Помер Степан Хмара – український дисидент, депутат і колишній в’язень радянських концтаборів. Суину новину повідомила його дружина Роксолана Хмара, передає НСН.
«Не хочу у це повірити. Не хочу це писати. Мій найдорожчий у світі чоловік помер. Все. Ми всі робили все, що могли і навіть більше. Ми так хотіли, щоб він був з нами, коли проголосять нашу Перемогу! Я так хотіла бачити його щасливе обличчя! Його прекрасне обличчя! Бо він був таким красивим навіть у свої 86. Його голубі очі вже не були такими чисто голубими, але все ж бездонними. Він так любив Україну і українців. Він рвав свою душу і серце за неї. І Україна підніметься з попелу, вона Воскресне! Я знаю», – написала Роксолана Хмара.
Відомо, що останнім часом Степан Хмара тяжко хворів. Громадськість навіть просили допомогти родині фінансово для лікування важкої хвороби та проведення хіміотерапії. Під свою опіку політика брала патронатна служба «Азову», яка збирала кошти на лікування.
Помер Степан Хмара – що про нього відомо
Тільки вчора видання Суспільне. Культура присвятив Степанові Хмарі великий матеріал. НСН пропонує його вашій увазі.
Дитинство на тлі буремної історії
Степан Ількович Хмара народився 12 жовтня 1937 року в селі Боб’ятин Сокальського району Львівської області. Зростав у родині хліборобів у повоєнні роки, на які припав голод 1946–1947 років і боротьба УПА.
Батьки Степана були вірянами: тато співав у церковному хорі, а мама, хоч і не мала шкільної освіти, та могла напам’ять цитувати Святе Письмо й навіть дискутувати зі священниками. За словами Хмари, у них був “дуже амбітний рід”: дід Степана за правління Австро-Угорщини був сільським війтом і збудував церкву.
“Батьки дали мені хорошу генетику й виховали загострене відчуття справедливості”, — казав Степан Хмара
В інтерв’ю для Gazeta.ua Степан Хмара згадував, що в них вдома часто переховувалися партизани. Це було у 1940-му, коли хлопчику було три роки. Тоді в їхньому селі стояла застава військ НКВД. У помешкання Хмар іноді приходив офіцер-енкаведист. За спогадами дисидента, “дуже приємна людина”: і пісні українською йому співав, і казки розповідав, і пригощав всілякими смаколиками. Проте мати попереджала, щоб той нічого не розказував про сусіда з підпілля.
Вже в поважному віці Степан Ількович з жахом згадував ті часи: як просто перед шкільними вікнами радянські солдати до смерті забили цеглою батька його однокласниці та двох партизанів, яких виявили в їхньому домі.
Під час Голодомору 1946—1947 років сім’я Хмар активно допомагала переселенцям, що тікали від війни та колективізації.
“Багато подібних картин з дитинства виробили в мені вічний імунітет проти наших ворогів. З радянським режимом і московитами не могло бути в мене ніякої спільної мови”, — категорично заявив Степан Хмара.
Освіта й початок дисидентської діяльності
Степан Хмара з дитинства мріяв стати істориком або правником, щоб відстоювати права українського народу. Це був його головний мотив добре вчитися — з власного бажання й примусу батьків.
Однак вступити до вишу вдалося не одразу. Як ідеться на сайті віртуального музею “Дисидентський рух в Україні”, Степан Хмара швидко збагнув, що університетська наука “така ж фальшива, як і шкільна”: якщо ти чесна людина, то рано чи пізно неминуче матимеш конфлікт з окупаційною владою й потрапиш за ґрати. Він для себе обрав “ідеологічно нейтральну” професію стоматолога. Вийшло так, що вступив одразу у два виші, але його відрахували з обох.
Тоді це вважали крамолою. Дуже тяжкий настрій був. Був переконаний, що мушу здобути вищу освіту. Спочатку опустив руки, а потім думаю: ні, повоюємо, — розповідав Хмара.
Після цього Хмара чотири роки працював водієм у Радехові на Львівщині та Казахстані. Спробувавши вдруге, вже без перешкод вступив до Львівського медичного інституту.
У студентські роки Степан Хмара багато зусиль докладав, щоб відшукати заборонену літературу для самвидаву. Це, за його словами, було ризиковано: багато видань знищила війна, а решту люди боялися розкривати через загрозу доносів.
Під час навчання у Львові хлопець часто ходив прогулятися Личаківським кладовищем, де випадково знайомився з представниками тогочасної галицької інтелігенції. Вони запрошували Степана в гості й час від часу давали йому літературу. Окрім цього, як студент він мав доступ до закритих фондів, тож зміг ознайомитися з такими працями як тексти Михайла Грушевського.
В інституті Степан зустрів свою першу дружину — Галину.
Ми стоїмо з товаришем по кімнаті в черзі й «перемиваємо кісточки» дівчатам. І тут пробігло таке щось симпатичне й кругленьке. Якось так впала в очі, і захотілося познайомитись. Почав збирати інформацію — в якій кімнаті живе, на якому курсі вчиться. Давав знайомим дівчатам завдання: взнай, коли її можна запросити в кіно. Така «агентура» в мене була. Стосунки завжди починалися у нас з кіно, — згадував Степан Хмара в інтерв’ю.
Хлопець відразу зізнався Галині: він — націоналіст і ненавидить радянську систему, тому з ним “буде важко”. Та відказала, що не боїться труднощів. Їхній первісток народився, ще коли Галина була студенткою. Степану тоді було 28 років.
Ще через чотири роки в громадського діяча народилася донька Соломія. Хмара згадував, що тоді вони з маленьким сином Романом стояли під вікнами пологового, над яким раптово пролетів лелека. Степан сказав малому, що цей птах “приніс їм сестричку”.
Ув’язнення на Уралі: тортури холодом та “феномен павука”
У 1960–1970-х Степан Хмара вже активно розповсюджував літературу самвидаву. Тоді він переклав українською мовою працю радянського правозахисника Андрія Сахарова “Роздуми про мир, інтелектуальну свободу і проґрес”.
У 1972–1973 роках радянська влада масово арештовувала опозиційну українську інтелігенцію. Тоді, за спогадами Хмари, у суспільстві панували “страх і заляканість”. За ґрати потрапив і В’ячеслав Чорновіл, який на той час був редактором часопису “Український вісник”. Степан Хмара перейняв цю справу й продовжив підпільно видавати його: “Люди повинні були знати хоча б хто заарештований, хто засуджений”.
На сторінках журналу з’явилися праці Хмари “Етноцид українців у СРСР” та “Генеральний погром”, які переклали багатьма європейськими мовами. Вони вирізнялися “виразно політичним, антиімперським і антикомуністичним характером”.
Тоді радянська влада взяла Степана Хмару “на гачок”. Вперше його спробувати заарештувати в 1975 році — але невдовзі відпустили через відсутність доказів щодо причетності до антирадянської пропаганди.
Докази “української націоналістичної діяльності” Степана Хмари зібрали аж у 1980 році. Саме тоді КДБ заарештувало його й засудило до 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання. На той час чоловіку було 43 роки.
Степан Хмара відбував покарання в таборах для політв’язнів № 35 та 36 на Уралі. Там він пробув до 1984 року. Дисидент згадував, що в карцері було страшенно холодно: заснути в камері можна було тільки в липні, а в інший час “вітер за добу робив коло у 360 градусів” — аж “судини ходором ходили”. Це, за його словами, були справжні “тортури холодом”.
У карцері Хмара просидів 306 діб. Як лікар, він розумів, що тюремні умови були несумісні з життям: фізичне виснаження, жахливе харчування й дикий холод неодмінно мали б призвести до загибелі людини. Але вона виживає.
Я то назвав феноменом павука. Коли був під час слідства в камері, спостерігав за поведінкою павука. Зимою він сидить в куточку спокійно тижнями, а потім раптом проявляє активність: бігає по стелі, пускає нитку посередині кімнати, — так день-два. А потім знову залягає в куток і сидить там, ніби мертвий. Хоча нічого не їсть — ні комашки, ні мушки. Виживання в карцері — це феномен павука, — коментував Степан Хмара.
Він додав, що жодна медицина чи наука не знає, на що насправді здатен людський організм, якщо ти “переконаний у правоті того, що відстоюєш”.
Правозахисник стверджує, що “спокійний за пройдений шлях”. За себе він не боявся, але хвилювався за спільників, які залишилися на волі. Дисидент зазначає, що навіть під страшним тиском “нікого не здав”.
Під час ув’язнення Степан Хмара зіткнувся з моральною дилемою, коли дізнався, що його дружина потрапила в лікарню через проблеми з серцем. Донька тоді ще навіть не ходила до школи, а син навчався в молодших класах.
Для мене було тоді, мабуть, найтяжче питання: що буде з дітьми? Страшно стає, коли діти самі залишаються. Як сьогодні пам’ятаю: сиджу в камері і думаю, чи можу я пожертвувати своїми найвищими ідейними принципами заради порятунку своїх власних дітей – написати покаяльну, когось видати? Цілу ніч не спав. Зрозумів: я на це не можу піти. Помолився: хай їх Бог візьме під свій захист. Бо я не можу шляхом зради їх порятувати, — згадував Хмара
Через затяту позицію Хмара часто сперечався зі слідчими. Одного разу він настільки розлютив полковника своїм мовчанням, аж той почав кричати, що Степан більше ніколи не повернеться в Україну й не побачить своїх дітей.
За сім років Степан Хмара тільки раз мав побачення з дружиною і жодного разу не бачив своїх дітей.
Дружина витримала всі життєві екзамени. Я ніколи не приховував від неї, чим займаюся. І це правильно. Бо найстрашніше було, коли не все казали рідним, через це після арештів багато сімей розпалися. У нас тої проблеми не було, — розповідав він
12 лютого 1987 року, у віці 50 років, Степан Хмара вийшов на волю.
Політична діяльність на світанку незалежності України
Степан Хмара повернувся в Україну — і одразу повернувся до політичної діяльності. У 1988 році став одним із керівників Української гельсінської спілки — політичної опозиції комуністичному режиму. У квітні 1990 року вона перетворилася на Республіканську партію.
У 1990-му Степана Хмару обрали народним депутатом українського парламенту: він потрапив у Верховну Раду, набравши 63,61 % голосів у Індустріальному виборчому окрузі № 261 Львівської області.
У жовтні 1990 року політик підтримав студентську Революцію на граніті. Степан Хмара прийшов у табір протестувальників і теж витримав 13-денне голодування.
У листопаді 1990-го Степана Хмару знову заарештували. Він просидів в ув’язненні до квітня 1991 року через звинувачення в нападі на представника міліції.
1 грудня 1991 року в Українській РСР відбувся референдум щодо проголошення незалежності України. Понад 90 % громадян проголосували за.
В інтерв’ю для видання “Главком” Хмара згадував, що тоді багато їздив різними областями і практично скрізь “люди були налаштовані на незалежність”. Однак, за його словами, далеко не всі червоні директори, компартійці й номенклатура підтримували такі зміни — деякі з них залишалися прихованими комуністами.
Водночас із референдумом в Україні відбулися президентські вибори, на яких переміг Леонід Кравчук. Його опонентом був В’ячеслав Чорновіл.
У 1992 році Хмара створив і очолив Українську консервативну республіканську партію (УКРП).
На парламентських виборах, які відбулися 27 березня 1994 року він переміг Михайла Гориня, який теж балотувався від Залізничного (№ 261) виборчого округу, з відривом у 29,48 % голосів.
На тлі бурхливої кар’єри в житті Степана Хмари трапляється особисте горе: в 2000 році померла його дружина Галина. Після цього громадський діяч одружився вдруге: у 2002 році Роксолана Хмара народила йому третю дитину — сина Тараса.
Після цього Хмара зіткнувся з кількома невдачами, аж поки 15 грудня 2001 року УКРП саморозпустилася і її члени перейшли в партію “Батьківщина”. Так Степан Хмара став заступником голови “Батьківщини” Юлії Тимошенко й зміг взяти участь у парламентських виборах 31 березня 2002 року під номером 10 виборчого списку БЮТ.
У 2004 році Степан Хмара був активним учасником Помаранчевої революції: підтримував Віктора Ющенка.
16 березня 2005 року політик вийшов із фракції “Батьківщина”. Втім, вже на парламентських виборах 26 березня 2006 року брав участь за списком альянсу “Український народний блок Костенка і Плюща”.
Діяльність протягом останніх кількох років
Через рік після Революції Гідності, у жовтні 2015-го, Степан Хмара оголосив голодування на підтримку політв’язнів Лук’янівського СІЗО.
Я голодував у своєму житті десятки разів, у 1991 році — більше місяця, а в Пермських концтаборах радянського режиму — майже постійно, всі вісім років. Усі ці голодування не були для мене проблемою, тому що я знав: це чужа держава, і комуністичний нелюдський режим змушує мене йти на ці акції непокори, а морально я почувався чудово, на висоті. Завтра, 30 жовтня, я теж буду голодувати разом з політв’язнями Лук’янівського СІЗО, і це голодування буде, мабуть, найважчим в моєму житті, важким морально. Тому що ніколи, навіть у страшному сні, не міг я собі уявити, що в моїй Незалежній Україні, у XIX столітті, будуть сотні політв’язнів, патріотів і героїв війни! — заявив він тоді
Відомо, що Степан Ількович різко критикував усіх президентів України — від Леоніда Кравчука до Володимира Зеленського.
Навесні та влітку 2023 року він брав участь у судових процесах над беркутівцями, які розстрілювали мирний Майдан. Зокрема, був на засіданні, де судили екскомандира львівського “Беркуту” Ростислава Пацеляка.
На одному з судових засідань у справі беркутівців відчув сильний біль у спині. Про це розповів депутат і лікар політика Василь Пазиняк виданню “Високий замок”.
Попри свій незадовільний стан, пан Хмара продовжував активно виступати, ділитися думками з прокурорами й допомагав слідству збирати доказову базу. Він наполягав, щоб Пацеляка розглядали “не просто як командира міліцейського спецпідрозділу, а як спеціально підготовленого російського резидента, який служив у Росії, отримав там освіту і, з великою імовірністю, отримав спеціальні завдання від тамтешніх спецслужб”.
Коли хтось у судовій залі звернув увагу на погане самопочуття Степана Ільковича, він рішуче відповів: “Не смійте казати, що я — хворий! Політик не буває хворим! Бо тоді він вже не цікавий. Я просто трошки «не у формі»”.
Втім, у вересні 2023 року 85-річного Степана Хмару госпіталізували у віденську клініку, де у 2004 році рятували від отруєння експрезидента Віктора Ющенка.
Про це написав на своїй сторінці у Facebook ексдепутат Ігор Мосійчук. Він повідомив, що лікування “потребує немалих грошей, яких Степан Хмара, будучи чотири рази народним депутатом України, Героєм України, ветераном української політики, колишнім політв’язнем, на жаль, не має”.
Ще новини України: Мама втратила двох синів на війні: їм було 20 і 22
