Будні дитячого будинку сімейного типу в Покрові (фото)

У Маркових немає величезних парканів, злих собак, проте є неперевершений краєвид, який видно прямо з вікна — з річкою, небом та неймовірним простором.

«Я б, напевно так і стояла біля обійстя, дивлячись на цю красу та чекаючи на господарів, бо приїхала раніше домовленого часу, коли б не “Заходьте, батьки вже на півдорозі, не годиться отак чекати на вулиці!” Діти по-господарськи ставили чайник, діставали печиво, з цікавістю питали звідки я, чи правда, що буду про них писати, тут же розповідали, що один займається спортом, другий трохи малює. Я ж дивилася на всю цю домашню метушню й думала: “ Хто ж з них рідний, а кого взяли у родину…” Думки перериває голосне:“Батьки приїхали!” І вже кожен заносить пакунки. Нікого не “відривають” від телефону, не просять десятки разів, як це буває у пересічних родинах. Все — разом. Доки з мамою Олею розкладають продукти, тато Владислав показує будинок», – пише журналіст.

Окремі затишні кімнати з яскравими пледами на ліжечках. Пухнасті ведмедики, літаки й машинки дають зрозуміти, де хто господар. Скрізь хенд-мейдовий декор на стінах, -« Це вони з мамою робили.» Господар з гордістю показує теплу підлогу і новий котел, встановлений з допомоги міського голови Олександра Шаповала. Зовні типовий, дім дивує затишком і функціональністю.

– Ми повинні про це дбати, бо в нас — діти!

Всі — наші

Ця дивовижна сім'я народилася разом з їхнім сином Янеком. Ще до його появи на світ вони вирішили, що в них обов’язково буде донечка і велика родина, хоч не по крові — проте по душі.

– Знаєте, то мов спалахи пам'яті, як ідемо сходами дитячого будинку “Орля”, а назустріч іде малеча років двох і говорять: “ Мама прийшла”. Я тоді говорити не міг, – згадує Владислав.

Їхньому сину було лише п’ять  місяців, коли у родині з'явилася трирічна Люда та її особливий братик Іванко, що лише на кілька місяців був старшим за Янека.  А потім у їхнє життя увійшла маленька Юля зі вродженою вадою серця, у якої не було шансів на всиновлення, і щоби забрати її до себе, Маркові вирішили створити Будинок доброти.

Ми шукали вихід, бо не могли спокійно існувати, коли поряд дитя, якому були потрібні. Законодавчо не могли її забрати до себе, вихід підказали соціальні служби, запропонували створити прийомну сім’ ю. Було дуже важко. Ця справа тільки починалася, ми були одними з перших у регіоні, хто почав займатися новими формами виховання дітей сиріт, та дітей позбавлених батьківського піклування. З маленьким Янеком їздили на навчання, і саме в цей час Владислава знайшов батько, якого він не бачив майже від народження. Це був 2006 рік. Ось так буває у житті, – розповідає Ольга.

Вони не обирали своїх дітей, малеча приходила тоді, коли їм необхідна була підтримка і батьківське тепло. З Царичанки, Синельникового, Донеччини — з різних куточків, споріднені однією сирітською долею. Їхні історії були схожі, одних покинули батьки, інших — родичі, що не захотіли брати на себе тягар відповідальності. Знадобилися місяці любові й терпіння, аби перебороти дитячий страх та біль, щоб ніхто не плакав і не кричав вночі.

– Коли до нас приїхали соцпрацівники, вперше після того, як ми забрали дітей, то не впізнали їх. Це були вже не налякані, а звичайні домашні діти, які гралися, бешкетували, – згадують Владислав з Ольгою.

У 2011-му, коли прийомна сім’я поповнилася ще двома хлопчиками, дім Маркових перетворився на Будинок сімейного типу. А згодом малечі вже було десять, будинок розширився до того максимуму, на який розрахований законом ДБСТ. У ньому знайшли турботу й опіку брати Владислав та Максим, Катя, Юля, Ілля, Єгор, Кирило та брат із сестрою – Іванко й Люда.

Хороших людей більшість

Маркові не створюють ідеальної картинки, відкрито говорять про проблеми, але акцентують увагу не на них, а на позитивних моментах, які формують поняття родини. Кожна подія зафіксована фотомиттю, і ці світлини складаються у єдину розповідь — як пекли пиріг, лагодили будинок, відпочивали на природі чи лікували улюбленця — шпіца.

Події фіксуються часом появи дітей, днями народження, досягненнями і тими етапами, що впливали на життя родини. Серед них і час, коли Шолохове стало частиною громади Покрова. Зізнаються, були побоювання, як складуться взаємини зі службами, натомість, знайшли підтримку та увагу, якої не очікували.

– Звикли розраховувати лише на власні сили, коли треба було вирішити якесь питання, самі їхали до служб. А тут зовсім інший принцип роботи, і ця командність іде від голови. Ми були більше, ніж здивовані, що Олександр Шаповал сам приїздить до нас та інших родин, вітає дітей зі святами, допомагає вирішувати проблеми. Для нього то норма. А нам є з чим порівнювати, бо за 14 років таке вперше.

“Хороших людей більшість”, – підсумовують Маркови, додаючи, що створення Будинку стало своєрідним тестом на доброту і розуміння оточуючих.

Головне у житті — родина

Це головна аксіома великої сім’ї Маркових, з якої формується поняття дому. Для них родина — це система людських цінностей, що диктують обов’язки та внутрішній розпорядок, де визначальними є повага та взаємопідтримка.

-У нас немає чітко закріплених обов’язків, але всі знають, що будинок не може бути чистим сам по собі, і смачний обід не приготує швидко одна людина.

Доки хлопчики допомагають татові, дівчатка чаклують біля мами.

– Нам завжди цікаво до чого в них є хист, що найбільше подобається, коли дитина робить щось із задоволенням, то і результат відповідний. Тоді не буде суперечок, непорозуміння, – говорить Ольга.

А талантами будинок повниться, про що з гордістю розповідають батьки, демонструючи численні поробки, що прикрашають оселю, малюнки, серед яких і справжні картини глави родини — Владислава. Тут прагнуть розвивати нахили малечі, бо розуміють, що саме здібності, врешті, підкажуть і професійний шлях. Навчають вести господарство, лагодити й ремонтувати, планувати сімейний бюджет, що допоможе у майбутньому створити міцну родину.

Не вірять у погану спадковість – вірять у доброту і турботу, які рятують дитячі душі.