900 днів окупації. У Покрові згадують страшні часи

В перші дні лютого у Покрові згадують страшні часи окупації та святкують 75 років з моменту визволення від фашистської навали. Про це Nikopolnews дізнався з повідомлення на офіційному сайті Покровської міської ради. 

Для удобства установите на телефон мобильное приложение сайта. скачать

Згідно інформації, отриманої Nikopolnews, у Покрові ще залишились ветерани, які звільняли малу батьківщину 75 років тому.

Нагадаємо, статус міста Покров отримав аж у 1956 році. То ж йдеться про звільнення руднику імені Орджонікідзе та прилеглих селищ. На сайті виконкому Покрова опубліковано спогади та історичну довідку, підготовану прес-службою. 

900 днів окупації 

Понад два роки територія сучасного Покрова була під  контролем ворога. Страшні 900 днів окупації. Відчуття війни набуло реальних обрисів 18 серпня 1941-го, коли до рудника ім. Орджонікідзе та прилеглих селищ увійшли окупанти. Було встановлено жорсткий режим з обов’язковою реєстрацією, перевіркою документів, комендантською годиною та примусовою працею.

Вермахт цікавив видобуток марганцю, повний контроль над територією, яку за наказом Гітлера повинні були утримувати будь-якою ціною. Плани порушили винищувальні батальйони. У перші дні війни шахтарі встигли евакуювати обладнання збагачувальних фабрик, підірвати й затопити штреки, однак, не уникли примусової каторжної праці. Непокора завершувалася смертною карою або відправкою до табору військовополонених Рудника, звідки щодня виносили десятки загиблих до безіменних братських могил. Люди жили у страху невідомості, боялися окупантів і сторонилися поліцаїв зі «своїх». 

За спогадами Ніни Кацапової, останні були страшнішими за ворога, бо за їхніми доносами відбувалися етнічні чистки, страчували односельців за допомогу партизанам Дніпровських плавнів. Людей хапали на вулицях, молодь примусово відправляли на роботу до Німеччини.

Серед тих, кого в товарних вагонах везли на чужину, була й Уляна Стрижак, худорляве дівча, яке пройшло усіма колами трудових таборів Бухенвальда. 

Така доля чекала сотні українських дівчат та юнаків, позначених тавром остарбайтера. За роки окупації близько двох тисяч чоловік було забрано на каторжні роботи, понад 8 тисяч мешканців окупованої території загинули, не дочекалися звільнення. За архівними даними, на весну 44-го населення шести селищ, що є сучасною територією Покрова, нараховувало всього 3643 мешканця, з яких 691 чоловіків, 1614 жінок, 1338 дітей до 14 років. У селищі Стройка, найбільшому шахтарському поселенні, залишилося лише 39 чоловіків. До першого перепису населення, датованого 1944 роком, не було занесено їм’я жодного мешканця єврейської національності…вони загинули у Бабиних ярах Нікопольщини. 

Окупація стала великим народним горем, яке пережила Україна після голодомору й років репресій…

У лютому 44-го… 

Згадуючи зиму 1944 року, старожили Покрова розповідають про нелюдські погодні умови, у яких наші війська тримали оборону. Люди чекали на звільнення, кінець ворожого режиму, чекали «на своїх», боячись люті фашистів, котрі вже розуміли: планам Вермахту не дано здійснитися. 
Відлига блокувала рух транспорту, дорогою стояли залишені німцями машини, навантажені особистими речами й «трофеями». Потерпали і війська 8-ї гвардійської армії. Боєприпаси та продовольство не було можливості вчасно доставити до частин. Наші солдати трималися з останніх сил, зрізали шинелі, які намокали й заважали йти у наступ.

Ворог проривався у напрямку переправи, гірницькі села переходили з рук в руки, щодня змінюючи картину військових дій.

Валентині Кучеренко було десять, коли Рудник звільняли від окупантів, їхня родина вижила завдяки нашим солдатам, які вчасно відправили багатодітну сім’ю за зону активних дій. За розповідями жінки, після звільнення селища їхня господа була всіяна загиблими, яких потім ховали у братських могилах. 

Німці намагалися будь-якими силами утримати марганецькі копальні. Сили 3-го та 4-го Українських фронтів повинні були нанести збіжні удари, аби оточити і знешкодити супротивника. Пізніше бої Нікопольсько - Кріворізької наступальної операції генерал Чуйков назве другим Сталінградом. Начальник штабу 13-ї гвардійської механізованої бригади генерал Обатуров напише: «Ми зробили неможливе, оволоділи рудниками. Не забути боїв за Перевізькі Хутори, коли тільки за першу годину бою було відбито три контратаки піхоти супротивника. Перемога у Нікопольсько-Криворізькій операції далася великою ціною, непоправними втратами».

За шахтарський край билися на смерть, кілометрами рахуючи відвойовані території. Незважаючи на складні метеоумови, низьку хмарність, тумани, авіатори перебували на передньому рубежі, направляючи штурмовики на ворожі ешелони. 

Історичні хроніки 44-го увічнили імена льотчиків17-ї повітряної армії. Так, 2 лютого подвиг Гастелло повторив командир авіаційної ескадрильї 237-го авіаційного полку Шакурський, а третього льотчик 951-го полку – Шурганов. 

Сотні солдат гинули, до останнього тримаючи зброю, про що згадував Сергій Тонколітко, командир взводу 128 гвардійського артполку 57 гвардійської стрілецької дивізії. 

Визволителям допомагали місцеві мешканці, збираючи снаряди, ділячись останніми харчами, відігріваючи солдат.

Вони ж ховали сотні загиблих героїв, більшості з яких не було й тридцяти, оплакуючи хлопців, що віддали за них найцінніше – своє життя. Тут полягло близько двох тисяч воїнів. 

На даний момент у Покрові ще живі учасники звільнення краю від окупантів – свідки Нікопольсько-Криворізької операції.

Герої великої війни 

Вони все життя живуть поряд, на одній вулиці – розвідник Роман Судольський та льотчик Павло Гура, у своєму рідному Покрові, за який воювали у далекому 44-му, заради якого поставили крапку у Другій Світовій, пройшовши усіма дорогами війни. Сьогодні у 96-річних ветеранах, Почесних громадянах міста, непросто пізнати відчайдушних сміливих воїнів, які наводили жах на ворога. А ще 75 років тому про них розповідали з перших шпальт військових багатотиражок, їхні імена згадували у своїх мемуарах генерали, їх трудовий подвиг був прикладом вже за мирних часів. Вони про те розповідають рідко, частіше згадують побратимів і ті епізоди, які допомагали вистояти у жахіттях війни.

Для Павла Гури то декілька тижнів відпустки додому одразу після звільнення міста, на початку лютого 44-го. Тоді його літак зустрічало усе Друге селище, і він був по-справжньому щасливий. Він потрапив до прославленої 17 повітряної армії у 43-му, випускником Чугуївського училища і вже після другого бойового вильоту отримав орден Червоної Зірки. Генерал Судець називав таких «повітряними піратами» за відчайдушність, вміння швидко орієнтуватися в умовах бою, приймати рішення. Гура був саме таким – сміливим і надійним. Брав участь у найкровопролитніших битвах під Сталінградом, Курськом, Прохорівкою. При звільненні Донбасу отримав тяжке поранення, втратив око, але не пішов з діючої армії. Павло Тарасович добився зустрічі з Судцем, здійснив показові польоти та переконав генерала залишити його у бойовому строю. Він дійшов до кінця війни у частинах допоміжної авіації, яка забезпечувала бойові дії штурмових, винищувальних та бомбардувальних частин, мав бойові нагороди. Побратими називали Гуру другим Маресьєвим, запрошували викладати льотну справу, а він повернувся додому, до свого міста.

Понад 50 років працював у гірничо-збагачувальному комбінаті, де поряд з ним трудився раціоналізатор та передовик виробництва, фронтовик Роман Судольський. Для Романа Адамовича Нікопольсько-Криворізька операція теж стала одним з визначальних етапів війни. Розвідник 96-ї гвардійської стрілецької дивізії 28-ї армії, він розпочав Другу світову 23 червня 41-го. Йому було лише 19. В одну мить сержант-авіамоторист, випускник школи молодших авіафахівців став солдатом діючої армії. Він визволяв Смоленськ і Сталінград, Білорусію та Прибалтику, брав участь у битві за Дніпро, Одеській операції, форсував Одер і брав Берлін. Розвідником пройшов усю війну від початку до останнього дня. Свою головну висоту Роман Адамович взяв у Східній Прусії, поблизу Гумбинена. Він і сьогодні пам’ятає той день до дрібниць. Як стрімко штурмували висоту раптовими ударами окремих груп, пам’ятає розгублені очі ворога і щастя своїх побратимів, бо залишились живими й врятували життя сотні солдатам. Це було головним у цій страшній війні – дійти до Перемоги і повернутися додому. 

Роман Адамович та Павло Тарасович повернулися туди, де у 1944 стояли на смерть. Вони просто жили, будували своє місто, піднімали дітей, залишаючи війну у спогадах. 
Сьогодні їм далеко за 90, розвіднику й льотчику, чиї ордени – вся історія Другої світової, її баталій та битв. Історія Нікопольсько-Криворізької операції – мужності й подвигу, віри й надії і пам’яті, яка воскресає загиблих і є найкращою подякою живим. 
 

Автор: Администратор
×

Поделившись в соц-сетях,
вы помогаете нам!

Наверх