Битва за південь: видання New York Times пише, що в Херсонській області артилерійські обстріли настільки інтенсивні, що солдатам рідко коли доводиться стріляти з автоматів.
Про це НСН передає з посиланням на «Дзеркало тижня».
Командир сильно стукав у двері. «Мені потрібна допомога!» – кричав він. Коли Тетяна Козир відчинила, військовий вбіг в будинок з молодим солдатом на плечах. Юнак був обпалений сонцем, худий і тяжко поранений.
В той момент українські військові намагалися визволити її село, найменшу точку на найбільш детальних військових мапах. Росіяни підірвали три українські танки. Вогонь охопив дахи сусідніх будинків. Командир обережно поклав солдата на підлогу на кухні, а потім розірвав перев’язочний пакет і притис його до ран на грудях і шиї пораненого, який стікав кров’ю. Козир нависла над ними, почуваючись безпорадною і наляканою на власній кухні. Вона спостерігала, як командир намагався врятувати життя молодого солдата.
«Він здавався таким наляканим. Мені довелося відвернутися», сказала Козир журналістам New York Times.
Біля її будинку в той момент в траві лицем донизу лежало ще кілька українських солдатів. Наступ армії України на півдні був однією з найбільш очікуваних військових операцій впродовж літа. Чиновники в Києві багато тижнів говорили про її підготовку і про намір витіснити російську армію зі стратегічно важливого регіону на південному узбережжі, посилюючи впевненість своїх громадян. Україна намагалася також довести своїм союзникам, що вона здатна ефективно використовувати західне озброєння.
Просування вперед продовжилося навіть після того, як українська армія добилася значного успіху в Харківській області на північному сході. Україна хоч і повільно, але повертає контроль над південними територіями. Через це Владімір Путін був на стільки занепокоєний можливістю принизливої поразки, що він відмовив своїм команидрам, які просили в нього дозвіл відступити з Херсону, – кажуть американські чиновники.
Але загалом ситуація на півдні сильно відрізняється від того, що було на Харківщині. Інтерв’ю з десятками командирів, простих солдатів, медиків, сільських голів і просто жителів регіону, які нещодавно втекли з зони бойових дій, свідчать, що там триває дуже складна і дорога кампанія.
«Бої жорстокі, виснажливі, втрат багато. Можливо, це найстрашніша битва в Україні з тих, які тривають зараз», пише New York Times.
Російські сили добре закріпилися на півдні. І зараз Кремль намагається зафіксувати свої завоювання за допомогою так званих «референдумів» на окупованих територіях, щоб анексувати їх. Українські чиновники кажуть, що у них не було вибору, окрім як почати атаку. Потрібно визволити південь, перш ніж дощі в жовтні перетворять дороги на непрохідне болото. Також Києву потрібно показати світу, що він здатен вигнати росіян зі своєї території, особливо до того, як зима почне випробовувати рішучість союзників. Український уряд зазвичай не розкриває дані про втрати. Але солдати і командири, з якими поговорили журналісти New York Times минулого тижня, говорять, що вони «великі» і навіть «масові».
Вони розповідають про масштабні наступальні дії, під час яких українські танки і бронемашини на відкритих полях нещажно палила російська артилерія, а також російські міни. Один український солдат сказав, що нещодавно під час наступу «ми втратили 50 хлопців за дві години». В інших місцях, додав він, «сотні» українських солдатів були вбиті чи поранені, намагаючись визволити лише одне село. І це село досі під контролем армії Росії.
На півдні російські військові збудували потужні укріплення. Окопи звиваються зигзагом вздовж зрошувальних каналів. Росіяни збудували бункери, доти і навіть танкові траншеї, прикриті бетонними плитами, з-за яких бронетехніка може більш безпечно вести вогонь. Знищити такі позиції дуже важко.
Росія з усіх сил намагається зберегти контроль над цією частиною українського півдня, тому що це ворота в Крим, анексований в 2014 році. Також тут розташовані критичні водні шляхи і енергетичні об’єкти, такі як Запорізька АЕС. Попри високі ставки, прямі зіткнення між військовими України і Росії відбуваються рідко. Кожен український солдат на південному фронті носить з собою автомат, але мало хто з них стріляв з цієї зброї. Смерть тут приходить з великої відстані. Вона невибіркова і тотальна. Коли прилітають артилерійські снаряди, молоді хлопці притискаються до землі, закриваючи вуха руками, і лежать з відкритим ротом, щоб ударна хвиля пройшла через їхні тіла.
«Це зовсім інша війна. Ми атакуємо росіян, але доводиться дорого за це платити», сказала лікар Ірина Верещагіна, яка працює поблизу лінії фронту.
Вона розповіла, що серед сотень поранених, яких вона лікувала, вона не бачила жодного з раною від вогнепальної зброї.
«Дуже багато людей підривають. Інколи від них залишаються лише шматки», сказала лікар, дивлячись на свої черевики.
Частково потужний російський опір на півдні пов’язаний з тим, що Україна розгорнула дуже ефективну інформаційну кампанію про свій контрнаступ. Сигнали були на стільки переконливими, що росіяни поспіхом перекинули танки, артилерію і тисячі солдатів включно з найкращими підрозділами з північного сходу на південний фронт. Через це Харківська область стала повністю незахищеною. Тож армія України змогла швидко визволити майже всі її райони. Але тепер південь утримують десятки тисяч добре озброєних солдатів Росії. Крім того, йти в атаку завжди значно важче, ніж обороняти укріплені позиції. Особливо, якщо ворог добре знає, з якого боку буде наступ. Все це бентежить деяких українських солдатів на передовій.
«Проблема в тому, що ми наступаємо без артилерійської підготовки, без придушення їхніх вогневих позицій», сказав командир добровольчого підрозділу Ігор Козуб.
За його словами, українська армія зазнає «великих втрат», тому що «у нас не вистачає боєприпасів». Він закликав США відправити більше.
«Всі ці героїчні атаки проводяться з такою великою кров’ю. Це жахливо», додав командир.
Прессекретар Оперативного командування «Південь» захищає українську стратегію на Херсонщині.
«Те, що ворог має перевагу в артилерії, не визначає результат. В історії були унікальні випадки боїв, в яких якість була визначальним фактором, а не кількість зброї», сказала начальник відділу зв’язку Оперативного командування «Південь» Наталія Гуменюк.
Вона не назвала кількість українських втрат. Однак, президент Володимир Зеленський нещодавно сказав, що Україна втрачає близько 50 солдатів щодня. Битва за південь сильно відрізняється від українського блискавичного наступу на Харківщині, до якого армія Росії не була готова. Українські військові поки визволили в 10 разів меншу територію, ніж тоді на північному сході. Але командири знали, що битва буде дуже тяжкою. Стратегія передбачала знищення російських ліній забезпечення шляхом знищення мостів і доріг, поступово придушуючи російську здатність постачати своїм військам продовольство, паливо і боєприпаси. Один американський солдат, який служить в українському підрозділі в Миколаївській області, сказав, що відібрати контроль над селом у російських сил, які ще кілька місяців тому знали, що їх будуть атакувати – це неабиякий подвиг.
«Це може здатися тяжкою і виснажливою роботою. Але для нас це прогрес», сказав військовий.
За кілька тижнів до початку контрнаступу українські сили почали визначати для себе цілі. Цим займався і снайпер з позивним «Пірат». 29-річний блакитноокий і широкоплечий військовий три дні підряд стежив за російським підрозділом. Ворог будував укріплення в селі поблизу Херсона. «Пірат» і ще один снайпер ховалися в лісосмузі за майже 2 кілометри від російських позицій. Зрештою, вони змогли визначити «головного». Це був російський офіцер у білій футболці. Українські снайпери відкалібрували свої приціли, врахували вітер і на рахунок три натиснули курки. Дві кулі перелетіли через відкрите поле швидше, ніж прозвучав постріл. Російський офіцер впав мертвий.
«Я намагаюся не думати про те, ким він був», сказав «Пірат».
Журналісти New York Times поговорили з ним в зруйнованій будівлі на лінії фронту, яка стала базою. Такий вигляд мають багато поселень на півдні України. Їх фактично знесли: розбиті школи, будинки без дахів, стовпи електропередач лежать в болоті вздовж доріг, так само як і зламані сосни. Їхні гілки звисають, мов зламані руки. Навіть земля всіяна кратерами від ракет і снарядів, мов Місяць. Запах сухих соняшників відчутний в повітрі. Дуже багато ферм, які вирощували соняшники і виробляли олію, тепер спалені і спустошені.
Козир, яка бачила пораненого солдата на своїй кухні, сказала, що її село теж було знищене. Колись там жило кілька сотень людей, які працювали на фермах і вирощували худобу. Тепер в селі немає нікого. Російські війська захопили його в березні. Українська армія намагалася визволити село в кінці серпня, коли початок наступу був оголошений. Козир поїхала на наступний день після того і тепер живе в притулку для переселенців у Запоріжжі. Жінка пригадала, що коли командир прийшов з пораненим солдатом, вона запанікувала.
«Я накричала на нього: навіщо ти його приніс сюди? Росіяни нас всіх вб’ють!»,розповіла вона.
Але командир не слухав і просто зайшов в будинок, відчайдушно шукаючи прихисток. Село було у вогні, між двома арміями, які обстрілювали одна одну. Вона відсахнулася, коли її чоловік і командир намагалися обробити рани солдата. Шрапнель пробила його спину і легені. Підлога на кухні була вкрита кров’ю. Тієї ночі Козир з чоловіком ночували в погребі. Командир згорнувся калачиком біля пораненого солдата на кухні.
Коли наступного ранку Козир вийшла, щоб оглянути худобу, вона пройшла повз кухну і зазирнула у вікно. Руки солдата були скручені, а тіло задубіло. Він помер. Пригадуючи ті події, жінка розплакалася. Але вона не сумнівається в контрнаступі.
«Це потрібно було зробити», сказала вона крізь сльози.
