Алену Дудніку 28 років. Мама назвала його так на честь свого улюбленого актора Алена Делона. Хлопець у війську вже 8,5 років. На контракт пішов одразу після школи. Але повномасштабне вторгнення зустрів цивільним, тому що у 2021 році вирішив остаточно звільнитися з армії і хотів себе спробувати в звичайному житті.
У травні 2022 року Алена мобілізували до 93-ї бригади, яка на той час воювала на Харківщині. Потім був Соледар. А з січня Ален Дуднік разом з побратимами у Бахмуті.
І 15 березня він тут збив ворожу пташку. Момент влучення у літак потрапив на відео.
А ось як згадує Захисник той день, коли йому вдалося збити ворожий літак. Нижче – пряма мова.
“Ми прокинулися зранку о 5-й. Бо о 5:30 ми виходимо на позиції для бойового чергування. Поки ще світає і не дуже видно, ми можемо пересуватися з нашими ракетами, щоб противник нас не помітив і не почав по нас стріляти. Ми обираємо собі позиції і ходимо на них кожного ранку. Тож ми прокинулись, але я не пішов на позицію у визначений час, бо я прихворів.
Попросив хлопців, що на годинку я затримаюсь. А коли прийшов, то мені сказали, що мене чекають в іншому місці. Командир сказав, приїхала знімати бригадна преса. Але я не хотів зніматись, бо мені було трохи зле. Утім командир сказав, що по мені не видно. Тому, каже, давай інтерв’ю, не соромся. Тож ми й пішли на позицію.
Позиція знаходилася у звичайній квартирі. Люди які виїжджали звідти, все там лишили, закрили. А інші мешканці, які залишилися, змародерили і квартира була відкрита. Якраз позиція висока була. Для роботи нам краще висота, ніж низина. То ми прийшли, вибрали цю квартиру, і я став там на бойове чергування. Преса все це знімала і я на своїй хвилі їм розказував. Мені було цікаво з ними поспілкуватися. Розповісти їм, що я роблю.
На той момент ми ще не бачили ціль. Вони знімали, ходили колег знімали, брали в них інтерв’ю також. Ходили то до колеги, то до мене. Так протягом 30 хвилин – туди-сюди. Тут по рації наш черговий каже: готовність номер один. Це означає, що ми беремо наш ПЗРК на плече і готуємось до стрільби, бо була ймовірність зальоту противника. Я взяв ПЗРК на плече, постояв хвилин 10. Плече підзаморилося. Поставив комплекс на підвіконня. До речі, я там ще трохи… хай власники квартири вибачають, вирізав дірку в гардині для спостереження очима, щоб противник мене не засік. Бо вони дуже полюють за снайперами, ПЗРК, ПТРК. То я себе так убезпечив.
І ось команда: готовність номер один. Я трошечки почекав і потім з напарником почали чергувати. Я за гардиною, а він правіше. І на диво, усі карти склалися в той день. Боги Олімпу зібралися разом і вирішили нам допомогти. Ми почули спершу звук підлітаючого до нас літака, а не навпаки. Зрозумів, що це вже наближення літака до нас. Схопив ПЗРК. Усім крикнув – вийти із кімнати, бо не можна стояти одночасно позаду, бо там струмінь вогню буде і може попалитися.
Усі розбіглися. Як вітром здуло. І преси не стало також. І я вирішив стрельнути йому ворогу назустріч у лоба. І воно свої плоди дало. Так сталося, що я вистрілив у лоб. Противник не чекав такої швидкої реакції, що його зустрінуть ракетами. Навіть не встиг випустити по наших військах свої ракети. І ось ракета пішла по ньому ворогу. Він почав робити маневри, але не встиг. Ракета його підбила і він почав набирати висоту, палаючи. А тоді вже катапультувався. І благополучно приземлився його літак на нашій, поки що окупованій, землі.
Якщо ми працюємо і вдається пустити ракету по ворожих літаках і гвинтокрилах, то там є порохові гази. Така хмара велика, і її дуже видно неозброєним оком. По техніці безпеки треба відстрілятися і якомога швидше покинути позицію, щоб тебе противник не знайшов. Але мій інтерес тоді перебільшив оцю небезпеку для життя. І я, випустивши ракету, присів, щоб голова була на рівні підвіконня, зменшив свій силует для ворожих пострілів, і спостерігав за ракетою.
Побачив, що він ворог почав робити віражі. Бачу, ракета пішла в бік. Вирішив, що вона перезахопила другу ціль. Тобто літак полетів далі і моя ракета впаде десь в іншому місці. Я засмутився. І пішов з позиції. А хлопці мої, які були поруч, залишились дивитись у вікна. Буквально через 3-5 секунд, як я пішов, вони кричать: “Збили літак”. У мене отакі очі відкриті, і я кажу: “Не бреши”. Дивлюсь у вікно сам і бачу момент падіння об землю, побачив, що він збитий. Ми тоді так зраділи, такі емоції були. Ми кричали, пищали на ту всю квартиру так, що я думаю, противник за півтора кілометра від нас усе чув. Ми просто стрибали від щастя.
На той час ще не було зрозуміло, чия ракета його збила. Бо було випущено дві ракети: моя і колеги. Ми не могли спочатку розібратись, чия влучила. Потім вже виявили, що моя. Не можу вам передати емоцій від того щастя. Навіть дружині тоді відписувався і “сплакнув” від щастя. Сльози були, чесно. Це така радість була. Я зміг. Хотів цього і бажав”
Про захист Бахмута військовий розповідає, що окупанти тут йдуть по трупах. Навіть не забирають своїх поранених. Іноді кидають на полі бою своїх «важких» і навіть не добивають їх.
Рашисти – жорстокі люди. Там в основному ідуть ув’язнені “вагнерівці”. У них вибору немає: чи гнити у своїй тюрмі, чи за гроші тут воювати. Так, вони дійсно закидують трупами позиції. Вони мають багато сили, як живої, так і в техніці. По 5-7 зальотів авіації буває. Дуже багато. Вони яро хочуть захопити Бахмут. Наступають з трьох напрямків і хочуть узяти в кільце. Зімкнути. Утім, у них це поки що не виходить. І не вийде, – каже Ален.
Він також розповів, що у Бахмуті вже не лишилося жодного цілого будинку.
Так виглядає Бахмут зараз
Але місцеві ще залишаються тут. Кажуть, що їм нікуди виїзджати. А насправді, за словами Алена Дудніка, це «ждуни». Вони працюють на армію рф, здаючи позиції українських військових.
Ще «холодноярівець» розповів про свій найстрашніший день на війні.
Ніколи його не забуду. Це було 16 серпня в Соледарі. Я чергував в одному місці з нашим керівництвом. І о 5-й ранку, підло, як вони вміють, по нас кинули ракету. Шуму і підльоту не було. Вибух – і все. Я був біля місця, куди вони влучили, там будівля була. З мене екіпірування злетіло. Автомат присипало. Мене також цеглою і осколками почало присипать. Тоді за три секунди, що був вибух і сипалось на мене все, здавалося, що година, дві, день на мене сиплеться. Я за той час передивився все своє життя, – поділився спогадами він
