В роковини загибелі Андрія Кузьменка його дружина розповіла про свого коханого. Світлана Бабійчук, художниця, майстриня розпису по дереву, перше і єдине кохання музиканта дала ексклюзивне інтерв’ю «Ukrainian People» і розповіла багато цікавого про легендарного Кузьму Скрябіна. Про те, чи міг її Андрій «жити як всі» і чому «хотів інакшим бути завжди».
Сьогодні вже 10 років без Кузьми (17 серпня 1968, Самбір — 2 лютого 2015, Лозуватка)…
«Новини України – НСН» публікують розповідь Світлани Бабійчук.
«Ми любимо одне одного і вміємо прощати, тому нам цікаво бути разом»
— Доля нас звела у Новояворівську, на Львівщині. Ми разом навчалися у середній школі №1, правда, в різних класах. Обоє були чужинцями. Кузьменки перебралися з Самбора, а я, уродженка Курської області мешкала в Янові, перед тим мене малесенькою відправили до діда й баби на Хмельниччину. Що цікаво, Андрія вперше побачила не у школі, а з балкону нашого помешкання. Він йшов в дуже закоротких моднючих фірмових джинсових протертих штанах. Кинулися також у вічі його велика голова і манюсінькі ножки. А ще він ніс на витягнуту руку величезний радянський радіопрогравач «Океан», виглядало так, ніби тримає портфель. В грудях моїх щось йокнуло, адже запам’ятала в дрібних деталях на усе життя. З роками, з віком почала розуміти, що так мало бути. У потрібному місці, в потрібний час. У мене не було хлопця, навіть натяку на якусь симпатію. Таке було і в більшості наших ровесників у ті часи. Як не дивно, одне одного однокласники називали не по іменах, а по прізвищах. Навіть не знаю чи Андрій ще в школі мав якесь прізвисько, адже ми дуже рідко з ним бачилися.
А далі був випускний десятий клас. Так сталося, що я їздила електричкою до Львова в інститут прикладного мистецтва курси (мене захопив розпис, спочатку по дереву, пізніше — на шовку, освоїла батик), а він добирався на репетиторство для вступу в медичний інститут. Уже пізніше Андрій зізнався, що він спеціально підбирав той час, коли я мала бути в місті Лева і підлаштовувався під мене. Він шукав мене у вагонах і сідав навпроти. З того все і почалося. Стосунки були незрівнянні з сучасними, вони не могли відрізнятися від закомплексованості радянських дітей. Правда, мій кавалер був чудовим співбесідником, видавалося, що дихаємо в унісон і однаково бачимо життя, а ще він добре знав англійську мову, чим приваблював більше. Я йому світло заздрила! Також часи були — наша вчителька навчала української мови і в навантаження дали їй ще англійську, де вона, відверто кажучи, була не фахівцем. А я марила знати і розуміти все англійською. Що цікаво, радянська влада давала можливість мати відмінно з іноземною мови, але робила все, щоб її не знали.
Мій суджений разюче відрізнявся від усіх інших ровесників протертими джинсами, яких я також дуже хотіла. Але мрії збуваються мені їх купив тато і віддав всю свою місячну заробітну плату! Я мала справжні левіси, Levi Strauss! Нічого не змінилося, адже нинішнє покоління мріє про сучасні айфони, і не кожному щастить їх мати.
Ще з молодості Андрій собі так придумав і називав мене Манічкою.
Так сталося, що він ніколи не хотів бути стоматологом, таку мрію мала Ольга Михайлівна, і не відразу погодилася з музичним вибором свого сина, який залишався бунтарем. Після «прольоту» у Львові, наступного року вступив на лікувальний факультет у далекому петрозаводську, в карелії. Я ж навчалася в курському педінституті. Але ми бачилися на канікулах у Новояворівську. Нічого, видавалося, особливого. Перекинулися кількома словами, постояли, поговорили. А далі Андрій почав мені писати листи. І вони не були такими, як видається багатьом. Писав про музику, без натяків на почуття. І я йому щось загальне відписувала. Був період листування взаємної симпатії. Чесно кажучи, усі листи відвезла до Львова. Не приведи Господи, потрапить в Києві ракета, то щоб вони не згоріли. Хоча і у Львові нема спокою від наших ворогів.
Потім Андрію прийшла повістка в армію. Оскільки був студентом–медиком, служив у військовому госпіталі, у калініні (тепер — твєрь). І звідтіля писав мені знову. Усі ті трикутнички армійські акуратно збереглися і тепер вони будуть звучати у новій виставі про Андрія Київського академічного драматичного театру на Подолі, де художнім керівником Богдан Бенюк. Коли сказала режисерові про листи, вони для нього відразу ж стали знахідкою, він в них знайшов родзинку. Фрагменти з них, уривки, додадуть оригінальності дійству.
Після служби армії Андрієві вдалося поновити навчання на факультеті стоматології Львівського медінституту. Згадалося, як ми з Андрієм їхали в електричці і його в яворівському селі Добростани побачив молодий чоловік й біг через всі вагони до нього з радісними очима і розпростертими руками. Як виявилося, вони разом служили і того хлопця дуже побили і Андрій зробив усе можливе і неможливе, щоб сараку комісували. І не одному він там допоміг таким чином, рятуючи від дідівщини і той проклятої радянської армійської дійсності. Звісно, що Андрій завжди ризикував, адже робив фіктивні медичні свідчення, проте про наслідки ніколи не думав. Таким був. Не задумувався про наслідки протягом усього життя. Тому й потрапляв не раз у різні цікаві історії. Як пов’язані з політикою, так і зі всім іншим.
Він був дуже скромний, тому вийти на сцену в перші дні, місяці вартувало йому надзусиль. Казав: «У мене не те, що ноги, череп труситься!» Був консерватором, який навчився закривати свої комплекси. Професія змінила його. Чим далі, ставав гострішим і сміливішим. Здавалося, що окрім музики, його нічого не цікавило. Вона в ньому жила цілодобово.
До одруження, ніколи не дарував мені квітів, тоді так робила більшість. Та й навіть не освідчувався! Ми зустрічалися років час, проводили час разом. Нам обом завжди було цікаво разом. І весілля в нас не було! Якось так сталося, що я в певний момент сказала Андрієві: «Якщо ти нині не приходиш, ми розлучаємося». Не знаю чим тоді керувалася, але сталося, як сталося. Він їхав до Львова і мав повернутися рівно о 12 годині. За п’ять хвилин до призначеного часу він дзвонив у мої двері. Вже були пристаркуваті, мали по 26 років, тому лише розписалися і поїхали «Побєдою» на Берлін (пошарпане авто Андрій купив у невідомого художника за 200 доларів, які позичив у сусідки Ориськи). Ми навіть без свідків прийшли в Новояворівський ЗАГС. Ми навіть не знали цього. Андрій через вікно побачив свого тезку, який фарбував «Побєду» і крикнув: «Андрюха, зайди на секунду!» Той зайшов, поставив підпис. І ми стали подружжям. Йшов 1994 рік. З домашніх про наше рішення ніхто не знав.
Я не раз заходила в гості до Андрієвих батьків. Усе виглядало дуже просто, без жодних натяків і надій чи претензій на майбутнє: «Добрий день, Ольго Михайлівно!» «Добрий день, Світлана…» І все! Мої дуже добре сприйняли Андрія, а він — їх. Він був класний, його не можна було не любити! Ні я, ні Андрій не казали свекрусі, свекрові, тестю, тещі «Мамо» чи «Тату». Цього не було ніколи. Тато і мама в кожного з нас єдині. Я залишилася на своєму прізвищі, так зробила і моя донька, коли вийшла заміж. Ніхто з нас не зрадив своїм батькам, рішення приймали сучасні, цивілізовані і світові.
«Ти маєш кожну роботу робити кльово»
— Я не пішла в невістки, Андрій — у зяті. Далі у нашому спільному сімейному житті був Київ з його проблемами і негараздами, безгрошів’я, невизначеність. Дякувати Богові, що нам щастило на добрих людей. Спочатку на кілька днів прийняв Віталій Климов, продюсер «Океану Ельзи». А потім перебралися на нашу першу знімну квартиру на Куренівці. Старенька бабця–єврейка їхала до родичів і здала нам за 40 доларів місячно 12 квадратних метрів, де окрім речей господині разом з нами поселилися хлопці з Новояворівська. Куча народу, своєрідна рукавичка, яку кияни називали «гостинкою».
«Скрябін» для Андрія був усім, змістом його життя. Якщо сім’ї залишався один відсоток, то й дякувати Богові й за те. Над цим ніколи не задумувалася, просто жила з ним і в усьому підтримувала. Нам завжди було комфортно разом. Навіть якщо того «разом» не було аж стільки, скільки його хотілося. Нам завжди було багато про що поговорити. Ми дуже багато розмовляли. Тепер найбільше страждаю від браку того незабутнього спілкування. А як сміялися! Особливо над собою. Мені на прикладі Андрія видавалося, що всі чоловіки мають почуття гумору. Коли його не стало, відчула наскільки помилялася. Тепер підозрюю, що його більше в жінках з якими ми спілкувалися. Я сотні разів слухала одні й ті ж анекдоти від Андрія, і завжди було смішно, він імпровізував настільки віртуозно, що притягував до себе все більше і більше. «Манічка, вже стільки разів то чула, як вона тільки витримує…» — визнавав інколи він. Він усе брав з життя, з побуту, жарти іскрометно сипалися з його вуст.
Я була більш приземленою від нього, так і залишилася реалісткою. Коли заглиблювалася в певні проблеми, Андрій запитував: «Ти скажи мені чітко, що маю зробити?» Міг ще з себе посміятися і на тому все закінчувалося.
Не настільки часто, як того хотілося, але я ходила на його концерти. У нас було коло тих друзів, з якими ми їздили по світу. Намагалися не пропускати концертів світових знаменитостей. Андрій, та й ми всі, від таких феєричних дійств заряджався надовго. Його улюблених Uriah Heep і AC/DC в країнах Скандінавії ми слухали наживо по декілька разів, де би в Європі не виступали U2, ми їхали туди. Рокові колективи (попса і не попса), старі групи 1990–их не пропускали також. Були на концерті Pink, не забуду, як Андрій зі сльозами на очах, у Варшаві слухав Sade. В Америці, де часто бували, нас захоплювали різні мюзикли. Де щось можна було побачити, ми туди подорожували і дивилися все на власні очі.
З тим же оточенням ходила на концерти «Скрябіна» у Києві чи деінде. У нас були хороші друзі в Дніпрі, й досі ми зберегли теплі стосунки. Андрій, чесно кажучи, нервував, коли знав, що я сиджу в залі. Він знав, що не стримаюся, і розкажу свою думку, покритикую. Критики не любив і не дозволяв нікому його критикувати. Коли щось не розуміла, запитувала чому в нього так є. Як слухачка, насамперед. А найбільше любив, коли давав мені щойно записані нові пісні. Треба було бачити його очі в такі хвилини. Нова пісня — як народження дитини. Так, я була першим слухачем. «Я по мордочці твоїй бачу, чи йду в ту сторону, чи — ні», — з усмішкою казав мені. Усе було простіше, коли він мав власну студію вдома. Вона тепер недоторкано чогось чи когось чекає…
Якось відразу звикла до популярності та слава Андрія. Він справді того вартував. Спокійно завжди ставилася до величезної армії його фанаток. Ревнощі мене ніяк не роз’їдали. Знала, що з тим нічого не зробиш, популярність несе свої мінуси. Ти людину або сприймаєш, або — ні. У кожного свої амбіції, характери, сприйняття. У нас завжди була цілковита довіра. До того ж він був у мене першим і єдиним коханням, а я — в нього. Я жила не з зіркою, а з людиною, бо він таким був.
Мене не раз запитують скільки пісень Андрій присвятив мені, скільки народив їх для мене. Майже вся його творчість пов’язана з нашим життям, думаю, що третина написана для мене. Першою була «Шампанські очі», яку я розкрутила вже після смерті Андрія. Коли організовували перші концерти пам’яті, всі хотіли співати одне і те саме «Старі фотографії», «Люди, як кораблі», «Мам»… Тоді й виник задум показати ті пісні, які менш знані, але ніяк не поступаються тим, що стали популярними. Що приходило, що його боліло, про те й писав. У Андрія більше п’ятисот зареєстрованих пісень, з яких відомих надто мало, аніж хотілося б, аніж того, що вартував він. І я десь підсвідомо відчула, що настав час для «Шампанських очей». І не помилилася. Не все залежить від нас, деколи воно невипадково приходить до нас, Дух Господній підштовхує, адже Він і сам хоче слухати найкраще. Є ще чимало пісень, які чекають свого часу, свого виконавця, свого, нового і незвичного прочитання. Я чудово знаю ті твори, які подобалися і які не подобалися самому Андрієві, який був також звичайною людиною. Яка хотіла їсти, поїхати на море, відпочити і побачити світ. Кожна нова пісня народжувалася в муках, він багато разів прокручував і переробляв у своїй голові. Та й не все брали для радіо. Він ніяк не міг зрозуміти: чому так є? Ніби відомий і популярний, а не беруть! Шоуменом він ніколи не хотів бути, а ось рок–виконавцем — так! Йому аж ніяк не було весело від того, що його, як самобутню особистість, асоціювали з його ж анекдотами. Та й зовсім не його тема це була, але хотілося побачити світ.
«Мій дім — єдине в світі місце, де мене люблять і чекають незалежно від того, хто я і скільки заробляю»
—На виступи Батька я брала нашу дитину, яка є моїм і нашим найкращим твором життя. Слава Богові, що Барбара себе знайшла, не розгубилася, не загубилася. Чим тішить мене і, думаю, що й Андрія з Неба.
Коли була вагітною, думалося, що виношую хлопчика, діагностика тоді ще не була аж настільки розвинутою. Якщо б народився син, Тато вже навіть з іменем визначився— міг бути Мартін, як клавішник, гітарист і вокаліст Depeche Mode Мартін Ґор. Але сталося, як сталося. 14 вересня 1997 року ми з Андрієм стали батьками. Ось тут, з іменем, були одностайні, обоє хотіли Барбару. Так разом зійшлися на європейському йменні. Хтось каже, що від Брильської-красуні, а хтось — від неймовірно талановитої Стрейзанд. Нам воно було нашим.
Як він любив її, не розказати! Манюсінькою брав на студію, був з нею повсюдно, куди би не їздили. Весь час на відпочинку проводив з Бусею. А як вони бавилися, як вар’ювали на різних гірках, де важко навіть було сказати хто з них дитятко. Він був веселим, був людиною-святом, тим заряджав найрідніших завжди і всюди. Їй ще не було п’яти років, як Тато взяв доньку на чорну лижну трасу, яка їй підкорилася. Перші спуски її були з тих складних чорних трас. А що разом витворяли на роликах! А як разом любили різні мультики. Андрій стрався не відставати. А скільки назв героїв придумували самі в залежності від того, який мультфільм був у фаворі в неї. Усе переглядали разом. Чи це був мультик про хитрого койота, чи про овечок, наша хата була заліплена різними наклейками з них. Бусі завжди було радісно і весело проводити час з Татом. І, навпаки, він не пропускав жодного моменту, щоби не присвятити час своєму щастю.
Щодо кухні, то жодних проблем у нас ніколи не було, оскільки я була мега-господинею. Повсюдно, де ми тільки не бували, я запозичувала і готувала смачненькі страви народів світу. Такі, що пальчики оближеш. Андрій, правда, кілька разів відважився підсмажити картоплю. Далі не пішов. Не його це було. Я вранці щоразу запитувала «Що нині смачненького ти хочеш?» «Напевно, то…» — казав мені. В залежності від того, чи поправлявся, чи, навпаки, можна було дозволити собі все. Він ніколи не крутив носом, усе, що готувала, завжди з’їдав. Та й у нього не було такого чисто галицького бажання — щонеділі мали бути пироги, інакше то не була неділя. Може, шкода таке чути, але в нього того не було. Він смакував усе, що є в світі, адже був людиною всесвіту. Перші роки я робила 12 страв на Святвечір, на Різдво, адже до нас завжди приходили друзі. В Андрія був культ батьків, він їх обожнював, ось у мами їв усе: шинки, ковбаси, холодець, пироги, її улюблені голубці з тертої картоплі… Дуже шикарний торт «Наполеон» робила Ольга Михайлівна.
Андрій був завжди толерантним, якщо в гостях давали щось несмачне, він не робив проблем і не виказував нічого. Не судив. Де б ми не були і в кого б не були в гостях, він казав, що в них найкраще в світі! Воно могло бути просто ніяке. Правда, інколи міг видавити з себе: «Так, так…» Чим підкреслював, що наші думки і смаки співпадають. Що цікаво, його запрошували ведучим на різні торжества чи весілля. Він там ніколи нічого не їв. Знав, що його чекаю і завжди у нас вдома затишно і тепло. Та й смачно.
На жаль, на найбільші свята не завжди вдавалося поїхати до батьків. Андрій постійно десь був зайнятий, чи перебував у Донецьку чи в Криму, звідкіля не встигав переїхати.
А скільки він знав колядок ще з раннього дитинства! Заслухаєшся! Був час у Києві, коли львівська діаспора робила Маланку, де мій Андрій був заводієм. Хто тільки з моральних авторитетів українців не приходив їх послухати?! Та й не забуваймо про спільний проект «Скрябіна» й Тараса Чубая «Наше Різдво». А як їм вдався альбом пісень вояків ОУН–УПА «Наші партизани»!
Ми ніколи не вникали в гороскопи, нас це не цікавило. Нам було разом добре. Аби тільки разом. Хоча за натурою Андрій був справжнім левом — сильний, красивий, мужній, самодостатній. Був зі стихії вогню.
Дні народжень свої чи ювілеї Андрій ніколи помпезно не справляв, як це робили колеги з шоу-бізнесу. Якщо й бував вдома, я все організовувала, а коли на гастролях, відзначав з музикантами. Ми на тому ніколи не зациклювалися. Збиралися в нас ті, з ким подорожували, чи їздили разом на лижах. А ось мої дні народження 26 березня Андрій вважав червоним днем, графік підлаштовував так, щоб святкували в останні роки щоразу в інших країнах світу.
«Не стидайся — то твоя земля, не стидайся – то Україна»
— Він любив світ. Міг навіть з найпростішого українського села робити Голлівуд. Його дуже боліло те, що в Україні нема того порядку і такого життя, як у Європі. Не міг заспокоїтися тим, що розкрадають все, що хочуть. І найбільші злодії на верхівці влади. Чому ми не можемо мати того, що має Америка, Канада, Англія? Він дуже любив українців, найпростіших, селян і трудівників, мав завжди про що з ними про що поговорити і підтримати. Тому пісні, пов’язані з ситуацією в країні, в нього такі сумні та зболені. А як шкодував заробітчан! Старався брати мінімальні гонорари, з ними довго розмовляв, на пиво водив. У той же час не любив, коли в діаспорі намагалися розповідати та вчити як і що нам робити. «Дорога відкрита, повертайтеся і робіть так, як треба!» — казав таким. Повсюдно спілкувався і пишався рідною мовою, проте добре знав і англійську, польську. Нікого не копіював і аж так надто не захоплювався кимось з наших виконавців, адже йшов своєю дорогою. Коли в когось народжувалося щось гідне, таке неодмінно відмічав.
Андрія більше любили на Сході України, туди він більше їздив. Навіть на могилі більше шанувальників звідтіля, вони залишають цукерки, печенька чи навіть сигарети. Він не робив нічого там насильно, лише співав і розмовляв рідною мовою. Тим ставав ще ближчим і ріднішим. Його завжди боліло, коли країну розділяли і розривали на шматки. Він у тому відчував велику біду.
З перших днів війни, Андрій, видавалося, жив з нашими захисниками у госпіталях. Допомагав усім, чим тільки міг. Мовчки. І таких прикладів дуже багато, і не про всі я знаю, адже не можна було осягнути широти його зраненої душі. Від несправедливості його розривало, він багато знав, від того ставало ще важче. Усе зароблене віддавав військовим, і війну називав війною. Що тільки не купував і що тільки не відвозив на передову. Давав гроші, якщо вони були в нього останні. А скільки в себе вдома приймав військових, поранених, які мали різні проблеми, які Андрій вирішував. Щоб заробити гроші на війну, доводилося співати для «еліти», для тих, хто купався в розкоші і не переймався тим, що в когось вбивають сина, доньку, батька, брата… Він бачив те, що ще більше пригнічувало і добивало. І він не мовчав. Співав те, що не співали інші, кричав про те, про що мовчали інші… Його шляки трафляли, що ми принижуємося перед нашими ворогам і платимо тим дутим примітивним «звйоздам» захмарні гонорари. І війна нічого не змінила.! Він був популярним шоуменом, хоча думають, що Андрій був популярним співаком, його пісні в рідній країні ставали неформатом. У розпачі говорив: «Боже, що за народ? Що тим людям треба?»
Справу Андрія Кузьменка продовжує його донька
Наша Барбара з перших днів війни допомагає фронту, волонтерить. Краще України для неї нема нічого. Куди її тільки не кликали, вона залишилася вдома. Вона патріот своєї землі. Молодчинка. Маю прекрасного зятя, тішуся за дітей. Займаюся виставою по творчості Андрія, пропагую його пісні. Андрій продовжує жити. Коли важко, розмовляю з Андрієм.
Велике щастя, коли життєвий наплічник несуть двоє, особливо під час війни. Коли ти сама, усе абсолютно інше.
Несу сама…
У тексті використані фрази Андрія Кузьменка з його висловлювань та пісень, які стали крилатими.
Ще новини України: Ультиматум Трампа: реакція Зеленського і Кремля, що кажуть аналітики
