Нікопольський скелетоніст Влад Гераскевич дав велике інтерв’ю відомому виданню

Скелетоніст Владислав Гераскевич, олімпієць,  який представляє на змаганняїх різного рівня Нікопольський клуб «Електрометалург», дав велике інтерв’ю відомому виданню «Главком», в якому розповів про свої поразки і перемоги, про сім’ю, про минуле і майбутнє.

Матеріал Івана Вербицького Nikopolnews публікує «без купюр».

Для зручності завантажте на телефон мобільний додаток сайту. завантажити

За останніх два роки український скелетоніст Владислав Гераскевич здійснив неймовірний прорив.

Торік йому було лише 19 і на Олімпійські ігри до Пхьончхана він їхав радше як представник екзотичного виду спорту. Принаймні, так це сприймалося в нашій країні. На чемпіонаті світу 2017 року Владислав посів 24-те місце й відповідно на Іграх від нього ніхто особливих звершень не чекав. Тому й 12-та позиція за підсумками Олімпіади стала навіть не несподіванкою, а сенсацією.

Але на тому Гераскевич разом зі своїм батьком-тренером не зупинилися. У сезоні-2018/2019 вони продовжили прогресувати і закріпилися в десятці підсумкового заліку Кубка світу. Для представника країни, у якій ще кілька років скелетон був відсутній як явище, це виглядає майже неймовірним.

У цьому інтерв‘ю «Главкому» Гераскевич-молодший розповів, що перед тим, як їздити на шаленій швидкості на «санках» по льодовому жолобу, перепробував півдесятка різних видів єдиноборств. Скелетоніст розвіяв міф про боби заводу імені Антонова, розказав, чому в Україні немає потреби в будівництві санно-скелетонної траси, скільки приблизно коштує таке задоволення як скелетон, про дружбу з Підгрушною і Беринчиком, любов до України і небажання влазити в політику.

Правда, розмова розпочалася з найсвіжіших спогадів – про чемпіонат світу в канадському Вістлері, де Гераскевич посів 14-те місце, що на тлі його останніх досягнень виглядає трохи скромним результатом. 



«У нас із батьком були складні періоди»

- Хотілося, звичайно, виступити трохи краще, - каже Владислав. – Тим паче, що контрольне тренування провів непогано. На жаль, під час гонки щось трохи пішло не так. Зрештою, пояснення є. Ми ще не достатньо досвідчені, тому страждаємо через помилки при поліруванні ковзанів. Можна було щось трошки змінити в самій їзді. Звичайно, в ідеалі хотілося б бути в топ-10, але загалом місцем більш-менш задоволені, бо в порівнянні з попереднім чемпіонатом світу піднявся вгору відразу на десять позицій. Також треба враховувати відставання від лідерів. Від трійки я був не так і далеко. Відзначив би, що суттєво піднявся змагальний рівень чемпіонату світу загалом.

- Помітно, що результати топ-15 останнім часом стають все щільнішими.

- То лігічно, бо є межа людських можливостей. Усі ми розвиваємося і підходимо до цієї межі все ближче. Через те й конкуренція загострюється.

У Пхьончхані Владислав познайомився з президентом Міжнародного олімпійського комітету Томасом Бахом. Фото Національного олімпійського комітету 


- Ви фінішували на дев’ятому місці в заліку Кубка світу. Наскільки несподіваний для вас цей результат? Це свідчення стабільності, а ще торік ви виступали на такому рівні спалахами…

- Ще перед початком сезону ми планували бодай раз зайти у топ-10 окремо взятих перегонів. Тому задоволені, що змогли зробити це навіть не раз, а двічі. Дев’ятим місцем у загальному заліку, звісно, були приємно здивовані. Хоча якщо проаналізувати, то на деяких етапах могли виступити краще. Взяти, скажімо, перегони в латвійській Сіґулді. Став там дев’ятим, але розраховував фінішувати вище. Не збагну, чому так вийшло. До речі,  слабше вдома виступили зокрема й латвійці Мартінс Дукурс,  Томас Дукурс та Іво Штейнберґс. У жодного з них не поїхали добре ковзани. Мабуть, помилилися, не врахувавши змін погоди. Я теж не показав там своїх найкращих швидкостей, мав суттєві втрати по часу. А розраховували ми на топ-6.

- Помітив, що як ви, так і ваш батько постійно говорите у контексті виступів «ми». То за умови, що вид спорту не командний, а індивідуальний...

- Але робота в нас командна. Так усюди, в будь-якому виді спорту. Тренер і спортсмен – то вже команда. Ми робимо все спільно і це досягнення не моє, а наше спільне. Не лише мене і батька, а й фізіотерапевта Ліди Гунько. Ніколи не привласнюватиму наших спільних заслуг лише собі.

- Не набридаєте один одному, проводячи поряд щодня не менше півроку?

- У нас із батьком були складні періоди. Кілька років тому, впродовж перших сезонів на високому рівні. Перших два місяці ми були тільки з татом, тільки вдвох. Було непросто в моральному плані, не обходилося без сварок. Але цей етап вже позаду. В нас немає скандалів на рівному місці.

- Можливо тому, що ви старшим стали?

- Не виключено (посміхається). Але можливо, ми обоє знайшли якийсь баланс.

«На Олімпіаді подружився з американськими сноубордистами»

- Переломним етапом вашої кар’єри стала Олімпіада в Пхьончхані. Зізнайтеся: той результат здивував вас так само, як обивателів?

- Усе відносно, бо до того в мене вже було одне 13-те місце на етапі Кубка світу. Ми були щасливі просто від того, що зуміли потрапити на Олімпіаду. Це було не так просто, тоді не бракувало кубкових етапів, на яких я не зміг проявити себе так, як того б хотілося. Можна сказати, що нас сильно вимучив сам процес здобуття олімпійської ліцензії. Коли це вдалося, відчували помітну втому. Тому перед відльотом до Пхьочхана жадали двох речей: отримати задоволення і набратися досвіду. Адже сама участь у таких змаганнях – то щось безцінне.

Восени 2017-го проводив тренувальний тиждень на трасі у Пхьочхані. Мені там дуже сподобалося. Через те, коли їхав на Олімпіаду, приблизно розумів, чого треба очікувати. З Вістлером, де відбувався чемпіонат світу-2019, якраз усе було навпаки. То суперники на цій олімпійській трасі з 2010 року виступали часто. Для мене вона була новою. А ось Пхьочхан був однаково новим для всіх. Ми знаходилися плюс-мінус у рівних умовах, мали для цього треку оптимальні ковзани. Це й дало якість.

Хоча, звичайно, не думали, що станемо 12-ми. Разом із тим, якихось психологічних бар’єрів, приміром, «було б непогано потрапити у 20-ку», переді мною не було. Хотів отримати задоволення і йог отримав. Гарно, що при цьому вдалося досягти вагомого результату. Власне, таке налаштування намагаємося зберігати перед кожними змаганнями. Дуже важливо відчувати кайф від того, що ти робиш.

- До Олімпіади прикута значно більша увага, ніж до чемпіонатів світу чи кубкових етапів. Цей ажіотаж на багатьох, іноді навіть титулованих спортсменів впливає негативно, заважає сконцентруватися…

- Мені було легше, бо від мене ніхто нічого особливого не очікував. Плюс – морально підготуватися допомогли попередні виступи на етапах Кубка світу. Так, було розуміння, що на мене дивиться весь світ, а в Україні за мною стежать особливо прискіпливо. Але це навпаки мотивувало додатково. Мовляв, треба краще.

- Під час Олімпіади коло спілкування було вузькопрофільним, скелетонним чи познайомилися з зірками інших видів спорту?

- У нас скелетонно-бобслейне коло, адже змагання з наших видів завжди відбуваються разом. Тому, звісно, контактували ми й у Пхьончхані. Крім того, спілкувався з американськими атлетами. Зокрема – зі сноубордисткою Хло Кім. Вона в Кореї стала чемпіонкою в слоуп-стайлі. Також розмовляли з іншим сноубордистом Джейком Пейтсом, з Аріелою Ґолд. Також підтримував контакти з санкарями з різних країн. Правда, надто багато часу на спілкування у нас не було. Мусив концентруватися на змаганнях.


«Розуміємо, що собі латвійці готують ліпші скелетони»

- Олімпіада в Пхьочхані запам’яталася неймовірними холодами…

- Не можу сказати, що було аж настільки холодно. Був дуже сильний вітер. Та ще й та місцевість, де розташована санно-бобслейна траса, продувається по-особливому. Це був дискомфорт, через який у перші дні в селищі не хотілося висовувати носа з кімнати, виходити без потреби на вулицю. Втім, побутові дрібниці з часом забуваються. Запам’ятовується лише те, що було на змагальній трасі.

- То був ваш максимум чи на куражі можна було досягти більшого?

- Максимум був у четвертому заїзді, коли я показав сьомий результат. Звичайно, можна було уникнути деяких дрібних помилок, але час від того був би не набагато ліпший. 

- Кореєць Юн Сун-Бін став чемпіоном, бо найліпше знав трасу?

- Він сам по собі – дуже унікальний спортсмен. Я знаю його результати в залі, тому перемога на домашній Олімпіаді не здивувала. У Юн Сун-Біна дуже сильна технічна база, яку заклав тренер Річард Брумлі, котрий теж колись катався на хорошому рівні. Крім того, Брумлі є виробником скелетонів, тому зрозуміло, що в Юн Сун-Біна був найкращий скелетон, один з найкращих, який міг бути на той момент. Крім того, кореєць мав найліпший старт, у нього блискуча техніка пілотування. Й, звісно, знання траси підсилило ці риси. Зрозуміло, що Юн Сун-Бін зробив там найбільше заїздів поміж усіх суперників. Не дивно, що в час Олімпіади кореєць пропускав майже всі офіційні тренування, провів тільки два обов’язкових заїзди. Вочевидь Юн Сун-Бін не хотів, щоб конкуренти помітили лінії, які встиг вивчити він.

- Кажете, у Юн Сун-Біна був один з найкращих скелетонів? А який у порівнянні з ним був ваш «болід»? Це цікаво ще й на тлі відомого скандалу з санкарем Андрієм Мандзієм, котрий розповів на весь світ, що виготовляв сани власноруч, за власний кошт, у власному гаражі…

- У нас був той же скелетон, що й зараз. Але на той момент він був для мене новий, до нього треба було звикнути. Для нас найактуальнішим є питання правильної покупки скелетона. Виробників не так уже й багато, а хороших ще менше. Ми користуємося послугами Дайніса Дукурса, батька і тренера латвійських братів Мартінса і Томаса. Мабуть, як ми бачимо по сезону, він робить хороші скелетони. Втім, не знаю, що було б, якби я спробував інший скелетон. Може, колись спробуємо, але поки задоволені тим, що є.

Звичайно, я розумію, що у Мартінса Дукурса – набагато кращий скелетон. Але це нормально, ми все розуміємо. Поки ми ще не можемо виготовляти скелетони самі. Це складна контрукція, треба мати доволі багато інструментів, які дорого коштують і яких не випускають в Україні. Навіть Дукурси свої скелетони виготовляють довго й важко, не в одній країні. Наразі нам легше замовляти, але не виключаю, що в перспективі спробуємо готувати скелетони самі. Розуміючи, що у нас не буде найкращий скелетон. Хоча й хороший. З ним можна досягати високих результатів.


«Боби заводу Антонова були не високоякісними»

- У 90-ті роки минулого сторіччя завод імені Антонова виготовляв боби для української збірної з бобслею. Тоді говорили, що їхня якість відповідала світовим стандартам і «антоновці» отримували відповідні замовлення навіть від європейських топ-збірних. Може, є смисл звернутися за послугами знаменитого заводу в контексті потреб скелетону?

- Звичайно, я у ті часи ще навіть не народився, але з тих балачок, які чув на нашій внутрішній кухні, ці боби були не такі вже й високоякісні. Вони й на змагання не доїхали, не проходили по окремих параметрах. Багато скандалів було, начебто хтось на цій справі непогано заробив. Не буду вдаватися в деталі, бо не знаю всіх подробиць, проте зробив висновок, що не все в тій історії було так солодко. Та й навіть за простою логікою, якби ті боби були конкурентними, то завод Антонова виготовляв би їх понині і продавав би в інші країни.

- Не секрет, що представники таких не надто розкручених (особливо – в українських реаліях) видів спорту як скелетон, напряму залежать від державного фінансування. Ваш приклад у цьому контексті майже унікальний. Бо перспективних спортсменів у нас не бракувало ніколи. Але у вашому випадку Міністерство молоді і спорту не відзвітувалося про олімпійське досягнення і забуло про людину на наступних чотири роки, а реально вкладає у спортсмена Гераскевича гроші…

- Для того, щоб не залишитися непоміченими, ми провели чималу роботу. Не лише тренувальну. То зрозуміло і це головне. Втім, поряд із безпосередніми обов’язками намагалися відвідувати усі можливі заходи Мінмолспорту і Національного олімпійського комітету, робили все для того, щоб нас знали. Тим паче, що після Пхьончхана ми не просто не погіршили результатів, а почали виступати краще. Думаю, ми виправдовуємо довіру як Міністерства, так і НОКу.

Одним з найбільших наших досягнень вважаю те, що нам вдалося домовитися Міжнародною федерацією про трансляції етапів Кубка світу на загальнодоступному телеканалі UA:Перший. Це найперше заслуга мого батька. То ж тільки другий після біатлону зимовий вид спорту, який на регулярній основі транслюється на національному телебаченні України. Це сприяло зростанню нашої популярності. Після цієї зими нас почали підтримувати ще більше.

Владислав Гераскевич і Олена Підгрушна. Фото - Федерація скелетону України 

- Можна сказати, що вас зараз фінансують на доброму світовому рівні?

- Складне питання. Міністерство забезпечує нас усім необхідним. Але є нюанси. Приміром, за законом ми не можемо закуповувати скелетони. Доводиться викручуватися, трохи витрачати свої кошти, на окремі змагання брати скелетони в оренду. Мінмолспорт фінансує все, що може згідно чинного законодавства. Від держави отримуємо максимально можливу допомогу. 
Звичайно, є скелетоністи на кшталт норвежця Александра Ганссена, який у попередньому сезоні купив новий скелетон за 100 тисяч євро. Ми собі схожих витрат не дозволимо навіть близько. Наша модель скелетона вартує у межах семи-десяти тисяч євро.

У 2019 році державне фінансування скелетону в Україні має бути вищим завдяки тому, що ми беремо двох юніорів. Для того, щоб підготувати їх до юнацьких Олімпійських ігор, котрі відбуватимуться в швейцарському Санкт-Моріці. Хлопці перспективні, у цьому сезоні вони демонструють помітний прогрес. Звичайно, було б краще, щоб юніори мали за плечима сезон чи два повноцінної змагальної практики, але виходимо з того, що є. Будемо поступово розвивати нашу Федерацію і вид спорту в Україні загалом.

«Головна проблема — старт»

- Відразу після завершення чемпіонату світу ваш батько в коментарі UA:Перший розповідав про стартову естакаду, яку певні люди обіцяли побудувати, але про свої обіцянки забули…

- Мова про літню стартову естакаду, з гумовою, як покриття на легкоатлетичних доріжках, поверхнею. На ній робиться імітація скелетонного старту, відпрацьовується старт. У всіх провідних у контексті розвитку нашого виду спорту країн такі стартові естакади є. Вони мають змогу відпрацьовати стартові компоненти влітку. На відміну від мене.

Якщо стежите за мною, то можете помітити, що особливістю виступів є слабкий початок і покращення результату по трасі. Це все через вимушене недопрацювання в тренувальній роботі. Тобто, легкоатлетичні показники, біг у мене непоганий, але бракує технічного навику. То не дивно, адже відпрацювання старту фактично розпочинаю в ході сезону. Поєднуючи цю роботу з працею на трасі. Хоча над стартом треба працювати окремо.

- Старт – то головна ваша вада?

- Так. Думаю, якщо мені вдасться виправити старт, то зможу претендувати на місця у стартовій п’ятірці. То було видно навіть з окремих виступів, у тій же Сіґулді. Те саме стосується й Санкт-Моріца. Але там я випав зі шпур, таке іноді буває. Мартінс Дукурс теж мав тоді таку проблему. Якби не це, був би у районі шостого місця.

- Чи не здається вам дивною позиція міністра спорту Ігоря Жданова, який каже, що Україні не потрібна повноцінна санно-бобслейна траса на нашій території? Мовляв, дешевше готувати спортсменів за кордоном...

- Нещодавно ми зустрічалися з Ігорем Олександровичем. Він цікавився нашою думкою стосовно цього питання. Ми відповіли, що траса не потрібна. Якщо б у нас було п’ять бобслейних команд, сто санкарів, 50 скелетоністів, то сенс би був. А що маємо ми? Наразі я єдиний український скелетоніст. Санкарів хорошого рівня, які виступають на рівні етапів Кубка світу, осіб 20. Бобслею в нас немає взагалі. З початком сезону всі ми роз’їжджаємося по змаганнях. Заморожувати трасу починають приблизно в середині вересня. Теоретично там можна проводити передсезонну підготовку. Однак нам бажано проводити передсезонку там, де будуть головні старти. Приміром, восени 2018-го то був Вістлер. Також їздимо в Сіґулду, де відбувається етап Кубка світу. Відповідно, якби була траса в Україні, вона використовувалася б тижні три на рік.

Одна команда: батько і син Гераскевичі і Лідія Гунько. Фото з «Фейсбука» Михайла Гераскевича 


«У нас високотехнічний, доволі дорогий вид»

- А решту часу могли б тренуватися діти...

- Наразі тих дітей немає. Доводиться враховувати, що мати трасу — задоволення не з дешевих. Надзвичайно великою є сама вартість будівництва. Починаючи з того, що довелося б запрошувати закордонних, найпевніше, німецьких спеціалістів. Бо враховувати треба найменші деталі техніки безпеки, зважувати кожну деталь, щоб спортсмени не вилітали з жолоба.
Проте просто збудувати трасу мало. Дорого, близько двох мільйонів євро на рік, обходиться й її утримання. На жаль, наша держава поки не має можливості витрачати такі гроші. Проте головне, що в цьому зараз немає сенсу. Наразі нам дешевше готуватися за кордоном, у тій же Латвії. Точніше, економії не буде, але в такому випадку ліпше готуватися на тих трасах, на яких проводяться змагання.

Врахуйте також таку деталь: траси, на якій проводилися змагання на Олімпіаді-2006 у Турині, вже немає. Її розвалили через нерентабельність. Також існує вірогідність, що розвалять жолоб у Пхьончхані. Під питанням навіть траса у Вістлері. Трек, на якому проводилася Олімпіада-1998 у Нагано, в запущеному стані. Взагалі невідомо, катається там хтось чи ні.

- Ви спілкуєтеся з латвійцями. Траса в Сіґулді рентабельна?

- Так. У них велика бобслейна команда, п’ять чи шість шкіл із санних видів, багато скелетоністів, постійно проводяться офіційні змагання. У них є кому за трасою слідкувати. Крім того, Латвія має більш-менш привабливе розташування для тих країн, у яких наші види спорту розвинені. Також до Сіґулди приїздить багато туристів. Україні на цьому тлі бракує і традицій, і спортсменів.

- Традиції у санному спорті були. Наталія Якушенко і Лілія Лудан у 90-ті роки минулого сторіччя були одними з найсильніших санкарок планети...

- У тому й річ, що були. А зараз ситуація така, що десяток дітей дешевше відправити в Сіґулду. Тим паче, що непогана санна траса для дітей є в Кременці на Тернопіллі. Для скелетону, правда, вона не дуже підходить.

- Маємо замкнене коло. Ви ж теж з’явилися не нізвідки. Та ви хотіли, вам пощастило. Значно більше шансів отримати талановитих спортсменів було б, якби було де тренуватися. У нинішніх умовах про масовість годі й говорити...

- Зараз розглядається варіант з будівництвом маленьких, 200-, 300-, 400-метрових пластикових трас. Для перших кроків, щоб діти спробували, цього буде достатньо. А вже тих, у кого краще виходить на коротких трасах, варто готувати за кордоном. Врахуйте, що то не той вид спорту, яким в Україні займатимуться тисячі дітей. У нас високотехнічні, доволі дорогі види. Це те саме, що обмеженою є кількість пілотів Формули-1. Серед нас трохи більше санкарів, адже там трохи дешевша конструкція саней. Проте й там масовість не надто велика.

«Захоплююся Оленою Підгрушною» 

Владиславе, відомо, що у скелетон ви потрапили далеко не відразу...

Завдяки батькові перепробував чимало видів. Спершу просто ходив у тренажерний зал, «качався». Після того займався боксом, був стронґменом, пробував себе у дзюдо, самбо і вільній боротьбі. Пізніше навіть намагався займатися ММА (змішаними єдиноборствами).

Ситуація є звичною для США. Там діти теж часто займаються кількома єдиноборствами одразу й лише потім обирають те, що більше до душі чи те, де ліпше виходить...

Усе тому, що в ММА мене запросив дуже гарний тренер Дмитро Зоря. З ударною технікою в нього є проблеми, тому він залучав додаткових спеціалістів, колишніх боксерів і кікбоксерів. Дмитро ставив борцівські компоненти, а раз на тиждень з нами працювали бійці. Втім, так як більше часу ми присвячували роботі на килимі, то в дитинстві я їздив на змагання із дзюдо і вільної боротьби.

Не будете заперечувати, що в змішаних єдиноборствах заробити легше. Чому все ж наважилися на такий несподіваний крок і спробували себе у скелетоні?

Можливо, вплинув тато. Йому запропонували, щоб я спробував абсолютно новий для України вид спорту. Без жодних гарантій. Звісно, готувалися з власної кишені. Можу сказати, що заняття усіма перерахованими видами зробили мене мобільнішим, гармонійно розвинутим. Це був би позитив, навіть якщо б не залишився у спорті. Крім того, єдиноборства мені подобаються й зараз. Скажімо, стежу за UFC (професійною лігою змішаних єдиноборств — авт.). Дуже імпонує, як б’ється Джон Джонс.

Взагалі, дивлюся дуже багато спорту. Взяти біатлон. Ми дуже гарно спілкуємося з олімпійською чемпіонкою Оленою Підгрушною. Вона мені подобається і як спортсменка, і як людина. Олена — дуже талановита і розумна. Захоплююся нею. Чомусь не маю сумнівів, що вона відновиться після нинішньої хвороби і ще виступатиме на найвищому рівні. Також контактуємо з боксером Денисом Беринчиком. Навіть доводилося бувати у нього на спарингах.

Нічого собі...

Не стояти, а дивитися спаринги (сміється). Денис — теж прекрасна людина. Серед закордонних спортсменів дуже подобається легкоатлет Усейн Болт. Він свого часу виробляв дивовижні речі.

«Під час підготовки до змагань я дуже стресово нестійкий»


Ваше вміння битися колись згодилося у повсякденному житті?

Кілька разів, в екстренних випадках. Але тренери нам чітко дали зрозуміти, що отриманих вмінь за жодних обставин не можна застосовувати на вулиці. Бо наслідки можуть бути найсумнішими. Мусимо контролювати емоції. Якщо щось трапиться, то буде на моїй совісті.

Ви легко вибухаєте?

Все залежить від періоду. Під час підготовки до змагань я дуже стресово нестійкий. Коли готуєшся, зосереджуєшся виключно на роботі. Будь-які відволікання дратують. У такий період я постійно вибухаю, не можу стримувати емоцій. В миті, коли не можеш стриматися сам, важливо, щоб поряд була людина, здатна заспокоїти. Тато і фізіотерапевт Ліда справляються з цією роллю прекрасно. Разом з тим, у незмагальний період я доволі спокійний.

Ви з батьком робите усе, щоб скелетон став популярним в Україні. Натомість Міжнародна федерація, проводячи чемпіонат світу в Канаді у ранню пору дня, складається враження, зробила все, щоби ці змагання відвідала мінімальна кількість людей. Чому так?

Головна проблема полягає в тому, що змагання зі скелетону і бобслею відбуваються разом. Оскільки бобслей вважається видовищнішим, то прайм-час виділяють йому, а нас відсовують на більш ранні години. Думаю, зі схожими проблемами стикаємося не лише ми. Організатори продають телекартинку і планують на зручніший для глядача час ті змагання, які привернуть більше уваги. З іншого боку, бобслей популярний у Німеччині чи Швейцарії. Ранок у Канаді — це вечір у Західній Європі. Однак цих нюансів на чемпіонаті світу-2019 вирішили не враховувати. Організатори вирішили орієнтуватися на тих, хто відвідає змагання вживу, але їх одначе було менше, ніж телеглядачів.

Нині точаться дискусії навколо того, щоб розділити скелетон і бобслей і проводити змагання окремо. Тоді, можливо, будемо виступати у привабливіший для глядачів час.

Вас не бентежить, що спорт поступово відходить у телевізор? Трансляції фактично будь-яких змагань зараз можна знайти якщо не по ТВ, то в інтернеті, відповідно потреба дивитися змагання вживу відпадає...

Трансляції є, але тим не менш, трибуни на більшості змагань найвищого рівня заповнені. Телебачення розширює кількість глядачів, бо не кожен має змогу поїхати, скажімо, на боксерський поєдинок у США. Хоча, безперечно, вживу дивитися будь-які змагання набагато цікавіше, ніж по телевізору.

«Не люблю історії, бо її постійно перекручують»


Окрім інших суто спортивних рис, батько й син Гераскевичі приваблюють увагу обивателя своєю патріотичною громадянською позицією. На вас так вплинули якісь події?

Не сказав би. Ми завжди любили і любимо свою Батьківщину. Не буду нікого засуджувати, можливо, хтось має інші почуття, але для нас Україна — найрідніша. Я тут виріс, став на ноги. Дуже приємно, коли на мою честь підіймається синьо-жовтий стяг. Тому й пропозиції змінити громадянство, котрі свого часу поступали, відхилили, не задумуючись. Хочу представляти лише свою державу.

У вас є історичні постаті, якими захоплюєтеся?

Прямо вам скажу, що не дуже люблю історію. Через те, що кожен перекручує її на свій лад. Усе залежить від тих, хто зараз при владі. Впродовж років історія багато разів переписувалася і не гарантія, що дійшла до нас в об’єктивному викладі. Власне, тому складно розібратися, наскільки та чи інша постаті позитивні чи негативні. Можу сказати, що вивчати історію повноцінно перестав ще класу з сьомого. У мене математичний склад розуму. Я завжди концентрувався на фізиці.

Звичайно, можна прочитати кілька історичних книг про одну й ту ж подію і сформувати своє бачення. Але мені цікавіше читати художню літературу. Приміром, нещодавно прочитав «Зеленого короля» Поля-Лу Суліцера — про єврея, якого знайшли ледь живим після війни. У майбутньому він став одним із найвпливовіших людей у США. У захваті був, коли прочитав «Великого Ґетсбі» Френсіса Фіцджеральда.

Також усім раджу почитати біографію Філа Найта, засновника компанії «Найк». Дуже змістовна книга, з гарною подачею. Найт сам був спортсменом, описав цей період, згадав про свої мандрівки. Крім того, намагаюся читати книги з психології. Правда, не повноцінно, а лише окремими уривками, у тих місцях, де можна почерпнути щось корисне для себе. А ось до класики світової літератури ставлюся прохолодно.

Яким книжкам віддаєте перевагу — електронним чи паперовим?

Більше люблю тримати книгу в руках. Хоча по-різному трапляється. В основному намагаюся перед виїздами на змагання чи збори щось свіженьке придбати. Читаю в основному українською чи російською, хоча іноді беру й англомовні книги. Усе залежить від змісту. Якщо література вузькоспеціалізована, то читати її англійською мені ще важко. Загалом, часто буваючи за кордоном, маю непогану базу знання англійської. Проте спілкуватися — одне, а читати — зовсім інше. Так як на читання маю не так вже й багато часу, то читаю те, що доступніше. Бо ж хочеться, щоб щось після тої книги залишилося в голові, а не читати заради того, щоб читати.  

Звичайно, можна було б ознайомитися з біографічними книгами когось із сучасних українських політиків. Але політика мене не дуже цікавить. Тому не хотів би в неї влазити і якось її коментувати. Я займаюся спортом.

«Не хочу занурюватися в політику»


Зараз в Україні спекотна пора президентських виборів. У минулі роки спортсменів до процесу агітації залучали доволі активно. Особливо ті люди, які при владі. Ви мали пропозиції підтримувати одного з кандидатів?

Може, добре, що нас ніхто не чіпав. Я спортсмен і прославляю свою державу тим, чим умію. Занурюватися у політичні ігри не хочеться.

Як ставитеся до доволі неоднозначного словосполучення «спорт поза політикою»?

Так мало б бути в ідеалі. Однак насправді трапляється чимало моментів, коли спорт і політика переплітаються дуже тісно. Скажімо, зараз деякі наші спортсмени згадують, скільки політики було під час Олімпіади-2014 у Сочі. Але подивимося на проблему з іншого боку. Більшість українських вболівальників не люблять російських спортсменів. Не тому, що він поганий атлет чи людина, а лише через те, що представляє Росію. Водночас, можу судити із власного досвіду, що люди трапляються різні. Є вельми добрі, а є відверто неприємні.

Читання книг — то ваш улюблений вид відпочинку?

Усе залежить від періоду. Скажімо, у час змагань дивлюся багато серіалів. Вмикаєш і переглядаєш, бо не завжди після тренувань залишаються сили у щось вдумуватися.

З батьком ваші смаки збігаються?

Дивимося разом окремі телешоу, скажімо, автомобільне - «Ґранд тур». Трапляється, дивимося разом фільми. Намагаюся обирати щось якісне (посміхається).

Тато не намагається впливати на ваші смаки?

Може, вже трохи боїться — я ж уже більший за нього (сміється). Якщо ж серйозно, то батько з розумінням ставиться до моїх інтересів, розуміє, що я молодший і маю дещо інші смаки. Може сказати, мовляв, «якась дурня». Але не забороняє нічого.

«Як будь-який студент, тягну до останнього»


Зараз у вас відпустка?

Теоретично розпочалася вона з 30 березня. Але як такої відпустки немає, бо попереду навчання. Вчуся в Університеті Тараса Шевченка, на фізичному факультеті.

Вчитеся повноцінно, на рівні з іншими студентами, чи так, як у нас іноді прийнято серед спортсменів?

Торік у другому семестрі не пропустив взагалі нічого, а перший відвідував лише частково. Решту програми вивчав за індивідуальним планом. Декан пішов мені на зустріч. Після приїзду закриваю предмети за окремим графіком. Проте на другому семестрі, повторюся, всю сесію здаю на рівні з іншими студентами. Ніхто мені жодних поблажок не робить. Так, окремі викладачі можуть сказати, мовляв, молодець, що виступаєш. Але то не означає, що оцінки мені ставлять автоматом.

Тобто, приїхали і відразу сіли за підручники?

Що ви? До сесії ще часу трохи є і я як будь-який студент тягну до останнього (посміхається). Хоча поступово намагаюся надолужувати згаяне, вже пишу контрольні.

Чого хотілося після завершення сезону і повернення додому — відіспатися чи поїсти чогось смачненького?

Якийсь тиждень витратив на те, щоб адаптуватися. Постійно змінював часові пояси, тому попервах вночі не спалося, а вдень навпаки був сонний. А загалом роблю те, що хочеться. Треба морально відпочити від спорту, змагань. Там одне життя, тут — інше. Треба трохи перебудовуватися і заспокоїтися. Взагалі ж повноцінного тривалого відпочинку в мене не буде. Коли закінчиться навчання, розпочнеться підготовка до наступного сезону. По-іншому, раз розраховуєш на серйозний результат, не можна.



«Іноді дозволяю собі випити пива»


На особисте життя часу вистачає?

Так.

Про одруження вже думаєте?

Ще рано. Мені тільки 20. Треба вчитися, концентруватися на спорті.

Якісь стосунки маєте?

Нехай то залишиться моїм, особистим.

Нічні клуби відвідуєте?

- Ні. Здається, ніколи там і не був. А якщо й був, то раз чи двічі. Якщо є час, то віддаю перевагу спілкуванню з друзями в спокійнішій атмосфері. Більше подобається сходити на концерт. Полюбляю сучасних виконавців - Drake, Kanye West, Jay-Z, Offset, J.Cole, ASAP Mob, Kendrick Lamar.

Алкоголь пробували?

- Пробував (сміється). Але ви ж розумієте, що займаючись професійно спортом, багато вживати не можу. Іноді дозволяю собі випити пива. Але дуже рідко.

Закінчення сезону спортсмени часто святкують дуже гучно.

Ми трохи посиділи в кафе. Але скромно і пішли відпочивати. Латвійці поїхали додому ще раніше, а в нас банально не залишилося сил.


На море влітку збираєтеся?

Можливо. Поєднаємо море і тренування. Якщо й з’їжджу кудись, то ненадовго, не більше тижня.

З Сіґулди, мабуть, їздите в Юрмалу?

То не так уже й близько. Крім того, Балтійське море — доволі холодне. То не для нас. Але там є гарний пляж, іноді трохи відпочиваємо.

З тих країн, де вже бував, дуже сподобалося у Канаді, зокрема у Калґарі. Там велика українська діаспора. Приємно було поспілкуватися з цими людьми. Сподобалося в американському Лейк-Плесіді. У Вістлері класно, але то курорт. Там дуже високі ціни. А ще надзвичайне місце — Санкт-Моріц. Там приємний клімат. За температури «-10» вдень можна ходити у футболці. Усе тому, що дуже яскраве сонце. Але там дуже дорого. У принципі, у Швейцарії немає нічого дешевого взагалі, але Санкт-Моріц виділяється навіть на цьому тлі. То — один з найдорожчих курортів.

Люблю й Сіґулду. Невелике, затишне місто, там привітні люди й ідеальні умови для занять спортом. Не так давно латвійці ще й збудували спорткомплекс зі стометровими доріжками. Палац знаходиться майже поруч із трасою, що дуже комфортно. Можна добиратися пішки. А хочеш чогось жвавішого — можна поїхати за 20 з невеликим кілометрів у Ригу.

У Латвії ви спілкуєтеся російською чи англійською?

Здебільшого — російською. Ті ж Дукурси російську ще знають. А ось із молодшим поколінням легше розмовляти англійською. Нам розповіли, що з молодшого покоління в Латвії російською розмовляють тільки ті, хто грає у футбол чи хокей. Бо у цих видах здебільшого російські тренери.


А ви у побуті як розмовляєте?

З батьками — російською. Річ у тім, що мама провела дитинство в Баку, а до Києва приїхала на навчання ще в часи СССР, коли українська столиця була майже повністю російськомовною. Матір так і не перевчилася, а з татом ми іноді спілкуємося українською, хоча здебільшого теж російською. Взагалі, з українською в мене проблем немає. Не дивно, бо ж відвідував українську школу.

Ваш тато нещодавно сказав таку фразу: «Крок за кроком прямуємо до нашої головної мети — щоб на нашу честь на Олімпійських іграх пролунав український гімн». Ці слова не здаються фантастичними?

У спорті немає нічого фантастичного. Будь-який результат — плід важкої командної праці. Я вже казав, що не ставлю перед собою якихось бар’єрів. Всього можна досягти, тільки над цим треба працювати. І вірити у свої сили. 

Автор: Администратор
×

Поширюючи у соцмережах,
ви допомогаєте нам!

Догори