Завантажте мобільний додаток сайту

У свої 95 жителька Базавлука Василина Іваненко пече хліб і пироги, порається по господарству, з радістю зустрічає гостей разом зі старенькою кішкою, що теж досягла віку своєї господині. Будучи дитиною, їй вдалося пережити голодомор 32-33 років. Матеріал про Василину Андріївну підготувала прес-служба Покровської міської ради. NikopolNews пропонує його вам.

Легкої вдачі, жінка щиро розпочинає розмову, розповідає про велику родину, про село, про війну, яка забрала брата й чоловіка. І тільки коли мова заходить про Голод 33-го, опускає очі: «Страшно було… І постійно хотілося їсти…»  Роки Голодомору залишилися судилищем, яке так і не змогла приборкати пам'ять …

Новости Никополя. Новости Марганца. Новости Покрова. Никополь. Марганец. Покров. Новини Нікополя. Новини Покрова. Новини Марганця.

«Перед тим, як поховати мама одягла Павлику хрестик на стрічечку, а Марійка спитала, чи їй такий залишила…»

У 1932 році Василині Андріївні було лише вісім років, вона вже ходила до школи. Бондаренки жили як більшість селян Ушкалки, що на Херсонщині – батьки працювали у колгоспі, піднімали п’ятьох дітей. Поряд були бабуся й дідусь, мама плела мереживо й вишивала, а ще розповідала, як служила дівчиною у священника і до неї за 45 км приходив тато, працівник кондитерської фабрики. Вони були багатими своєю родиною і сподіваннями, що все буде добре, бо вміли працювати й разом переживали усі негаразди. Після революції, колективізації й непу, були готовими до всього, тільки не до голоду. Ушкалка переживала біду тихо – немов приречено. Десь по сусідах активісти шукали приховані припаси, до Бондаренків не завертали

Василина Андріївна третя зліва у першому ряді

- А що в нас було шукати – порожні полиці,- згадує Василина Андріївна. Від голоду їх рятував мізерний колгоспний пайок і ясла, де малечі видавали водянисту похльобку.  Зранку Василина вела до садочку своїх менших брата й сестричку, уважно слідкувала за дорогою, - «Все надіялися якогось гарбуза знайти чи картоплинку…» Родина чекала весни, віруючи, що голод відступить, натомість, весна 33-го прийшла зі смертю.

- Малі наїлися зелених ягід, їм було п’ять та шість рочків… Перед тим, як поховати, мама одягла Павлику хрестик на стрічечку, а Марійка спитала, чи їй такий залишила…Мама плакала, сказала, що так. Марійка померла з відкритими очима, лежала і дивилася. Дідусь зайшов і каже: «І мене хочеш забрати…» Невдовзі і його не стало. Сил не було нести на цвинтар, ховали у городах та на подвір’ях…

 Голова родини - Андрій Бондаренко

За спогадами жінки, з села ніби душу витягли, люди замкнулися у собі, кожен самотужки намагався вижити. Ушкалці пощастило, бо не потрапила на «чорні дошки», але і її не обминув жах канібалізму, закон про п’ять колосків. Ніби Божою карою за підняту жменьку зерна ув’язнили матір трьох дітей, доньку активістки, що забирала в людей останнє…

Вже 1934-й прийшов із життям, але, скалічені морально й фізично, люди не заглядали у майбутнє, аби не наврочити. Та й про голод воліли не згадувати. Голодомор забрав у Бондаренків найдорожче – дітей, за кілька років вони втратили сина і двох донечок, одній з яких не було і року…

- Я не пам’ятаю, аби мама нам розповідала казок. І пісень не співала. Життя було таким, не встигли оговтатись від голоду, як прийшла війна,- говорить жінка.

 «Поліцай віз мене до контори, бо у Пасху на роботу не вийшла, потім зжалівся та повернув додому, тільки так і врятувалася…»

Окупація прийшла з новим страхом. Село опинилося в епіцентрі партизанського руху, його оточували Дніпровські плавні, де розташовувалися загони підпільників. Німці наїздили до Ушкалки лише за припасами, наглядачами були поліцаї та калмики, чия жорстокість жахала. Родині було чого боятися, батько й брат Василини Андріївни пішли на фронт, через полон на передову проліг шлях і чоловіка.

- Ми тяжко працювали у колгоспі під постійним наглядом. Боялися зайве слово мовити. Людей хапали за підозрою у зв’язку з партизанами, більше їх ніхто не бачив. Я дивом вціліла. Поліцай віз мене до контори, бо у Пасху на роботу не вийшла, потім зжалівся та повернув додому, тільки так і врятувалася. Обминула мене і доля остарбайтера, дівчат  відправляли до Німеччини, а я важкою була, донечку чекала, то й помилували, серед поліцаїв теж різні люди були, - згадує жінка.

Іван Стадник, загинув у Румунії

Війна не повернула їй чоловіка, Івана, що загинув у Румунії, без вісти пропав брат, Андрій. У 21 рік Василина залишилася солдаткою – вдовою. На світі утримувала донечка, батько-фронтовик, мама, а до життя повернув Василь Іваненко. Як і їй, на його долю випало багато. Його катували у Німеччині, куди був примусово вигнаний, за те, що співав «Повій вітре на Вкраїну», але не зламали.

Василь Іваненко

У 52-му він привіз свою Василинку до рідного Базавлука, де прожили усе життя, народилося ще четверо дітей. Сьогодні у Василини Андріївни 9 онуків, 10 правнуків та 2 праправнуки.

- У мене золоті діти, хвилюються, опікають, ніколи не залишають саму. Стільки всього у житті було, а пам’ятається лише хороше. Як після голоду  мама хліб з маслом дала, смачнішого ніж та скибочка нічого не було. Як після війни подруга  справжнього яскравого штапелю подарувала, а я донечці платячко зшила і всі дивилися, дивувалися. Як усі зібралися на мій ювілей, усі-усі, - говорить Василина Андріївна, - може й живу так довго, бо  не пам’ятаю лихого, не виходить, бачу лише хороше…

Пам’ятати…

Сьогодні їх залишилося одиниці, свідків Голодомору. Це ті діти, яким віддавали останнє, рятуючи від голодної смерті, діти, що складали основну групу ризику, бо помирали найпершими і яких найбільше боялася система, тому що вони – пам’ятали. Знали, що було до голоду і яким українське село стало після.

хня пам'ять підсумовує страшну статистику Голодомору, яка до цього часу доповнюється жахливими фактами: Голодомор в Україні тривав 17 місяців – з квітня 1932 року до листопада 1933 року. За різними даними, загинуло від 4 до 7 млн людей, хоча деякі історики вказують про 10-11 млн загиблих.

Навесні 1933 року в Україні помирало 17 людей щохвилини, 1 000 людей щогодини і майже 25 000 людей щодня...

Їхня пам'ять – то вирок і правда про голод 32-33 та 47-го років…

Автор: Администратор

Никополь, Нікополь, Марганец, Марганець, Покров

×

Поширюючи у соцмережах, ви допомогаєте нам!