Завантажте мобільний додаток сайту

Ветеран АТО Сергій Голтва з Нікополя, що на Дніпропетровщині, пробіг дистанцію довжиною у 34 кілометри в пам’ять про загиблих побратимів. Про це NNS  дізнався з повідомлення на особистій сторінці Сергія у Фейсбуці.

Кожен подоланий кілометр дистанції АТО-вець присвятив загиблим побратимам, адже саме 34-х синів втратив маленький Нікополь на Донбасі за 6 років війни.

«Все! Я зробив це, хлопці! Кожен кілометр присвятив нашим загиблим Нікопольчанам!

34 побратими - 34 кілометри.

P. S. Дякую всім друзям хто прийшов мене підтримати!

Дякую Мила Цветкова з Julija Trushina за те що Стартонули зі мною перші 22,5км! Дякую Татьяна Шепотько за те що на Контрольному Пункті видавала бананчики і водичку! Дякую Яна Гольчик і Dmytro Luhovskyi за те що підтримали останні 12км! Слава Україні».

- написав Сергій.

Слід зазначити, що у Нікополі Сергія більше знають як волонтера, який регулярно допомагає армії. Також він є організатором ряду спортивних заходів, і взагалі дуже активною людиною.

NNS  розповість історію Сергія Голтви-добровольця з посиланням на сайт depo.ua, який ще у 2015 році присвятив матеріал нашому земляку.

Підприємець Сергій Голтва боротися за щастя країни почав ще на Майдані. Приїжджав до Києва у ключові дні Революції - на протистояння 20-21 січня та 18-21 лютого, - пише depo.ua.

Про Майдан і перші дні війни

«Пам'ятаю, у ніч штурму прийшов геть без нічого - мені дали каску, палку. Коли заходив у палаючий Будинок профспілок рятувати хлопців, хтось сунув мені в руки протигаз... Там була надзвичайна атмосфера - усі допомагали один одному. Важко описати, наскільки це зворушливо. Народ вистояв тільки завдяки силі духу», - згадує Голтва.

Коли ж розпочалися військові дії, просто не зміг бути осторонь - у квітні минулого року пішов на війну добровольцем.

«Мене спершу не хотіли брати - я ж уже дорослий дядько. Мені було 45, а на початку війни брали лише тих, кому менше 40. Я записався в Дніпрі, в Києві, в Нікополі. А потім віковий ценз змінився - почали брати хлопців до 50. Тож одного дня мені подзвонили, сказали, що маю зібратися за годину. Покидав в сумку речі і поїхав», - розповідає чоловік.

Про рідних

Особливо часу не пояснення рідним не витрачав. Сказав батькам, що так треба, і вони його зрозуміли. А от 21-річний син Голтви про те, що тато воює, дізнався лише за кілька місяців.

"Син вчиться в Англії, він талановитий хлопчик. Вивчив мову і завдяки власному розуму вступив до британського вузу. Коли я йому про все розповів, син сказав, що теж хоче піти добровольцем. Але я його відмовив. Сказав, що поки достатньо мене одного, що треба вчитися далі, адже нашій країні потрібні розумні, патріотично налаштовані люди", - розповідав Сергій у 2015 році.

З сином

Про добровольців

Воював Голтва у складі 20-го добровольчого батальйону впродовж майже року. У квітні - повернувся додому. Але про дні на фронті згадує з теплотою.

"Я служив з просто надзвичайними людьми. Прийшов батько з сином, приїхав адвокат, який був мільйонером... Прямо на своєму Mercedes класу люкс. Ми не ділилися на бідних і багатих, сильних і слабких - всі були один за одного", - згадує чоловік.

Каже, по-справжньому війну можна відчути лише після першого бою.

"Після перших обстрілів у когось заболіла рука, нога. Люди пішли на лікарняний і не повернулися. Деякі так і сказали, щоб ми на них не чекали. Але я їх не засуджую: всі ми люди", - коментує Голтва.

Самого його після першого бою нагородили орденом. Фото з нагородою чоловік виклав на "Фейсбук". Пояснив, що вихвалятися не любить, однак таким чином хоче подякувати батькам за правильне виховання.

"Звісно, я теж інколи нервував. Але тримався завдяки хлопцям. Ми часто жартували, інколи - по-чорному. Наприклад, я казав, що збираюся поїхати звідти. А інші бійці відповідали, мовляв, якщо й поїдемо, то тільки у дерев'яних коробках. Без гумору, мабуть би, не витримали", - згадує військовий.

За його словами, потрапити до 20-го батальйону завжди було почесним. Деякі добровольці чекали на таку можливість по два місяці і навіть... платили гроші.

"Вимагають дозвіл з воєнкомату, треба пройти комісію. А там один конкретний лікар вимагав хабарі... От і проблема. Хлопці замість жовтня починали воювати у грудні. Майже три місяці оформлювали документи. Впевнений, було багато таких, хто просто махав рукою. Мовляв, воюйте самі з такими порядками", - обурюється Голтва.

Про забезпечення армії у перший рік війни

А от із забезпеченням ситуація за рік суттєво покращилась. Під кінець служби у батальйону з'явилась пристойна зброя і нова форма. Щоправда, воювати у спеку хлопцям пропонують у зимових берцах.

"Спочатку не було нічого. Тупо автомати, і все. Фактично ми з голими задами пішли на танки. На волонтерів чекали, як на друге пришестя Христа. Але після Майдану ми розуміли, що можемо, більше того, зобов'язані вимагати. Тож з часом з Дніпропетровської ОДА нам почали привозити питну воду, а через півроку - підігнали БТРи і БМП", - розповідає чоловік.

Харчами, звісно ж, не перебирали. Кухаря не було, тож кожен мав готувати собі сам. Часто - із підгнилих овочів. Замість справжньої тушонки - жир і маленький шматок м'яса. Чого було вдосталь - так це перловки, яку можна було навіть засолювати. Втім, часто радували волонтери. Зокрема на своїй сторінці у "Фейсбуці" Голтва виклав вельми поетичне фото банки з малиновим варенням.

"Знайшов під столом, вірніше табуреткою, яка виконує функції онного, маленьку літрову баночку малинового варення. ШОК! Ступор. Легке тепло пробігли по тілу разом з думкою: "Відмінно. Буде чим приємно лікуватися". Але в ту ж секунду на передній план вривається думка нового покоління: "навіщо нам чекати на болячку ?! Негайно починаємо профілактичні заняття!" - підписав знімок чоловік.

Про місцевих на Донбасі

Від самого початку траплялося затримувати чимало сепаратистів у цивільному. Деякі з них проникали прямо на базу. Таких відводили до СБУ, показували фото в якості доказів. Але на початку АТО працівники спецслужби просто закривали на це очі і відпускали затриманих.

"Випадків було чимало. Біля нас повзали навіть 17-річні хлопці. Їм за "службу" платили 200 грн на добу... Спочатку всі вони були без зброї, щоб їх не чіпали. Казали, що прийшли за горіхами, або якусь іншу маячню", - згадує Голтва.

Стикатися з ворожим ставленням місцевих мешканців доводилось доволі часто.

"Для них ми спершу були загарбниками, нас звинувачували геть в усьому. Ви не уявляєте, як там жили люди - без газу, світла, води. Через цілодобові бомбардування ночували в підвалах. В Авдіївці - морози до 27 градусів...", - каже боєць.

Але були і ті, хто підтримував українських військових. Зокрема в Красногорівці брат із сестрою середнього віку кожного дня варили для хлопців до 10 літрів борщу. Готували у відкриту, навіть коли їм почали через це погрожувати розправою.

"Ми, звісно, здружилися. Вони говорили нам: "Якщо ви залишите місто, нас тут просто повісять". Потім ми сказали місцевим, мовляв, якщо зачепите їх, суд буде відбуватися на місці. Залякування подіяло", - розповідає чоловік.

А ще під час одного з бомбардувань бійці познайомились з 12-річним хлопцем, фактично експертом зі зброї.

"Він виявився дуже начитаним. Задавав такі питання, на які навіть ми не знали відповіді. Прийшла мама, каже, не ображайте його, він просто дуже цікавиться зброєю. Ну, ми дали йому потримати автомат - хлопець був у захваті", - говорить Голтва.

І мама, і син виявилися патріотично налаштованими - пізніше їм довірили роздачу волонтерської допомоги для мешканців Красногорівки та Маріїнки.

Одну ж бабусю хлопці фактично врятували від смерті.

"Пішла до нас на позицію, боса по морозі. Щось говорить, але ми її не розуміємо. Вмовили її взутися у черевики і відвезли до лікарні. Стара віддячила нам горіхами, які були в неї з собою. Лікарі навіть розчулилися: кажуть, дякуємо, що привезли, інакше б загинула", - згадує боєць.

Про дозвілля на війні

В "Фейсбуці" у Голтви чимало цікавих фронтових світлин та історій. Чоловік каже, що під час служби сторінка в соцмережі стала для нього чи не головним способом спілкуватись зі світом.

"Всі хвилювалися, дзвонили, писали. А відповідати всім не було можливості. Це була б не війна, а прес-конференція. Тож почав ділився новинами на "Фейсбуці", - коментує чоловік.

На знімках у соцмережі Голтва здебільшого усміхнений, а сумні теми трапляються рідше, ніж жарти або життєствердні оповідки.

"Друзі постійно питали: "Чому ти постійно іржеш на фото? Ти що, на курорті?". А не хотів показувати людям похмуру фізіономію. Навпаки - намагався підбадьорити, а не писати про проблеми", - зізнається хлопець.

При цьому говорить, в АТО було мало часу на розваги - у вільну хвилину здебільшого спілкувалися, грали на гітарі. Інколи вдавалося вирватися на рибну ловлю чи просто покупатися у ставку."Пішли порибалити, нас обстріляли. Довелося з цим зав'язати. Але купалися все одно. Одні у ставку, інші - поруч на БМП, прикривають. Потім міняємось", - згадує боєць.

На одному знімку Голтва позує під час параду до Дня перемоги в Києві, на який його відрядили разом із ще чотирма хлопцями з батальйону.

"Люди нам аплодували, коли йшли через Майдан. А ми йшли і плакали. Потім почали аплодувати їм у відповідь. Це було дуже зворушливо. Потім люди просто підходили і дякували. А у організаторів, зрозуміло, ставлення скотське, як звичайно. Привезли на автобусі, а відправляли чим завгодно - ледь не самоскидами, аби нас здихатися. Галочку поставили, і на цьому кінець", - обурюється чоловік.

Голтва зізнається, що з часом у нього та інших хлопців з'явилась виняткова інтуїція.

"Одного разу ми вирішили піти з того місця, куди вже за хвилину влучив снаряд. Відійшли якраз метрів на 10 і чуємо страшний звук. Дивимось один на одного: трапляються ж дива... Але з іншого боку, можливо, ми просто почали краще розуміти війну", - зазначає боєць.

Про повернення з війни і початок волонтерства

Чоловік зізнається, що по поверненні додому часто ніяковів - всі хотіли з ним поспілкуватися, порозпитувати його про життя на війні. Відчував себе якоюсь диковинкою. Але ставився з розумінням - з усіма зустрівся, навіть в школи ходив, аби відповісти на запитання учнів. А ще зізнається, що трохи сумує за своїми.

"Їздив до хлопців, привозив їм допомогу, і поїду ще. Відчуваю певну ностальгію, але розумію, що тут теж треба щось робити. Якщо ми всі підемо туди, то вийде так, що ми даремно воюємо. Ті, хто там лишився, дають нам шанс. Вони будуть стримувати агресію з того боку, щоб ми навели тут лад", - зазначає Голтва.

Отже Сергій Виконав свою обіцянку - з’їздив на Донбас не раз і не два. На жаль, війна триває вже сьомий рік, і нашим хлопцям важлива підтримка в тилу. Ми вітаємо Сергія з подоланим марафоном! Дякуємо за пам’ять і за все, що він зробив для України.

Автор: Администратор

NNS - Національна служба новин. Останні події в Україні та світі

×

Поширюючи у соцмережах, ви допомогаєте нам!