10 речей, про які ми найчастіше брешемо у повсякденному житті

Буду через 5 хвилин (насправді ще вдома)

Тайм-менеджмент, дисципліна, повага до свого часу й часу інших. Усі ми знаємо про ці речі та навіть дуже поважаємо їх, але навіть найпунктуальніші з нас, буває, запізнюються. Що вже казати про «хронічних запізнювальників»: у кожного є принаймні один знайомий, який стабільно приходить на 15-20, а то й більше хвилин пізніше призначеного часу. Є навіть абсолютно космічні люди, які дозволяють собі запізнюватись на годину чи просто «заснути» перед вашою зустріччю. Часто в такому разі нічого не допомагає: ані погрози, ані штрафи, ані попереджувальні дзвінки — бо це виключно індивідуальна проблема. Вона звучить так: людина, яка запізнюється, скоріш за все, погано вміє розпоряджатися власним часом. І вона це відчуває, саме тому запізнюється: не хоче визнавати проблему (те, що в неї взагалі є ПРОБЛЕМА) та переносити зустріч на реальніший час.

Стан речей («Усе гаразд»)

Суспільна думка — настільки сильна і непередбачувана річ (як нам здається), що трохи буденної брехні (як нам, знову ж таки, здається) нікому не зашкодить. Зустрічаєш однокласника, колишню/колишнього. Вони запитують: «Ну то як у тебе справи? Що нового, цікавого?» А ти, припустімо, сидиш у боргах без роботи та ще й прихворів від стресу. І думаєш: а чого, власне, я маю казати правду? Кому вона потрібна, чим ця людина допоможе і навіщо взагалі грузити її проблемами, ніби в неї своїх бракує? І кажеш: «Та все добре, просто чудово», а далі верзеш якусь різнокольорову брехню.

Логіка в тому, щоб «не грузити інших», ніби є, але зрештою виявляється, що всі ми страждаємо поодинці, замість допомогти одне одному чи хоча б розрадити словом. Отже, не треба брехати про реальний стан речей: кажіть правду, але опановуйте мистецтво «доречності». Якщо людині — нехай і ви не бачились роками — доречно розповісти все, і ви відчуваєте, що вона зрозуміє, то хай так і буде. Ви не можете знати, звідки прийде допомога чи розрада.

Телефон вмер, зламався, сів

Типова ситуація: двоє друзів пропонують зустрітися окремо один від одного. Ще й сьогодні, коли всі твої плани після роботи — це зайти в супермаркет, а потім допізна дивитися серіали. Найкращий спосіб уникнути відповідальності та необхідності вибору: вимкнути телефон, а зранку набрехати обом про «мобільник, який останнім часом поводиться як HAL-9000 з «Космічної Одіссеї», живе своїм життям, вибач!».

Раніше ми писали: Чотири корисні звички, які можуть нашкодити

Я не дивлюсь телевізор! У мене його вже Х років немає!

І вдарити при цьому себе у груди для драматизму. Дуже дивно виглядає критика та негативні оцінки «телебачення» і будь-якої іншої масової культури від людей, які сьогодні насправді дивляться в екран ще більше, ніж раніше. Netflix — що це, як не новий телевізор? Серіали на піратських сайтах? Нарізки дурнуватих ток-шоу на YouTube? Взагалі ці безкінечні подорожі ютубом ставлять під сумнів думку, що вибір контенту — це розкіш. Якщо ви не згодні, просто перегляньте свою історію переглядів. Навряд чи там самі лише наукові передачі, концерти симфонічної музики та інший «корисний контент». Тому не треба відокремлювати себе від інших. Ми всі однакові та всі дивимося телевізор — це нормально.

Мені дуже сподобалося! (про фільм, який не бачили)

Усі обговорюють фільм, який вийшов у прокат, а ти ні сном ні духом? Щоб підтримати розмову, також нахвалюєш і потайки напружуєшся, як у школі, аби не викликали до дошки відповідати й не ставили запитань по сюжету. Звісно, є ціле «Мистецтво міркувати про книжки, які ви не читали» (за назвою однойменної праці П’єра Баяра), і це може бути цікаво. Але ми знову повертаємось до переоціненої важливості суспільної думки. Хіба страшно, що ви трохи відстали від тренду? Навпаки — це чудово! Можна подивитися фільм, коли розголос мине, і обов’язково віднайти в ньому щось своє, не помічене колективним оком.

Зовсім вилетіло з голови

Скажімо, тебе на роботі попросили зробити якусь дрібничку — і ти знаєш, що, скоріш за все, про неї забудуть (бо багато нагальних справ, усі заклопотані) і ніхто не перевірятиме. Тому ти її просто не робиш — за таким дурнуватим офісним кодексом меншовартості. Але в рідкісних випадках, коли тобі про цю дрібничку таки нагадують, ти вдаєш раптовий приступ амнезії: «Ой, що ж це я! Навіть стікер причепив до монітора й нагадування у телефоні зробив! Зовсім вилетіло з голови…».

Та я просто жартую

Дуже багато таких анекдотичних зовні та гірких всередині ситуацій. «Я люблю тебе!» — «Приколюєшся? Ми ж друзі» — «Ну так, це просто жарт, ти що, бачив/-ла б ти своє обличчя!». Можна сказати будь-що, а потім ніби «відмінити» це, додавши «не зважай, я жартую». І це дуже серйозна проблема, яка, на жаль, тоне в океані інтернет-іронії та сучасної моди на порожні слова.

Так, я неодмінно подивлюся/почитаю/зроблю, дякую

Ніхто ніколи не дивиться і не читає книжки, які радять інші. Усі винятки з цього правила його тільки підтверджують. Науці досі невідомо: чи це такий прояв дитячого егоїзму («дивлюсь/читаю лише те, що захочу») чи елементарний інстинкт самозбереження (уявіть, на що перетворилась би наша свідомість, якщо слідувати всім рекомендаціям і лайфхакам).

Можу собі дозволити

Спокуслива й небезпечна брехня, яку ми вимовляємо майже кожен день. Особливо голосно звучить, коли купляємо квитки на літак чи новий предмет гардеробу, чергову дорогу річ — і точно знаємо: нам це зараз не по кишені (краще б вилікувати зуби чи відкласти). Але ж навіщо придумали кредити? Ми воліємо жити омріяним життям уже зараз, не докладаючи жодних зусиль, аби щось змінити. Реальність? Нехай почекає, сьогодні ми в торговельний центр — відпочивати і шопитися…

Давай ще по одній — і все

Ну, ви в курсі. «По одній» — це як мінімум три, а то й усі чотири. Це відоме кожній людині на планеті Земля нудне біологічне явище: у стані алкогольного сп’яніння наш організм притлумлює власні стоп-механізми, до того ж усередині вже давно відбувається дегідрація — нас висушує. Але замість випити кілька склянок води та на цьому зупинитись, ми й далі п’ємо алкоголь — раптом станеться диво? Або просто не хочемо припиняти (таке рідкісне й оманливе) відчуття «свята», яке на ранок замінюється жорстоким похміллям і почуттям провини.