Харків з перших днів війни потерпає від російських обстрілів, які не зупиняються ні на добу. Станом на 23 липня 2022 року офіційно було відомо про 978 загиблих мирних жителів міста, серед них – 48 дітей, наймолодшій дитині – 7 місяців. Наразі жертв російської агресії у Харкові вже більше. Тільки за минулу ніч 18 серпня тут загинуло 9 мешканців внаслідок ракетної атаки ворога, який вдарив по гуртожитків. Серед загиблих дітей Харкова – 13 річний хлопчик, якого тато тримав за руку вже мертвого. Це фото облетіло весь світ, і важко стримувати сльози, дивлячись на нього.
Історію 13-річного Дмитрика, що загинув 20 липня у Харкові, коли окупанти обстріляли автобусну зупинку, оприлюднили журналісти НВ, передає НСН. Мама хлопчика розповіла, яким був її син і що відбувалося в той страшний для родини і всієї України день.
Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових — спеціально для НВ.
20 липня російські війська завдали удару «Ураганами» по автобусній зупинці у харківській Салтівці. Тоді загинуло троє людей, серед них 13-річний Дмитрик Кубата.
Фото з місця трагедії запам’яталось багатьом: батько стоїть на колінах поряд із накритим тілом дитини, тримає її за руку і молиться. Чоловік читав молитву над сином близько двох годин. Увесь цей час його за руку тримала поліцейська.
Хлопчик на фото — 13-річний Дмитро Кубата. Того дня він разом із 15-річною сестрою вийшли на пробіжку…
Це була жахлива випадковість
Дмитрик — син Вікторії Кубати, відомої української шахістки та тренерки з шахів клубу «Пішак». Хлопчик навчався в 17-й школі Харкова — росіяни зруйнували її 1 червня.
Родина Дмитрика, попри обстріли, не планувала їхати з Харкова. Кажуть, що не мали куди, їхні дачі розташовані на тимчасово окупованих територіях.
Вікторія Кубата пригадує: 20 липня вранці Дмитро із 15-річною сестрою Ксенією захотіли побігати — спершу думали зробити це на стадіоні, а потім вирішили пробігтись мікрорайоном.
Звичайна ранкова бесіда – й діти одразу побігли. Коли ми з чоловіком почули вибух, відразу почали їм дзвонити. Слухавку ніхто не брав. Чоловік побіг дивитися за ними на стадіонах, у нас їх кілька. Тим часом мені подзвонили з поліції. Не казали, що син загинув, просто попросили прийти. Я тоді здогадалася, що могло статись, але й досі не можу усвідомити. Він міг там не опинитися, бо ж ця пробіжка – не якась регулярна дія. Вони не ходили там щодня в певній годині. Це була жахлива випадковість, – каже жінка.
Мама Дмитрика пішла на місце трагедії. Тим часом, поки батько В’ячеслав шукав дітей на стадіонах, йому подзвонили з поліції. Згодом журналісти й зняли той фотокадр. Мама загиблого каже, що вони з чоловіком у той момент були проти таких фотозйомок, але дозволу на цей знімок у них ніхто не запитав.
Поки чоловік був на місці події, я побігла шукати доньку. Вона вже була в лікарні. Ксенія – поранена – сама зупиняла машини, щоби доїхати туди… – пригладує Вікторія.
Ксенії зробили дві операції. У діагнозі було написано «мінно-вибухова травма». Дівчинка мала поранення шиї, обличчя, тім’яної ямки, один із уламків застряг у легені. Виписали Ксенію на початку серпня, але процес загоєння ран, попередили лікарі, триватиме ще близько трьох місяців…
Нещодавно родина Дмитра Кубати залишила Харків. Якщо обстріли пересидіти можна, каже Вікторія, то жити в рідному районі, де загинув син — морально надзвичайно важко.
Він дуже любив свою родину
Дмитрика згадують як добру дитину. Нещодавно хлопчик відсвяткував день народження. З першого класу ходив на гурток танців. Як і мама, грав у шахи, але не професійно — для себе. Багато часу проводив з батьками і сестрою.
У нас були дуже хороші стосунки. Дмитрик завжди міг прийти порадитися, поділитися сумнівами, був відкритим. Багато мені допомагав: його не треба було просити про це, сам міг запропонувати. Ми завжди відпочивали разом, дуже любили природу. Літо щороку проводили на дачах… – розповіла мама.
Знайома родини, Ксенія Шахін, пригадує, як її донька Емілія, котра вчилася з Дмитром в одному класі, після новини про загибель ніяк не хотіла вірити в це.
На першій в житті лінійці Емілія і Дмитро стояли поруч. Ми ще нікого не знали, але Діма запам’ятався мені одразу. Діма був сором’язливим і трохи вразливим. Попри те – цілеспрямованим. Він дуже любив свою родину… Я дуже співчуваю їхній родині. Це страшне горе, – сказала Ксенія.
Родина Дмитрика важко переживає втрату, але вони не замкнулися: діляться емоціями, обговорюють та підтримують одне одного. Допомагають їм також друзі та знайомі.
Треба жити далі, й ми тримаємось як можемо… Досвіду такої великої втрати у мене не було. Відчуття, що мене вдарили, приплюснули й так залишили. Це тяжкий стан… Інколи здається, що я зовсім не розумію, що відбувається, у мене вже немає жодних роздумів ні про те, якими ми вийдемо з війни, ні про мир, ні про місто… Нічого, – поділилася своїми емоціями мама загиблої дитини.
