6 січня 1938 року народився Василь Стус – символ українського опору. В нашій постійній рубриці «Постать дня» ми розповідаємо про цю видатну людину, мученика і борця.
6 січня 1938 року народився Василь Стус
6 січня 1938 року народився видатний український письменник і правозахисник Василь Стус, людина, що стала символом Українського Опору другої половини ХХ століття, ключовою постаттю боротьби та духовного життя доби.
Народився Василь Стус року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області, в селянській родині, був четвертою дитиною в сім’ї. У 1939 році батьки переселилися в місто Сталіно (нині — Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік, у 1940-му, батьки забрали туди своїх дітей.
У 1944—1954 роках Василь навчався в Донецькій міській середній школі № 265 і закінчив її зі срібною медаллю. Потому вступив на історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. У студентські роки Стус постійно й наполегливо працював у бібліотеці.
Закінчивши 1959 року навчання з дипломом із відзнакою, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки проходив службу в армії на Уралі. Під час навчання і служби почав писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Гете і Рільке, переклав близько сотні їхніх творів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. У 1959 році в «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.
У 1961—1963 роках викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом працював підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.
З березня по жовтень 1963 року — літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас». Зокрема, працював в україномовній частині редакції цієї газети. Працював сім місяців, доки не вступив в аспірантуру і не поїхав до Києва на навчання.
Вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві зі спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів віршів Гете, Рільке, Лорки. Належав до Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк.
4 вересня 1965 року, під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», у кінотеатрі «Україна» в Києві, взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час.
Так почалося його дисидентство…
За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури Василь Стус зазнав репресій з боку радянської окупаційної влади, його творчість була заборонена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.
Роль, яку відігравала постать Василя Стуса у розвитку української літератури ХХ століття, відновленні української державності та національної ідеї важко переоцінити.
Василь Стус навіть у найтяжчі хвилини життя твердо вірив, що вернеться до народу своїм словом, що батьківщина його почує.
За коротке життя поет, член Української Гельсінкської Групи, Василь Стус залишив 6 томів творів, більшість з яких перекладено на англійську та надруковано на Заході.
12 січня 1972 був вперше заарештований московсько-радянським окупаційним режимом разом з іншими українськими літераторами-правозахисниками: І. Світличним, Є. Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями та ін.
7 вересня 1972 московсько-радянський режим засудив Стуса до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання. 1972–1977 відбував покарання у московсько-радянських концтаборах у Мордовії. Від 1977 – на засланні в селищі ім. Матросова Магаданської області.
У 1975 році виступив із заявою “Я обвинувачую”, уперше зрікся московсько-радянського громадянства.
У відкритому листі 1975 року до Івана Дзюби Василь Стус писав про те, «…як нестерпно жити за умов, коли звичайне людське прагнення – прожити свій вік у межах елементарної порядності – вимагає надлюдської мужності й надлюдського героїзму». І додавав: «…З усіх можливих героїзмів за наших умов існує тільки один героїзм мучеництва, примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідности».
Саме ці слова: самоповага, порядність і гідність – найчастіше зустрічаються в листах Василя Стуса до батьків, дружини, сина, друзів. Вони є лейтмотивом його короткого 47-річного життя. Ось лише декілька цитат:
«Жити на рідній землі і не мати змоги працювати для неї – то танталові муки… Я обираю межи Сціллою і Харибдою, мій вибір – межи смертями. І я обиратиму за принципом гідності, за критерієм честі.»
«Жити у становищі зацькованого зайченяти, якому загрожує кожне шолудиве собача, – то роль не для мене. Зневажати себе, втративши почуття власної гідності, я не годен.»
«Валю, я не збираюся жити гнівом, не хочу мстити своїм катам – хай їх судить Бог. А мої поезії скажуть самі за себе: хто був людиною, хто нелюдом. Не можу я, аби всяка потороч збиткувалася з мене.»
«Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, славна моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас із Тобою.»
«Не думай, що я навіснію. Ні. Мені просто хочеться мати збережене почуття гідності. Людської гідності»
Василь Стус з дружиною
На засланні продовжував поетичну творчість, у травні–червні 1976 у Стуса вилучено переклади з Й.-В. Гете, Р.-М. Рільке, Р. Кіплінга, Ш. Бодлера та ін., понад 600 власних поезій, які були знищені. Частина поезій була видана в еміграційних часописах.
1977 у видавництві “Сучасність” вийшла збірка “Свіча в свічаді”. 1978 Стуса прийнято до PEN-клубу.
У серпні 1979 повернувся до Києва.
На початку жовтня 1979 вступив до Української Гельсінської групи.
З 7 жовтня 1979 за Стусом встановлено адміністративний нагляд московсько-радянськими окупантами.
14 травня 1980 заарештований вдруге. Під час процесу відмовився від призначеного йому “адвоката” Віктора Медведчука, але суд не прийняв відвід. По суті, свій захист Стус здійснював самостійно. Наприкінці вересня 1980 Стуса засуджено до 10-ти років ув’язнення та 5-ти років заслання.
З листопада 1980 відбував покарання в московсько-радянському концтаборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського р-ну Пермської області РРФСР.
Навесні 1981 р. востаннє бачився з рідними. 1982–1983 провів рік у камері-одиночці. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 Стус помер у карцері.
В Україну з ГУЛАГу Василь Стус – разом із іншими українськими мучениками – Олексою Тихим і Юрієм Литвином «повернувся» в труні у листопаді 1989 року.
19 листопада 1989 прах Стуса перепоховано в Києві на Байковому цвинтарі.
Іменем Стуса названо Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство “Меморіал”. Видання творів Стуса стало можливим лише на початку 1990-х років. Збірка поезій “Дорога болю” удостоєна Національної премії УРСР ім. Т. Шевченка за 1991. Останню книгу поета – “Птах душі”, що містила 300 неримованих віршів і приблизно стільки ж перекладів – так і не вдалося повернути зі спецхранів МВС СРСР. Приблизно половина творчого архіву Стуса нині зберігається у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ (налічується близько 1,5 тисячі одиниць зберігання), інша – в архіві родини. У 2005 році Стусу присвоєно звання Героя України.
У матеріалі використано інформацію: Історія України/ЗСУ, Укрінформ
Можливо, вам також буде цікаво: 6 січня – яке сьогодні свято, прикмети і традиції, пам’ятні дати, іменини
