«Відновлювати потрібно вже зараз» – куратор Великого будівництва Юрій Голік

Для довідки: Юрій Голік і Велике будівництво

• Юрій Голік – український державний менеджер, співзасновник мережі коворкінгів Creative States, громадський діяч.
• У 2015—2019 роках Юрій Голик працював позаштатним радником голови спочатку Запорізької, а потім Дніпропетровської обдержадміністрації Валентина Резніченка. Відповідав за формування інфраструктурної та бюджетної політики, кадровий аудит штату ОДА, впровадження проектного менеджменту, а також систем ProZorro і iGov, формування нової архітектури сучасних шкіл і дитячих садків, побудова системи контролю якості робіт з будівництва автомобільних доріг області.
• У 2019 президент Володимир Зеленський змінив ряд глав облдержадміністрацій. Юрій Голик разом з Валентином Резніченком покинули Дніпропетровську ОДА.
• З липня 2019 року Юрій Голик очолює програму «Регіональний розвиток» аналітичного центру «Український інститут майбутнього»
• З 2 жовтня 2019 року Юрій Голик працвав радником прем’єр-міністра України Олексія Гончарука. Курував напрямком будівництва та ремонту доріг, інфраструктурних проектів
• Національна програма “Велике будівництво”, розпочата за ініціативи Президента України Володимира Зеленського, стартувала 1 березня 2020 року. У лютому 2020 року Юрій Голик став координатором цього проєкту.

НСН пропонує інтерв’ю Юрія Голіка виданню «Слово і діло» без купюр.

Ваші зусилля як координатора Великого будівництва були зведені нанівець ворогом. Сьогодні, у розпал війни, ви вже кажете про відновлення українських міст та інфраструктури. Коли починати це відновлення, на вашу думку, буде своєчасно: коли буде впевненість, що не прилетить жодна ракета, коли повернуться люди з-за кордону чи вже зараз?

Логіка президента така: найцінніше, що є у держави – це люди. Не ліси, річки, моря, стадіони – люди. І все, що робить держава, вона робить для людей, своїх громадян.

Так, справді, ми неймовірно розчаровані (хоча це слово не описує наших емоцій) тим, на що війна з росією перетворила інфраструктуру, яка відновлювалася два роки в рамках Великого будівництва. Але ми вважаємо, що відновлювати треба вже зараз, бо якщо є регіони, в яких імовірність масованих ракетних ударів мінімальна, там потрібно зробити все для того, щоб люди жили у відповідних умовах.

Щодня проводяться підрахунки, на яку суму зруйновано інфраструктуру, йдуть постійні переговори з іноземними донорами щодо того, щоб вони фінансували це відновлення.

Сотні тисяч людей втратили постійне житло. Тимчасові рішення типу модульних містечок – це добре, але люди повинні жити у відповідних умовах.

Одна з програм, над якою працював проектний офіс Великого будівництва, це будівництво у 16 ​​областях та у Києві по 100 тисяч квадратних метрів житла, яке залишалося б на балансі держави.

Туди б заїхали, тобто отримали квартири, найменш заможні переселенці: ті, у кого немає грошей орендувати, купувати… А після того, як вони повернулися б у своє житло, в місця постійного проживання, або туди, де вони захочуть жити після закінчення війни, це житло залишалося б на балансі держави і було б видано черговикам – насамперед військовим, вчителям, медикам, поліцейським тощо. Тому що величезна кількість людей у ​​країні стоїть у черзі на отримання квартири. Таким чином будівництво цих мільйонів квадратних метрів житла вирішувало б одразу дві проблеми: тимчасову – для переселенців, та постійну – для тих людей, які стоять у черзі.

Але ви зараз кажете про тимчасове житло для тих, хто залишився без даху над головою…

Це не тимчасове житло. Приміром, над одним із проектів працювало архітектурне бюро «Архіматика»… Це, мабуть, найвідоміше архітектурне бюро з проектування житлових комплексів.

Так, вони проектували «Комфорт Таун» у Києві. Але в «Комфорт Тауні», наприклад, дуже специфічна ситуація із паркуванням авто. Якщо ж брати інші об’єкти різних архітекторів та забудовників, то легалізуються навіть такі, де немає поблизу безпечних пішохідних переходів, шкіл, садочків… Якщо ми матимемо можливість зараз зводити все з нуля, нам треба робити це одразу якісно, ​​щоб потім не переробляти…

Ви маєте рацію. Коли писалося технічне завдання до будівництва таких мільйонів квадратних метрів так званого тимчасового житла для переселенців, було кілька принципів, яких потрібно було дотримуватися.

Перший принцип: щоб те, що буде побудовано, гіпотетично можна було виставити на відкритий комерційний ринок. Бо коли ми говоримо «житло для переселенців», нам здається, що це якісь бараки чи тимчасові містечка, а президент ставив таке завдання, щоб це були класичні житлові комплекси, де хотілося б купити квартиру.

З погляду паркування, вимога до ТЗ була, щоб паркувальних місць було з розрахунком два паркомісця на одну квартиру. Це те, чого зараз не відбувається у Києві, коли, наприклад, навпроти Мінінфраструктури, в районі площі Перемоги, збудували житловий комплекс «Манхеттен», у якому на 3 тисячі квартир лише 500 паркомісць. Це ж біда та колапс у майбутньому.

Другий принцип: вся територія всередині ЖК – пішохідна, з можливістю проїзду для екстреного транспорту. Якщо, не дай боже, швидкій треба під’їхати чи пожежа десь трапилася, блокатори опускаються – швидка, пожежна проїжджає.

На першому поверсі квартири мають бути інклюзивні, для людей з обмеженими можливостями, щоб вони могли просто виїжджати на візочку у палісадник біля їхньої квартири. І щоб інші люди, котрі живуть на першому поверсі, могли туди виходити.

Крім того, у проектуванні закладалася проста логіка: будь-яка людина хотіла б, щоб її дитина, йдучи на дитячий майданчик, не перетиналася з дорогою – щоб мінімізувати потенційну можливість її перетину з машиною.

Все, що проектувалося, всі технічні завдання, які спускалися в області, все, що робили кілька архітектурних бюро на волонтерських засадах, було з урахуванням саме таких принципів.

Наступний принцип – це, щоб у кожному житловому комплексі було сховище – на випадок можливих ракетних атак. Я впевнений, що війна завершиться нашою перемогою, але цей божевільний сусід, який межує з нашою країною, він же нікуди не подінеться – загроза буде завжди. Потрібно розуміти, що ми будемо одним великим Ізраїлем.

І одним із пунктів технічного завдання, яке вимагав президент, було, щоб житло було безпечним. Щоб у разі потенційної повітряної тривоги люди могли спуститися в комфортабельне укриття.

Ви маєте на увазі, що абсолютно кожен будинок, який буде зведено після війни, буде відповідати усім цим містобудівним критеріям? Я кажу про доступність, мобільність, енергоефективність…

Коли ми говоримо про нову інфраструктуру, давайте подивимося не на один крок уперед, а на десять. Давайте не відновимо інфраструктуру, а збудуємо її такою, якою вона має бути через 10 років. Тобто заглянемо у майбутнє, візьмемо найкращі технології, які на цій планеті існують, і зробимо так, щоб за 10 років це було актуальним.

Усе, що закладається в ці ЖК для переселенців – це те, на що державі завжди бракувало часу. Крім того, Мінрегіон, профільне міністерство з будівельних норм, уже розпочало внесення змін до Державних будівельних норм (ДБН), які зобов’язують кожного девелопера, який будує або керує будівництвом житлового комплексу, дотримуватись цих вимог.

Ми хочемо, щоб кожен стадіон, який був збудований, був ультрасучасним, щоб кожна лікарня, яка відновлюватиметься, була ультрасучасною.

Ось, наприклад, Мала Рогань біля Харкова, яка була звільнена. Там було приймальне відділення, яке в рамках програми президента Велике будівництво було відновлено. Але це не означає, що ми маємо відновити те, що було два місяці тому. Ми маємо відновити так, як буде за три-п’ять-десять років. Тобто ми маємо зазирнути у майбутнє.

Саме з таким посилом і МЗС, і всі, хто спілкуються із іноземними донорами, до них і виходять: «Давайте не відновлювати те, що було – давайте збудуємо нове».

Давайте збудуємо нову Україну. Ця війна, яка завершиться нашою перемогою, буде якоюсь точкою перелому, яка нам дозволить цю нову країну інфраструктурно збудувати.

Зруйнований російською ракетою об’єкт Великого будівництва – нещодавно відреставрований Палац культури у Лозовій на Харківщині

Але це не майбутнє – це сьогодення, яке вже бачать українці у Європі: все зовсім інакше побудовано, є доступність, наближеність до всіх потрібних інфраструктурних та соціальних об’єктів… ДБН завжди були обов’язковими до виконання, але це не заважало їх не виконувати.

У нас сховища ніколи не були обов’язковими при будівництві житлових комплексів, наявні ДБН дозволяли це оминати. Тому що в програмі розвитку та існування країни не була передбачена війна з росією у таких руйнівних масштабах.

В Ізраїлі, для того, щоб існувало укриття від можливих повітряних атак, від ракетних ударів (так, там є система «купол», яка обов’язково в Україні з’явиться, у тому чи іншому вигляді), у кожній квартирі є приміщення на 2-3 квадратних метри, захищене від можливих ракетних ударів. Ізраїль це вирішив у такий спосіб.

Ми завжди були мирною країною, ми ніколи ні на кого не нападали – завжди нападали на нас. Ми просто маємо до цього прийти і зрозуміти, що будь-яка інфраструктура, яка будується, має передбачати цей ризик. На будь-якому стадіоні, що будується, має бути сховище, будь-яка ДЮСШ – сховище, будь-яка лікарня – сховище. Це все зараз зашивається у ДБН. Нині ведеться величезна робота щодо зміни нормативів, для того, щоб усе, що за місяць-два будуватиметься, будувалося саме за такими «канонами».

А як бути зі школами? Міносвіти каже, що у вересні діти підуть до шкіл, в яких є сховища, але коли бачиш фотографії цих сховищ, страшно відпускати дітей навчатися офлайн. Як їх можна добудувати під час навчання?

Ми мали колись таку проблему під назвою «шкільні туалети». У 60% шкіл туалети були на вулиці, особливо у сільських школах.

Ось, ви приїжджаєте до якогось районного центру – припустімо, Магдалинівки, Дніпропетровської області, а там як у анекдоті: «Лазня – роздягальня через дорогу». Так само там: школа – туалет через дорогу. Уявіть, дівчинка 10-12 років прийшла до школи в лютому у -22°C, їй потрібно до вбиральні, куди їй піти? Тільки до цієї будови з діркою у землі.

Але ж держава якось знайшла у собі сили вирішувати проблеми туалетів, виділяючи окремі гроші, для того, щоб ці туалети у школах відновлювати? Держава за два останні роки понад 300 шкіл упорядкувала по всій країні. Так, це мало, але ми нарощували темпи.

Так само має бути влаштована інвентаризація всіх шкіл та усіх сховищ. Повинні бути виділені гроші на приведення їх до ладу, бо на безпеці не можна економити: будь-яка заощаджена гривня або тисяча гривень – це чиєсь життя. Тим більше, у даному випадку, про який ви кажете, життя дитини – це безцінно апріорі, це навіть не обговорюється.

Скільки часу на це потрібно?

Я гадаю, що за рік цілком можливо в кожній школі сховища привести до ладу. Адже раніше сховища існували, були заняття з військової підготовки. Туди ж ніхто не ходив, ніхто не займався – ніхто не знає, як зібрати/розібрати автомат, ніхто не знає, як користуватись протигазом… І якісь комісії, які з районо/гороно приймали кожну школу до навчального року, ставили галочки, що сховище є. Справді, воно формально є, але ви справедливо помітили, що туди свою дитину привести не можна.

А тепер держава має під лупою розглядати кожну школу у кожному селі, щоб там це було. Ви ж бачите, що ракети літають скрізь – і до Хмельницької області, і до Львівської. Це не залежить від того, як близько до кордону з росією. У нас є кордон з рф, тому ми під цією небезпекою перебуватимемо досить тривалий час.

Повертаючись до житла. Є безліч прикладів, коли архітектори розробляють чудовий проєкт, але зрештою забудовник зводить будинок, який виявляється зовсім не таким, яким його задумав архітектор. Як забезпечити нормальний авторський нагляд у післявоєнній відбудові?

Це проблема окремих людей, які бажають обдурити долю.

На прикладі Великого будівництва: всі об’єкти, які мали бути побудовані, якби не було війни (сотні шкіл, садків, лікарень тощо), мали візуалізацію, який вигляд вони мали отримати – аж до найдрібніших подробиць. І на кожній такій візуалізації стояв підпис представника місцевого самоврядування чи ОДА, який був замовником цього будівництва.

Тобто мер або голова ОДА, який будував конкретну лікарню, фактично кров’ю розписувався на документі, що вона буде збудована так, як на картинці. Далі вся система виконавчої влади була заточена на те, щоб не дати можливості нікому з виконавців договору з будівництва, знайти якусь лазівку та побудувати так, як хочеться йому, а не як було обіцяно.

Більше того, якби не війна, кожен об’єкт, який мав би бути побудований, з березня був би презентований публічно – для того, щоб ніхто не міг уникнути відповідальності. І всі ЖК, які будуватимуться, на вимогу президента мають бути презентовані публічно – щоб кожен міг порівняти. І це особиста персональна відповідальність кожного представника президента у кожній області.

В Україні внаслідок російського вторгнення повністю зруйновано 24 тис. км доріг і 302 мости, шляхопроводи та естакади

Ви сказали, що вже зараз потрібно починати відновлення. Можливо ви маєте конкретні терміни для конкретних проектів?

Зараз усі гроші, які є в бюджеті, витрачаються на армію, на озброєння. Це утримання армії, заробітної плати, премії, купівля озброєння та боєприпасів. Тому що перемога у війні з рф на наших умовах – це пріоритет. Якщо цього не станеться, все інше не має значення.

З іншого боку, кожна звільнена територія одразу підживлюється грошима з держбюджету та місцевих бюджетів, і так починається відновлення: світло, газ, вода, вікна, дахи, дороги тощо. Це той базовий рівень, що відбувається зараз.

Паралельно з цим проектується величезна кількість інфраструктури, яка буде відновлена, щойно дозволить ситуація з точки зору безпеки. Напевно, в умовній Хмельницькій області можна було б багато чого поновити, але там немає руйнувань. Щойно ми зрозуміємо, що, наприклад, Херсонську область звільнено і там немає загрози постійних ударів з боку росії, там одразу почнеться відновлення.

Умовно, школу можна відбудувати за 9 місяців, але для цього потрібно ще провести підготовчі роботи, які можуть зайняти рік. Власне, зараз триває значна кількість підготовчої роботи.

Водночас зараз будь-який донор, приміром, іноземна держава чи інституція приїжджають з візитом в Україну і на зустрічі з президентом кажуть: «Ми хочемо щось відновити», а їм одразу ж вручають перелік об’єктів на ту тематику, яка їх цікавить: що можна відновити, скільки це коштуватиме, який вигляд має та яка безпосередньо допомога від них потрібна.

Велика Британія заявила про намір відбудовувати Київщину, Португалія готова взяти на себе садочки та школи… Як зрозуміти участь цих країн? Чи не означає це, що на українських об’єктах будуть закордонні проєктувальники, а українцям відведуть хіба що роль дешевої робочої сили?

Коли почався бум на дорожньому ринку в Україні, з’явилося дуже багато іноземних компаній, які приходили і говорили, що вони хотіли би в цьому взяти участь. Я знаю, що чимало людей, з тих, що належать до влади, та які вели з ними переговори, ставили дуже просте запитання: «Скажіть, а що буде, якщо українська шляхобудівна компанія спробує вийти на ринок вашої країни?». Ті відповідали: «Нічого не буде, тому що наш ринок закритий для іноземних компаній. Ми її просто не пустимо». Тоді є питання: «Навіщо ви сюди приїхали і не привезли з собою гроші?».

Якщо якась умовна країна вливає в Україну мільйони або мільярди, це нормально, коли сюди приходять їхні компанії і на ці гроші відбудовують країну, бо нам потрібна якісна інфраструктура і ми повинні цинічно розуміти, що умовно данська компанія не привезе 10 тисяч працівників, які тут працюватимуть. Причина проста – рівень зарплат у нас в Україні та в Данії абсолютно різний. І будь-який бізнес, бажаючи заощадити, найматиме людей тут. А для нас це – робочі місця.

Але якщо ці гроші українські, то мають працювати й українські компанії. Та в будь-якому разі, навіть якщо на іноземні гроші працюють іноземні компанії, то ми з вами отримуємо доступ до якихось рішень архітектурних бюро, планувальних рішень…

…Але наші кваліфіковані фахівці і профільні компанії залишаються без цього ринку.

Я думаю, що це тимчасово.

Коли у 2020 році бюджет Укравтодору перевищив його ж бюджет 2015 року у 5 або 6 разів, якщо я не помиляюся, то у нас близько 70-80% усіх створених робочих місць займали наші люди, які раніше називалися заробітчанами та їхали працювати до Польщі, Словаччини, Чехії, Угорщини. Вони повернулися на європейські зарплати.

Я впевнений, що Україна після закінчення війни з росією, після нашої перемоги, розвиватиметься семимильними кроками: наша економіка розвиватиметься. Я впевнений, що ми всіх повернемо, я впевнений, що розвиватимуться наші компанії. Принаймні така риторика і президента, і Кабінету міністрів, і Верховної ради.

Ми всі патріоти своєї країни. І ми маємо розвивати свій бізнес.

Було чимало розмов про те, що державні гроші, спрямовані на те саме Велике будівництво, не завжди йдуть до правильних кишень. Можна навести приклад білоруського бітуму. Чи буде на національному рівні якось регламентоване використання національних будматеріалів?

За підсумками 2021 року частка білоруського бітуму порівняно з 2018-м упала з 78% до 24%. Чимало імпортерів бітуму, розуміючи, що в Білорусі неадекватний президент і ця країна перебуває під різноманітними бізнесовими ризиками, постачання бітуму звідти припинили.

Це була така м’яка політика протекціонізму з нашого боку як держави, коли імпортерам донесли просту думку: везіть звідки хочете, але не з Білорусі.

Я думаю, що якби не було війни, за підсумками 2022 року частка білоруського бітуму знизилася б до 10%. У нас в Очакові побудували спеціальний причал під приймання бітуму, і він туди почав заходити танкерами по 2-3 щотижня ще з серпня 2020 року.

Якби ми як держава прийняли на законодавчому рівні плавну заборону чи зниження до нуля білоруського бітуму, так би і сталося. Тут має бути з одного боку роз’яснювальна робота з бізнесом, а з іншого боку – якісь законодавчі речі, які забороняють бізнесу це робити.

Якщо ми хочемо, щоби був, наприклад, український бітум, нам потрібно побудувати український нафтопереробний завод. Якщо ми хочемо його побудувати, потрібно відповісти на одне просте базове запитання: «Де ми візьмемо нафту?». Друге питання: «Як і де її взяти за такою ціною, щоб у результаті її переробки похідні продукти, які з’являються на виході, були за ціною конкурентні з їхнім імпортом?».

Якщо у нас умовно є румунський, португальський чи іспанський бітум, чи вистачить нам постачання нафти на новий нафтопереробний завод, який ми збудуємо, для того, щоб виробляти бітум за ціною, нижчою, ніж його імпортувати? Якщо так, це потрібно робити, це енергетична незалежність країни.

Від самого початку найшвидший шлях, який ми розпочали у 2020 році – це заміщення білоруського бітуму імпортними аналогами. Ми цей шлях пройшли.

Я думаю, що через те, що з території Білорусі заходила величезна кількість російських військ, і через те, що президент Білорусі – неадекват, навіть якщо законодавчо не обмежувати привезення чогось із Білорусі, ніхто звідти нічого не везтиме.

Зараз весь бітум, який заїжджає до країни – іноземного походження, але не російський та не білоруський.

Якщо ми хочемо європейські сучасні міста, ми не можемо ігнорувати екологічні правила та норми здорового глузду. Приміром, сміттєзвалища, яких в Україні безліч, є рудиментом, їх немає бути. Мер чи не кожного великого міста вже десятиліттями обіцяє людям сміттєпереробні заводи. Роками ми відстежували обіцянки місцевої влади і чули одну й ту саму причину їх невиконання: проєкти розроблені, але немає інвестора. Звідки в нас гарантія, що ситуація зміниться?

У нас є гарантія.

У чому проблема будь-якого мера? Будь-який мер у перший же день після обрання на посаду думає про наступні вибори, які будуть через 4-5 років. Для нього відкриття сміттєпереробного заводу не містить жодної медійної подієвості, де можна перерізати стрічку та отримати голоси виборців.

А от якщо мер замість будівництва сміттєспалювального або сміттєпереробного заводу збудує, наприклад, 20 парків, як-от «Наталка» у Києві, то жителі 20 житлових масивів, з якими він проведе зустрічі, на очах у яких переріже стрічки, щодня там гулятимуть і говоритимуть «Дякуємо, улюблений мер!». Тобто, мери мислять категоріями електоральної привабливості і це їхня помилка.

Я згодна, але як ви це зміните?

Так само, як змінили з дорогами, коли держава принципово на найвищому рівні за командою президента цим займається, коли весь Кабмін і вся Верховна рада це ставить собі у пріоритети, коли всі селекторні наради з головами ОДА та мерами починаються з цієї теми, коли керівників обладміністрацій змушують робити школи, садки, стадіони тощо.

У нас за минулий рік, до війни, в Україні відкрилося 38 басейнів, яких ніколи не було. Вперше за роки незалежності було добудовано 50-ти метровий басейн у Полтаві, який не могли добудувати 15 років.

Тобто, якщо меру умовної Полтави все одно, і він хоче витрачати гроші на посадку клумб або плиточку покласти, то президентові не все одно. І коли ця воля проявляється на найвищому рівні, то виконавча гілка влади, яка перебуває у вертикалі президента, цю команду сприймає та втілює.

Те саме буде зі сміттєспалювальними та сміттєпереробними заводами. Як тільки це з’явиться у фокусі уваги держави – зважаючи на все, час для цього настав – далі це буде повсюдно по всій країні.

Ви ж абсолютно праві: усі кажуть, що ці заводи повсюдно збудують, але ще ніхто не збудував жодного. То до когось їдуть японці будувати завод, то комусь ЄБРР дає гроші, то щось відбувається… Але ми жодного заводу не бачимо.

Але іноді виникає підозра, що річ не у відсутності інвесторів, а в наявності бажання мати відкати, у непроведеній судовій реформі, неможливості інвесторів захищати власні інтереси… Чи є взагалі можливість і доцільність приводити інвесторів, не проводячи паралельно судову реформу?

Держава Україна з одного боку має залучати всіх можливих інвесторів, а з іншого боку має зробити все можливе для того, щоб інвестори з України з’явилися в країнах ЄС. Патріотизм окремо взятої людини проявляється не лише у знанні гімну, розмахуванні прапором і носінні одягу в національних кольорах. Він ще проявляється у певному протекціонізмі.

Нам потрібно виростити своїх «чемпіонів у бізнесі» – тих, які могли б екстраполювати свій бізнес. Для цього потрібно насамперед розвивати внутрішній ринок.

Я був би щасливим, якби завтра 5-10-20 сміттєспалювальних заводів будували б українські інвестори, хай і на кредити від державних українських банків. На мою думку, це було би правильно.

Коли ми говоримо про інвестора, ми часто маємо на увазі гроші, а насправді потрібна технологія. Я впевнений, що гроші всередині країни можна знайти – аби нам дали технології.

Дуже важливо, щоб в Україні були свої історії успіху, які б екстраполювалися… Умовний Монобанк, який вийшов на ринок Англії, – це промоція країни. Умовний фінтек-стартап Діми Дубілета, який виходить в Азербайджані та ще десь – це історія успіху країни. Умовний вихід Creative States, де я один із акціонерів, на ринки ЄС – це історія успіху країни.

Тобто важливо не лише сюди заводити інвесторів: важливо, щоб наш бізнес екстраполювався на ЄС, Америку, Англію для того, щоб Україну знали.

Нині у всьому світі підвищений інтерес до України. На будь-якій зустрічі з міжнародною інституцією, як тільки на вашому бейджі бачать, що ви з України, під час умовної вечері чи фуршету, ви не матимете часу навіть з’їсти нічого. Тому що з вами постійно розмовлятимуть і питатимуть, чим допомогти, що ви можете, що вам запропонувати, що вам дати, як привести в країну технології, гроші і так далі.

Ось зараз головне, щоб цей інтерес ми конвертували в реальні технології, які дадуть нашій країні, в реальні гроші, які дадуть донори на відновлення країни – щось на зразок Плану Маршалла.

І тоді, я впевнений, з’являтимуться і сміттєпереробні заводи, і все, що завгодно.

Містобудівні експерти кажуть, що коли відбудовували Ірак, основне донорське фінансування спрямовувалося позабюджетними каналами. Мовляв, це стало перепоною і заважало збалансовано планувати витрати. Чи є такий ризик в Україні?

Я гадаю, що ні.

Я вам наведу простий приклад доріг – це найбільш зрозуміло кожному українцю, у тому числі у зв’язку з істерикою деяких громадян у минулі два роки у соцмережах.

Дороги в Україні, зокрема, активно будувалися у 2020-21 роках за рахунок коштів так званих міжнародних фінансових організацій. У випадку з дорогами це був Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) та Світовий банк. Гроші йшли через бюджет зрозумілим чином, тому що будь-які гроші, що потрапляють до Укравтодору, потрапляють спочатку до бюджету, але вони проходили за процедурами ЄБРР та Світового банку.

Ці процедури, з погляду проведення торгів, значно жорсткіші, ніж існували на той момент в Укравтодорі та Прозоро. Це не викликало якихось складнощів із їх отриманням, доведенням до якоїсь конкретної дороги. Скоріше було більше бюрократичної тяганини, але що більшим ставав обсяг цих грошей, то швидшою ставала бюрократія – от і все.

Бо те, як було в Іраку, не означає, що так буде і в Україні. Оскільки переговори з донорами ведуться урядом і президентом, я впевнений, що буде якась адекватна система, яка дозволить ці гроші швидко доводити до кожного конкретного об’єкта з одного боку, а з іншого – дасть впевненість кожному донорові в тому, що його гроші витрачені на 101% правильно, ефективно та прозоро.

Ви згадали важливість президентської вертикалі. Відновлення країни координуватиме безпосередньо Офіс президента? Не профільні міністерства?

Війна трохи видозмінила систему влади. Тобто, у стані війни з першого дня потрібно було приймати швидкі рішення, і центром ухвалення рішень з першого дня став президент та ОПУ. Тому в будь-якому процесі, який так чи інакше пов’язаний з війною, першочергова роль у президента, глави Офісу та Офісу. І під це вже підлаштовується вся виконавча вертикаль влади, зокрема, голови ОДА, Кабмін та ВРУ.

Будь-які іноземні лідери, які приїжджають, насамперед зустрічаються із президентом. Я думаю, що впізнаваність нашого президента на теренах планети, напевно, 101% – його знають усі.

Звичайно, виконавча гілка влади має свої програми та ідеї, вони всі президентом підтримуються. Втілення у життя – теж за міністерствами. Наприклад, будь-які відновлення доріг, розвиток УЗ, будівництво швидкісних доріг – це Міністерство інфраструктури.

Коли Україна почне відновлювати мости, залізничні переходи? Хто з великих компаній залишився на ринку?

УЗ – це така цікава історія, де створювалися слідчі комісії, депутати щось там розслідували… Депутати, які не мають стосунку до залізниці, намагалися керівництву УЗ розповісти, як правильно нею керувати.

Але коли почалася війна, всі ці депутати кудись зникли, а УЗ вивезла рекордну кількість евакуйованих мешканців, перевезла рекордну кількість різного вантажу та продовжує це робити досі. Більше того, ще не було жодного випадку, щоб протягом доби після ракетного удару інфраструктуру не було відновлено. Це означає, що все, що УЗ може робити, вона робить. Більше того, якщо УЗ логістично може вирішити, як їй їхати іншим маршрутом, вона це робить.

Я думаю, що зараз в УЗ напрацьовується величезний пласт змін, бо якщо подивитися на залізничну колію, її ширина збігається з тією шириною, яка є в росії, і відрізняється від європейської – а має бути навпаки, щоб склади з російською зброєю не могли сюди навіть заїхати.

Основна логістична та транспортна проблема у тому, щоб залізниця була синхронізована з ЄС. Наразі різні оцінки звучать, але я гадаю, що це питання мільярдів доларів – для того, щоб перейти на вузькоколійку. Або ж збудувати якісь перевалки, які дозволять перевалювати вантаж на західному кордоні нашої країни з ЄС та швидко відправляти його далі. Я впевнений, що УЗ із цим за рік-два впорається. Коли війна закінчиться.