після розмови зі своїм командиром приблизно о першій годині дня, коли з’ясувалося, що нам треба йти далі на Антонівський міст, я зібрав командирів взводів. І тут над нами пролетіла ворожа авіація — три «Сушки». Зрозуміло, що всі попадали, люки позакривали. Дві «Сушки» повернулись і над поліцейським блокпостом скинули дві авіабомби. Не знаю, чи вони помилилися, чи в такий спосіб лякали. Але в міст бомби не влучили — пролетіли метрів на 5 далі, упали на схил і скотилися в болото. І вже там за кілька секунд вибухнули. Таке відчуття, наче тебе хтось узяв так добренько й до цього поліцейського блокпоста притиснув. Усі попадали тоді. У вухах узагалі такий шум був, що то капець повний. І земля з болота піднялася — тупо чорна-чорна, і почала падати. Таке відчуття, ніби два-три «КамАЗи» підняли землю і просто висипали її на тебе.
Хлопці, їдьмо далі на Антонівський міст!
Я встав, обтрусився, подивився. Кажу: нє, хлопці, нумо по машинах звідси, ходімо далі виконувати завдання на Антонівський міст.
На підході до нього (відстань між двома переправами приблизно 2 км — ред.) знову моя машина йде першою. Ми заходимо на Антонівський міст приблизно о 14-й годині. І тут починаються «феєрверки».
Ліворуч за мостом Херсон, а праворуч — дачні масиви (насправді і ліворуч, і праворуч від мосту — селище Антонівка, з лівого боку воно переходить у Херсон — ред.). І з тих двох напрямків по нас почали стріляти, перехресним вогнем бити по машинах.
Наша рота танків ішла колоною з дистанцією 80-100 метрів. І майже кожну машину вони обстрілювали. Я дав вказівку відкривати вогонь по виявлених цілях. Але ми йшли мостом, а противник був дуже низько, і в нас не вистачало кута опустити гармату, щоб знищувати цілі.
Ми дійшли десь до середини мосту й побачили, що за ним, за заправкою на висоті, стоїть їхня гармата. І чітко побачили особовий склад біля тієї гармати. Ми здійснили постріл, у гармату не влучили, але особовий склад від неї втік. Просунулися далі й опинилися на дорозі, обабіч якої — пагорби. На висотах також був особовий склад рф, і вони почали стріляти впритул із РПК, які танку нічого не можуть зробити. Ми вже люки відкривали з НСВТ, стріляли й зі звичайних автоматів знищували ворога.
Уже за мостом наші машини почали глухнути — дизельне паливо закінчувалося. Механіки вже ручним насосом підкачували, щоб вивести машини на підйом. За нами через міст пройшли ще три БМП та дві БРДМ. Це наша піхота, яка разом з нами мала звільняти мости. А вийшло так, що я танками звільнив, а потім уже піхота почала просуватися. І вже після того, як ми закріпилися, піхота почала зачищати ці висоти.
Я вибрав дві машини, у яких було найбільше палива, і відтягнув усі інші танки трохи далі в безпечний район. І вже ці дві машини залишилися на прикритті мосту. Це була орієнтовно 17-а година.
Після цього вже Євген Пальченко просувався зі своїми, щоб закріпитися на мостах, зайняв оборону і забезпечив вихід бригади. Там ще десантники з 80-ї бригади підійшли й підтримали, бо Євген сам залишився на мосту — без піхоти.
Коли ми пройшли ці два мости, дуже активно почали виїжджати цивільні. Люди прямували як зі сторони Олешок, так і з Херсона на об’їзну дорогу в напрямку Миколаєва.
Хочу повернутись у Залізний Порт
Той перший день широкомасштабного вторгнення пам’ятаю найбільше. Уже наступні дні — 26-27-28 лютого — не так тримаються в голові. А 24-е ніби перед очима пробігає щодня.
Нині хочеться на власному танку заїхати в Херсон, проїхати тим маршрутом, яким рухався першого дня. І вийти на напрямок Залізного Порту, де ми перебували.
Коли ми туди зайшли (в Залізний Порт до повномасштабного вторгнення — ред.), нас привітно прийняло місцеве населення. Привозили все необхідне для побуту, просто приїжджали поспілкуватися, дітлашня навідувалась.
Мені просто хочеться повернутись туди і захистити тих громадян, які там перебувають, щоб вони були в безпеці (Залізний Порт, як і Херсон, під окупацією — ред.).
Ті люди для мене — як рідні, вони нам допомагали. І в той момент, коли дали команду відійти (вранці 24 лютого — ред.), мені було найтяжче. Через те, що я з тими людьми майже зріднився, вони були мені до вподоби.
Якби нині була можливість щось їм передати, то я сказав би, щоб вони нас чекали. Ми неодмінно туди повернемось.
