Знайомтесь, це Наташа – дівчина, про яку одного дня дізналася вся Україна. Мабуть, мало знайдеться людей, які б не бачили те відео… 17 листопада 2024 українська військова, вихователька дитячого садка за професією, «ІГЛОЮ» збила ракету ворога.
З пані Наталею поспілкувалася відома українська волонтерка Дана Ярова, передають «Новини України – НСН». Вона взяла у Захисниці інтерв’ю. Розпитала про життя до повномасштабної війни, про дитину, про службу, про те, що робила Наталка 24 лютого і чи знала, що буде вторгнення. А також про її мрії і плани.
Коли я, як і вся Україна, побачила відео, на якому тендітна дівчинка з «ІГЛИ» поцілила та збила ракету, я була зачарована цим відео. А емоції дівчини, коли вона сама не вірила, що вона поцілила та збила, чого варті. А крики посестер «Наташа, попала, Наташа!». І її реакція, вона впала навколішки, і яким Богам вона молилась чи казала дякую, за те, що врятувала безліч людей, знає тільки вона. Бо невідомо, куди б ця ракета прилетіла, і скільки життів вона б забрала. Звісно, після цього представляти рід військ ППО мені потрібна була саме вона. Наташа. Втілення жіночності, незламності, краси та виклику самій собі, – пише Дана Ярова
І додає:
Знайомтесь Солдат Грабарчук Наталія Миколаївна, Зенітно-ракетні війська.
Зліва направо: Наталія Грабарчук і Дана Ярова
Дівчина, яка «ІГЛОЮ» збила ракету: хто вона, як опинилася в армії, про що мріє?
Нижче Розмова Дани Ярової і Наталки Грабарчук:
– Наташа, коли для тебе війна почалась?
– Для мене? В 2014 році. Це однозначно. Але коли я вчила історію України в школі, пам’ятаю ще тоді сказала однокласникам, що у нас буде війна з росією. Що вони на нас нападуть. Бо ця війна триває не одну сотню років. І я була впевнена, що орда нападе на нас рано чи пізно.
– А що ти робила в той період 2014-2016 рік? І хто ти по професії?
– В період 2014 – 2016 років я виховувала маленьку дитину. По професії я вихователь дитячого садочку. Але за півроку до повномасштабного вторгнення я підписала контракт.
– А чому ти вирішила підписати контракт? Чому ти вирішила на таку кардинальну зміну в своїй професії? З вихователя до солдата ЗСУ?
– Я творча особистість і дуже люблю себе випробовувати.
– То це був виклик собі? А з ким дитина зараз?
– Напевно, да. Дитина зараз знаходиться з бабусею.
– Як часто ти її бачиш?
– Бачити можу часто, бо вона до мене має можливість приїхати. Але жити з нею не маю можливості.
– А скажи, ти розуміла, що буде повномасштабне вторгнення? Що буде так, як ми уже три роки живем чи ні?
– Ні. Над цим я не думала ніколи, якщо чесно. Що настільки серйозно я не думала.
– А як ти думала? Донецьк, Луганськ?
– Донецьк, Луганськ, я думала все-таки на таке вбивство люди не підуть. На таке звірство. Таке, ну, не знаю, як це назвати. Це навіть і не війна. Тому що, коли вбивають людей без правил – це не війна. У війні є правила. У війні є мораль. Тут без моралі. Тут страждають не військові. Тут страждає мирне населення. Навіть діти.
– Де для тебе почалася повномасштабна війна? Де ти зустріла?
– Я тоді була вдома. Нас відправили додому, сказали бути на дзвінку. Сумки у нас уже були складені давно. Я лягла спати, пам’ятаю, з мокрим волоссям. І це був дзвінок серед ночі. Було одне слово: «Приїжджай» Я зрозуміла вже все.
– А напередодні у тебе були відчуття, що щось почнеться?
– Так. Ми вже розуміли. Останній місяць ми вже розуміли, що це питання часу. Настрої змінювалися. Ми всі, мені здається, вся країна тоді відчувала, що спокій закінчився. Це було внутрішнє особисте відчуття. Сказати, що це було кимось сказаним – ні. Але в той час вже всі переживали.
– Пролунав дзвінок і слово «Проїжджай» ? Що ти зробила? Голова висохла хоч?
– Ні. Голова не висохла, я з мокрою головою. Я пам’ятаю, холод цей постійний, чомусь мені було дуже холодно в таксі. Я приїхала до своєї військової частини на розрахунок. Нам наказали розгортати бойові позиції.
– А ким ти була на той момент?
– Стрільцем-зенітником. Тільки попитав командир: «Чи, Наташ, ти готова йти на позицію?» Я сказала, так. «Бери все, що тобі треба» – сказав він. Завжди була стрільцем-зенітником. У мене інших посад не було. Працювала лише «Ігла»
– А ти проходила десь навчання?
– Так, звісно.
– А де? На території України.
– Так, на території України. Ігла – це радянське зброє. Приходили нові ПЗРК-комплекси, вчили, але поки що у мене тільки це на озброєнні було.
– А скажи мені, будь ласка, що ти відчула тоді, коли ти збила? Це перша ракета, яку ти збила? А до цього що збивала?
– Так, це була перша ракета, до цього були в основному шахеди. Я досить самокритична. Оскільки я була в диму і мало що бачила, я чекала доказів. Бо спочатку я не повірила, тому що розрахунок насправді був дуже важкий. Території. І ракети дуже низько йшли (на хвилинку Наталка зупиняє свою розповідь, думає про щось, а потім повторює ): «Дуже низько йшли».
– Окей, ти чекала на підтвердження. Коли тобі сказали, що ти влучила? Які були відчуття?
– Не було відчуття перемоги, тому що війна не закінчилась. Коли я зрозуміла, що збила одну, я знаю, що підуть наступні. Питання не в тому. Питання в тому, що я приїхала на місце, я знала, що немає жертв. Ось де було питання. Для мене головне – народ. Ми клятву даємо не комусь, ми даємо народу.
– І ти була щаслива, що ця ракета не влучила?
– Так, це все що мені потрібно було.
– Наташо, а як ти бачиш закінчення війни? Що ти думаєш про закінчення війни?
– Закінчення війни? Для мене закінчення, мабуть, війни буде тільки тоді, коли ми станемо сильнішими, щоб на нас не хотіли напасти і не думали про таке. Тоді буде закінчення війни, коли ми будемо гарантувати для свого населення безпеку.
– Наша обороноздатність?
– Так. На сильних не нападають. Бо коли би ми були сильними, на нас би не напали. Поки ми роззброєні, без носків, без трусів і без зброї, на нас будуть нападати. Поки ми не єдині, поки ми не за силу і шукаємо кому служити, на нас будуть нападати. Це природний інстинкт. Так побудовано – виживає сильніший.
– Тобто ми маємо стати сильними, щоб на нас не хотілося?
– Не хотілося, і тоді це буде перемога. Перемога – це не сьогодні і не завтра.
– А скажи мені, будь ласка, а ось, припустімо, сьогодні сказали все, перемога. Що ти зробиш на наступний день?
– Ми далі будемо стояти, тому що в нас багато полонених. Поки всіх полонених не повернуть, для військових відпочинку не буде.
– А якою ти бачиш Україну?
– Я була на місці одному ввечері. І я бачила той колорит, коли дихаєш повітрям, і там пахне романтикою. Я сподіваюсь, що в нас буде таке в кожному місці. Я бачила, коли дідуля років до вісімдесяти з бабусею катається на роликах. Я хочу, щоб в нас не одні так катались, щоб це було доступно всім. Жити отак, знаєте? По-європейськи.
– А Незалежність для тебе – це про що?
– Незалежність – це коли не треба зброю просити. Це коли не треба просити щось для народу, бо треба чи вакцина, чи медикаменти, наприклад, дітям, від яких ми залежні. Я сьогодні, наприклад, бачу в інтернеті, як мама просить для немовляти зі СМА на уколи 2 мільйони доларів. Питання хвилини і часу. І ми не можемо забезпечити для немовляти майбутнє. Це соромно. Це відповідальність держави. Кожного громадянина – побудувати таку державу, щоб дати соціальні гарантії, право на життя для кожного.
– Ти розглядала для себе варіанти життя не на території України? Чи хотіла би ти, щоб твоя донька жила тут?
– Ні. А от донька розглядає. Ми поки не вирішили це питання для нас двох.
– А скажи, будь ласка, після закінчення війни ти плануєш повертатись в цивільне життя? Чи ти хочеш залишитись в лавах ЗСУ?
– Навіть не знаю. Скажу, що в мене по вихованню дітей є один проект, який хочу зробити з дітьми-аутистами. В мене є певні напрацювання. А так, не знаю. В мене була досить позитивна практика з одним хлопчиком. І я пам’ятаю… Хочу розробити методику, щоб вона була дуже позитивна і дала дуже швидкий результат у вихованні цієї дитини. У нас був короткий час співпраці, але він був дуже позитивний. Я більше соціальними проектами хотіла займатися, але…
– Не військовими?
– Чому ні? Завжди треба щось поєднувати. Чому не можна ввечері, наприклад, ходити до дітей-сиріт працювати? У мене був вихідний, я чотири години катала дідуся, знайшла на дорозі під дощем, і він загубився, де він живе, не знала. Ось того я його возила по відділенням поліції, тому що в усіх селах, що я об’їждила в округі, його ніхто не знає. Ось і соціальна допомога.
Наталка, мила, щира, посміхнена дівчина поїхала. А я дивилась їй в слід і думала, скільки ж добра, сталі та міці в цій приємній дівчині. І як ми всі завинили таким, як вона, Наташам, які лишили своїх дітей вдома, та захищають наших, – написала Дана Ярова
Ще новини України: «Коли закінчиться війна в Україні»: прогнози, які збулися і не збулися
