За вікном весна, чудовий настрій, а у нас велике свято – Палац  урочистих подій разом із молодятами, зареєстрованими з 2 березня по 31 грудня 1974 року, теж відзначає свій Сапфіровий ювілей!

Тож 9 березня 2019 року до урочистої зали була запрошена пара, яка стала на весільний рушник саме в цей день, в суботу 9 березня 1974 року  – це Людмила Альошина та Борис Міщенко. За спільною згодою родина 45 років має спільне прізвище Міщенко.

Для зручності завантажте на телефон мобільний додаток сайту. завантажити

Кожна сім’я на планеті має свою історію кохання. В одних вона починається з першого погляду, в інших – з неочікуваної пригоди, у третіх – з несподіваного зізнання, але частіше всього – з випадкової  зустрічі, яка потім переплітає долі в барвистому віночку подружнього життя. 

За перебігом часу шлюби теж є різні – невідкладні, за місяць, за добу, але наші ювіляри Людмила та Борис відкрили для нас ще один різновид – шлюб за дві хвилини.

Познайомилися вони випадково, на підготовчих курсах до інституту. Сиділи за одним столом. Він залюбки давав їй списати домашнє завдання з математики, а вона йому – з мови та літератури. Ось і все. Далі – різні навчальні заклади, неміцні дружні стосунки обірвалися, як перетягнута струна.  Дівчина навіть не здогадалася, що юнак з першої ж миті закохався в неї по вуха.

У навчанні та роботі промайнуло більше ніж два роки, здавалося можна було б і забути героїню непрочитаного роману, але Борис весь час наполегливо продовжував шукати свою тоненьку берізку з загадковими карими очима. І доля таки посміхнулася йому, подарувавши знову випадкову зустріч. Щоб не втратити колись вже втрачене, хлопець після третього ж побачення  запропонував Людмилі свою руку та серце. Звичайно, для неї це було приємною несподіванкою, – «дай мені подумати до завтра». Після її відмови Борис поглянув на годинника – «дозволяю, думай, до завтра лишилося цілих дві хвилини».

У грудях кожного шалено калатало серце – він не знав, що його чекає попереду, а у неї перед очима постали неодноразово підсунуті під руку цукерки та подарована на 8 Березня лялька, якій майже відразу шкільну форму було змінено на весільне вбрання.

«Дивись знову не нароби дурниць, ось він – твій принц на білому коні», – гаряче підказував мозок.

Рівно о півночі Людмила Борисові відповіла: «Так».

Через 25 роківвони вдруге відчули себе молодятами – весільне вбрання, марш Мендельсона, урочистий обряд, проведений Раїсою Кисельовою, обручки, але вже срібні, і, звичайно, вигуки «Гірко!».

На цьому можна було б поставити крапку, але я не втрималася і задала  подружжю декілька запитань.

 – Борис,за 45 років спільного життя не виникав сумнів у своєму вчинку?

–Ні, якою я намалював собі дружину у вві сні, такою вона і є. Шкодувати нема про що.

– Людмило, я бачу по очах, що за тим відчайдушним «Так» криється якась таємниця.

–Цілком згодна, незадовго до початку курсів одна літня жінка спрогнозувала мені подальшу долю: «Незабаром ти познайомишся з хлопцем, зустрічатися з ним не будеш, але раптово станеш його дружиною. Поміж вас спалахне велике кохання, від якого народяться сини та онуки». Я дуже щаслива що дослухалася мудрих слів, по-перше такого чоловіка нема ні в кого, по-друге – у нас два сина і двоє онуків, Дмитро студент КПІ, а Надійка навчається в третьому класі у львівському ліцеї.

– Борис,кому б ви хотіли подякувати за свою дружину?

– Звичайно, в першу чергу її батькам, а в другу – її колишнім хлопцям за те, що ніхто з них не одружилися з Людмилою раніше мене.

– Людмило, якщо б була можливість почати все спочатку, кого б ви хотіли мати собі за чоловіка?

– Я відмовляюся від машини часу – ми разом вже 45 років, разом будемо чекати на Золоте весілля.

Дорогі наші ювіляри, у народі кажуть – у хорошого подружжя чоловік – голова, а жінка — необхідне йому серце.  Тож нехай і надалі у вашій родині все буде гаразд!

А ми вже чекаємо на інші пари та їхні історії кохання.

Методист Палацу урочистих подій Тетяна Цімерман

Автор: Администратор
×

Поширюючи у соцмережах,
ви допомогаєте нам!

Догори