«УКРИНФОРМ»: Туристична родзинка Нікополя, виявляється, схована під землею (фото)

«Наче білокрила чайка — на неї схожі обриси Нікополя на карті - розкинулось місто на березі Каховського водосховища. Свого часу воно було чималим портом, перевалкою зернових на Одеський морський порт. Сучасний Нікополь – місто металургів.» - так починається стаття на відомому сайті «УКРИНФОРМ» про нікопольськи підземелля.

Пропонуємо вам цей цікавий матеріал

Для зручності завантажте на телефон мобільний додаток сайту. завантажити

Туристична родзинка Нікополя, виявляється, схована під землею - це купецькі підвали і козацькі катакомби.

Наче білокрила чайка — на неї схожі обриси Нікополя на карті - розкинулось місто на березі Каховського водосховища. Свого часу воно було чималим портом, перевалкою зернових на Одеський морський порт. Сучасний Нікополь – місто металургів. Нікопольський феросплавний завод є одним з найбільших підприємств металургійного комплексу України і найбільшим феросплавним підприємством в Європі, 75 % продукції заводу йде на експорт. Нікопольський південнотрубний завод був найбільшим в СРСР, а тепер на базі його цехів створено з десяток самостійних заводів, що продовжують постачати продукцію у 65 країн світу. Але найцікавіша туристична родзинка Нікополя, виявляється, під землею - у козацьких та купецьких підвалах і катакомбах.

Ними у сьогоднішній «Точці на карті» вирушили мандрувати кореспондент Укрінформу разом із директором нікопольської туристичної агенції «7 Січей» Олегом Фельдманом і гідом – краєзнавцем, істориком Сергієм Торопом.

ЛЕГЕНДИ Й ІСТОРІЯ

Нікополь виник із передмістя Микитинської Січі та Микитиного перевозу у 1639 році. Тут зливалися майже вісім річок і був широкий прохід до Дніпра, вигідне географічне розташування.

- Що стосується підземель, то є легенди, що ще з козацьких часів тут були, мабуть, природні катакомби, які ті пристосували для своїх цілей. Ходи були від козацької Січі до берега плавнів. А Січ, згідно з розкопками, розташовувалася на території нинішнього парку Перемоги у центрі міста. Зберігся захисний вал, який відкопали археологи, - розповідає Сергій Тороп.

Відомо, що на території сучасної Нікопольщини існувало п’ять Січей. Козаки, завдяки підземним ходам, могли непомітно полишати місто під час облоги. Наприклад, так було у 1593 році, коли козаки, перебуваючи в облозі 40-тисячного татарського війська на Буцько-Томаківській Січі (нині це місце - трохи далі від Нікополя, поблизу села Червоногригорівка, в центрі с. Острів, частково затоплене Каховським водосховищем) підземними ходами змогли вийти непоміченими й організувати Нову Січ на річці Базавлук.

Краєзнавець розповів, що пізніше, у часи розгортання подій російсько-турецької війни, в місті планувалося будівництво фортеці. У зв’язку з чим тут побував інженер-полковник Мінцеріус, який склав план Нікополя, де позначив різні оборонні споруди як ті, що існували з часів Січі, так і ті, які планувалося звести. Тому Нікополь облаштований своєрідно: всі вулиці сплановані під прямим кутом, як і в більшості міст на півдні України. Це типове військове планування забудови вулиць для зручності пересування, сполучення між частинами міста та транспортування різного товару. Під будинками на цих вулицях також були влаштовані підземелля.

У зв’язку з тим, що потреба у фортеці відпала, кордон із Турцією відійшов на межі нинішньої держави, а Нікополь перестав бути прикордонним містом, то й саму фортецю, на думку Торопа, розібрали. Її надземну частину місцеві мешканці розбирали для власного будівництва. Міщани, купці, державні селяни забудовували вулиці за вже відомою схемою поверх старих підвалів і тунелів.

Деякі підземелля датуються XVIII ст., тож їм близько 250 років і вони є старішими за ті будівлі, що на них були побудовані у XIX-XX ст.

Будинки у XIX-першій половині XX століть були, як кажуть, три в одному: у верхній частині, на другому поверсі, розміщувалися житлові кімнати власника та прислуги, на нижньому поверсі - магазини, а в нульовому, підземному – склади товарів.

Місцеві купці багатіли на транспортуванні зерна до Одеси, розвивали й іншу торгівлю: рибою, м’ясом, винами, крупою, ковбасами, тканинами. Росли заводи та артілі. До більшості складів можна було потрапити тунелем, який вів прямо з пристаней - Солоної, Рибної, Хлібної.

Директор нікопольської туристичної агенції «7 Січей» Олег Фельдман, який у 2014-2017 роках обіймав посаду позаштатного радника міського голови Нікополя з питань туризму, працює, аби зробити кожне підземелля його турмаршруту стилізованим під епоху їх перших власників.

- У Нікополя є історико-архітектурний опорний план, розроблений проектним інститутом і затверджений у 2013 році міністром культури та сесією міськради. Цей документ є офіційним додатком до Генплану міста. Там виокремлено історичний ареал Нікополя. У старій частині міста він охоплює кілька кварталів, де Нікополь зароджувався як козацьке містечко і далі після ліквідації Запорозького козацтва розвивався як купецьке. Це означає, що тут є будинки, збудовані за всіма правилами тодішньої архітектури з обов’язковим підвалом-підземеллям, - розповідає Олег Фельдман.

Він припускає, що приватні підвали купців, цілком можливо, з’єднувались, адже багато купецьких родин ріднилися і вели сімейний бізнес разом. Підвали використовувалися і для зберігання, і для сполучення, і як винні погреби. Коли настали важкі часи, зокрема встановлення Радянської влади, в них влаштовували тайники, ховали скарби.

З обох сторін колишньої Базарної площі (нині пл. Б.Хмельницького) з XIX-XX сторіччя будувались кам`яні торгові ряди з магазинами та складами. вважається, що підземелля всіх торгівельних рядів раніше поєднувалися між собою та ринком Шопа, а всі разом - з пристанями Нікополя. Так товар швидко доставлявся до місць продажу. Нині стіни між магазинами закладені, проте зустрічаються підземелля, що поєднують декілька магазинів. Деякі з підземель є точками маршруту Підземелля Старого Нікополя, а деякі тільки готуються ними стати...

В історичній частині міста концентрувався бізнес купців – їхні магазини, прибуткові будинки, готелі, артілі... Вони цікаві своєю архітектурою, влаштуванням. Але якщо у наземній частині внутрішнє улаштування за часів радянської й незалежної України змінювалося, то підземелля залишилися такими ж, як були 100 і 200 років тому. Це й приваблює туристів, та й сама тема підземель завжди романтизувалася письменниками, режисерами, тому дигерством і захоплюється молодь, цікавляться туристи. Перші екскурсії підземеллями, що проходять щотижня, відвідали вже понад 150 осіб.

Фонд «Нікополь туристичний», заснований Олегом Фельдманом спільно з заступником директора краєзнавчого музею міста Нікополя Мирославом Жуковським та Почесним громадянином Нікополя, художником Марком Проданом, з минулого року зайнявся вивченням нікопольських підземель.

– За цей час ми відвідали вже понад 70 підземель. У деяких, з дозволу власників, розібрали замуровані отвори в цегляній кладці, дещо знайшли. Також вдалось відшукати трьох свідків, які стверджують, що ходили колись нікопольськими тунелями: один - наприкінці 40-х років, один - на початку 90-х, ще один – у 2003 році. Ми намагаємося перевірити їхню інформацію. І вже є кілька реальних місць, які дозволять пересвідчитися, що там є тунелі, а також сподівання, що їх вдасться зробити туристичними об’єктами, - каже Фельдман.

СТАРОМУ МІСТУ – НОВЕ ЖИТТЯ

Справжнє дигерське задоволення турист отримає тоді, коли зможе в одному місці зайти, а в іншому вийти, провівши у підземеллях тривалий час.

Понад кілометр площі Богдана Хмельницького та вулиці Микитинської могли би стати суцільною туристичною зоною. За наявності інвестицій можна було б викупити всі підвали, поєднати їх (як це, наприклад зробили у польських містах Краків і Жешув) і зробити єдину туристичну підземну трасу. Але зараз у кожного є свій власник, тому домовитися зі всіма дуже складно. Деякі власники, коли зміцнювали підлогу, позаливали свої підземелля бетоном...

– Є ескізний проект щодо перетворення історичного центру міста на пішохідну зону для прогулянок. Підприємці, які ведуть у цій частині міста бізнес, виклали плитку, тротуар, а програми з відродження старої частини Нікополя нема, хоча наш фонд розробив таку концепцію на основі програми попереднього головного архітектора та влади міста. Програма фонду «Старому місту – нове життя» якраз передбачає, щоб тут була пішохідна зона, на умовах співфінансування. Тут може бути музейний квартал, кафе, підземелля, готелі і хостели, сувеніри, тут також є вихід до моря – прогулянки дамбою, катання на плавзасобах, міський пляж. Є півтора десятка цікавих будівель, що виставлені власниками на продаж або оренду і за наявності інвесторів могли би вистрелити як цікаві туроб`єкти. Залюбки ознайомимо інвесторів з пропозиціями та сконтактуємо з власниками будівель. Тобто, потенціал тут великий, але справжнього пріоритету в місцевої влади не завоював, - констатує Олег Фельдман.

За його словами, у 2015 році міськрада прийняла Програму розвитку туризму, але вона вкрай недофінансована, тож і нема належного ефекту. Тим часом, стара частина поступово руйнується.

У радянський період було кілька причин, аби про підземелля нічого не розповідати. Там могли ховатися кримінальні елементи. Тому у повоєнний час підземелля почали замуровувати, засипати, зачиняти. Щоби люди не відволікалися від будівництва комунізму.

- За переказами одного з ветеранів міліції, у районі вулиці Лапинки жив злодій, який доробив чи використовував існуючий тунель для того, щоб утікати від стражів порядку при небезпеці та щоби переховувати награбоване з магазинів і складів. У його будинку була піч із решіткою, і коли до нього приходила міліція, мати відчиняла її, а він проходив аж до Нікопольських плавнів, де й переховувався. Це задокументований реальний випадок використання злодійським світом катакомб, - розповідає Олег Фельдман.

Також боялися повторення 1918 року, коли існуюча на той час у місті антирадянська організація під назвою «Воїнський союз», у складі якої були колишні солдати й офіцери, використовуючи ходи й виходи катакомб, дізнавшись про наближення до міста австрійських військ, за 20 хвилин повалила радянську владу в місті.

Під час Другої світової війни підземелля використовували учасники підпільних організацій, переховувалися, залишали зброю, листівки, там стояв гексограф, на якому роздруковували зведення Радінформбюро.

У той час працював Південнотрубний завод оборонного значення, тому не бажано було, щоб під містом хтось користувався катакомбами чи тунелями.

Загалом я з нікопольцями спустилася у сім підземель, що належали купцям Гусєву, Іванову, Сухініну, Самойленку. Ми дізналися про будинок Держбанку, побудований будівельною артіллю купця Гусєва, який був із числа старовірів і з таких же одновірців створив артіль. Вони відрізнялись від решти містян: носили широкі чоботи, не любили капелюхів, які були тоді в моді, а носили картузи, мали бороди…

Ми дізналися де існував магазин «Фарфор, фаянс», що належав Пінському, де тримав майстерню годинникар Бро, де було фотоательє Аптовича, котрого знали по всій Російській імперії, бо кожну фотосесію він перетворював на подію...

- Біля фотоательє був вхід до підземелля. У дитинстві я туди ще залазив у 13 років з такими ж цікавими хлопчаками. Потім батьки непокоїлися, викликали пожежних, міліцію і згодом змусили вхід забетонувати, - згадує Сергій.

Спускаємось старими дерев’яними сходами, ще і ще нижче, наче по колу, тут уже зовсім не така цегла, як вище. Такими підвалами пронизаний весь Нікополь, в основному вони мають напівкруглі аркові цегляні перекриття, що давали додаткову міцність будівлі. Будувалися підземелля з червоної цегли - привозної та місцевої, яку виробляли два нікопольські цегляні заводи. Клали на розчин, замішаний на яєчних жовтках з додаванням битих молюсків, піску та вижимки з водоростей, що також додавало міцності. Навіть зараз ці стіни «склеєні» добре. У вікна-отвори передавали різного роду вантажі.

Після побудови Каховського водосховища, рівень ґрунтових вод піднявся, - це стало згубним чинником для деяких нікопольських підземель. Це було, наприклад, однією з причин закриття на ремонт будівлі Нікопольського краєзнавчого музею, підвали якого через сирість і грибок стали непридатними для зберігання музейних експонатів. Але більшість підземель і досі сухі.

КУПЕЦЬКІ ДИНАСТІЇ

Відвідавши підземелля купецької садиби Іванових, ми дізнались, що їх купецький рід відомий у Нікополі з 70-х років XIX століття. Свій капітал купець зібрав, займаючись перекупкою зерна та товарного хліба, який ішов на експорт. Його син торгував бочками, гужовим транспортом. Нащадки купця займались торгівлею осетровими, кримськими та одеськими винами.

Один з Іванових був не байдужий до мистецтва, захоплювався тоді ще композитором-початківцем Сергієм Прокоф’євим, який коштом Іванових відвідав Нікополь.

Востаннє ім’я купця Іванова згадується і липні 1919 року, коли у будівлі Азовсько-Донського банку відбувалось останнє засідання клубу купецького зібрання. Серед тих, хто підписався під протоколом, було два Іванових – Порфирій та Олександр. Далі сліди їх втрачено.

Цікавий підвал колишнього магазину Сухініна, що вів торгівлю м’ясними ковбасами. З 1910 року тут розташовувався галантерейний магазин Пашковської, де продавали жіночий одяг і де був дуже популярний куточок з капелюхами.

Конкурентом Сухініна був купець Самойленко. Він мав четверо синів і дочку. Найстарший із синів був затятим картярем і гульвісою. Батько терпів, але й намагався виховувати своїми методами: коли син із чергової гулянки приходив вранці додому, на порозі його чекало відро, вудка й рибацька сітка. Це означало, що вдома його не бажають бачити, а на прожиття впродовж якогось часу він має заробляти сам. Причому взимку жалісливі батьки все пробачали синові, а як наставало літо – відро й вудка — і за поріг. Син ішов у плавні, до рибалок, жив у курені, ловив рибу. Коли холоднішало, каявся й вертався до батьків.

Самойленки мали чотири патенти на виготовлення ковбас. Експериментували з рецептурами, клали різні спеції. У 1919 році родина Самойленків виїхала разом з військами Добровольчої армії Денікіна. Відомо, що нащадки купця живуть у Франції.

Чотири рази на рік у Нікополі ярмаркували, приїжджали гості, було вісім готелів (нині їх одинадцять, хоча населення виросло у шість разів). А ще цікаво, що на 2011 рік у Нікополі було стільки ж банків, скільки функціонувало й сто років тому.

Перший готель у місті купця Ющенка був облаштований для автомобілістів. Спеціально для «відвідувачів, що приїжджають на безкінних екіпажах». Річ у тім, що купець Ющенко став свідком автопробігу Санкт-Петербург – Севастополь, який пройшов і через Нікополь. У ньому брали участь автомобілі як з бензиновими, так і з паровими двигунами, а також електромобілі. Під час руху вирішувалось питання, який двигун кращий, що й визначило еру бензинових машин.

Сьогодні на розі вулиць Микитинської та Поштової зі старого підвалу власники облаштували бар, при цьому підземелля реставрували, укріпили, встановили сучасну вентиляцію. Вклав кошти іноземний інвестор – Крістоф Райва. Він є засновником всеукраїнської мережі магазинів «Каза Нова», яку започаткував у Нікополі. Також тримає кафе і готелі. У старі часи на цьому місці був магазин колоніальних товарів, де продавали каву, чай, спеції, привезені з Індії.

Крістоф Райва має ще кілька будівель у старій частині міста.

Наразі туристична агенція «7 Січей» опікується ідею створення тематичних експозицій у купецьких будинках. У планах створення першого у світі Музею дверних молотків (дзвоників). Вже за їх виглядом можна багато дізнатися про господаря. Крім того, постукавши й піднявши слухавку, можна почути аудіорозповідь від першої особи купця-власника. Таким чином історія купецького Нікополя ніби оживе, стає ще реалістичнішою.

Через соціальні мережі краєзнавці звернулися до нікопольців із пропозицією пошукати на горищах старовинні речі, аби влаштувати Музей підземель Нікополя - в підвалі старого ринку Шопа. Вже мають перші експонати, що відображають купецький побут.

ЦЕНТРАЛЬНИЙ РИНОК - ШОПА

Шопа – особливе кодове слово в Нікополі, яким називають старий ринок. Воно закріпилося у XIX-XX ст., але нікопольчани називали цей ринок так увесь час, поки він тут існував, аж до 70-х років, коли побудували нове його приміщення в іншому місці.

Звідки взялася така назва? Багато хто з місцевих краєзнавців вважає, що Шопа – від шопінг, місце для торгівлі. Але це термін сучасний, на той час невживаний. А перше згадування в документах про цей ринок датується 1791 роком, навряд чи тоді нікопольці так добре знали англійську, щоб назвати ринок Шопою.

Історику Сергію Торопу вдалося знайти спогади офіцера Василя Обози, який служив у Новосіченському ретраншементі на останній Покровській Січі, що також розташовувалась на території Нікопольського району.

– Судячи з його записів, у запорожців були площі двох типів: майдан – це не будь-яка площа, а та, на якій була церква і де проходили вибори. Але було правило: де стоїть церква, не можна торгувати, тому в запорожців за межами Січі існувала ще одна площа, яку називали словом «цопа» або «чопа», що було трохи викривленим у перекладі з турецької і означало буквально кошару, місце для торгівлі худобою. Порівняйте: на Західній Україні популярні шопки – Різдвяні вертепи, або ж ясла для Христа. Очевидно, це одного значення слова. Тому, гадаю, і назва нікопольської Шопи того ж самого походження і означала первысно огорожу для торгівлі худобою, хоча торгували не лише нею, - пояснює історик.

За його словами, інша назва ринку – «Зелений», через те, що тут завжди було багато овочів, фруктів за найнижчими цінами. Був верхній і нижній ринок. Рибний спуск вів до русел старого і нового Дніпра, де майже біля води був нижній ринок - «Рибний». Улов рибаки Новопавлівської, Лапинської рибних артілей привозили прямо на човнах. Продавалася осетрова риба чотирьох різновидів: бірюга, севрюга, осетер і пістрюга. Особливим попитом у місцевих користувалась шабля-риба або чехонь, любили також сомів і щук. Також від Нікополя до Катеринослава водився берш, якого цінували за м’яке й солодке м’ясо, краще, ніж у судака.

З Каховським водосховищем ця риба відійшла у небуття, адже для неї потрібна чиста проточна вода. Через це немає і знаменитої колись місцевої страви - нікопольських дев’ятидюймових раків. Один дюйм - майже 2,2 см, отже такі раки – як омари, їх ловили на глибині, у спеціальних затонах. Раніше цю фірмову замовляв Леонід Утьосов, який у Нікополі познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

Перша будівля Шопи була дерев’яна, але влітку 1909 року сталася велика пожежа і ринок згорів. У 1910 році на кошти Нікопольської міської думи та Нікопольського земства був побудований кам’яний ринок під дахом. Нині пам’ятка культурної спадщини у жалюгідному стані, стіни розвалюються. Під Шопою також є велике підземелля, свого часу тут зберігалися різні товари, продовольчі продукти, риба, сіль, були льодовники.

Дослідникам підземелля вдалося знайти за цегляною стіною хід, який, припускають, відноситься або ж до періоду російсько-турецької війни або ж більш раннього періоду епохи запорозьких козаків. Для нього характерний вузький прохід, адже і запорожці, і війська російської імперії використовували вузькі лази, якими не могла пройти кіннота. В таких ходах легше сховатись. У цих глиняних катакомбах могли розташовуватись і склади з амуніцією, боєприпасами.

– З усього видно, що цей хід має продовження, ще й розгалужується, а кладка його глиняних стін набагато старіша, ніж підвал Шопи. Наскільки, це могли б підтвердити археологічні знахідки. Відомий історик козацької доби Дмитро Яворницький вказував на існування саме на місці Базарної площі валів округлої форми, які він також відносив до періоду російсько-турецьких війн, - каже Тороп.

Ще це місце пов’язане й з періодом політичних репресій 1930-х років, коли не вистачало місць у відділках НКВД, багатьох людей привозили сюди, звідси ж вони йшли в останню дорогу. Тому поряд на стіні встановлено обеліск пам`яті жертв комуністичного режиму.

КІННИЙ ДВІР І ЛЬОДОВНИК КОРЧМИ

Є легенда, що Рибним спуском, а потім тунелем із пристані на Кінний двір переганяли крадених коней, звідки їх і перепродавали. Але поки що тунель не знайдено. За переказами, начебто, підлога в місці входу в тунель викладена чавунними плитами.

Краєзнавці вважають, що поряд із Кінним двором на Поштовій вулиці мала б бути поштова станція із заїжджим двором, диліжансами, де міняли коней, а поряд із нею - трактир і готель.

На цій локації у підземеллі Олег Фельдман з однодумцями облаштовує стилізовану під поштову станцію експозицію, що розповідатиме про транспортне сполучення, пов’язане з містом.

Також тут за закладеною ракушняком стіною знайшли кімнату 4х4 м, обкладену бутовим каменем із ще глибшим підвалом. Припускають, що тут був льодник козацької корчми XVII століття! Тобто ця підземна кімната - ровесниця міста! Сам льодовник теж перетворять на туристичний об’єкт, тут можна буде дізнатись і побачити крізь скляний люк, як виглядала козацька корчма.

У такий спосіб збираються влаштувати локації ще в чотирьох підземеллях, тоді вже зможуть пропонувати туристам не просто екскурсію підземним містом, а із зануренням в епоху. А якби ще вдалося знайти тунель між підземеллями!

Усі разом ми намагалися віднайти вхід у той колишній тунель. Просимо розповісти, як він колись ходив підземеллям, місцевого старожила Віталія Івановича Павелка.

Віталій Павелко

- О, це ж було 70 років тому! Дуже давно. Виходили – ген там, - вказує рукою на Шопу, – а заходили де, не можу визначитись. Був певен раніше, що в підземелля велоклубу...

- Що вами тоді керувало, спонукало? Цікавість?

- Звичайно... Голод тоді нами керував. Це 1947-48 роки були. І ми, пацанами, залазили і проходили аж до ринку, і що траплялось на шляху, все брали. Згодом нас почали ганяти за це і такі речі припинилися, але було. Я запам’ятав, що прохід був широким. А потім ішли управо і вліво ніби такі відгалуження, і точно були рейки для вагонеток, - каже старожил.

- Можливо, оце він і є, - показує на стіну старого будинку, де чітко видно арочного типу вхід, із цегли виглядають поржавілі від часу завіси. – І за шириною тут точно міг пройти віз і коні. Ми раніше шукали цей вхід під велоклубом ДЮСШ, а коли демонтували будівлю поряд, відкрилася інша картина. То, можливо, вхід саме тут?

Підтвердити здогадку вирішуємо у колишньої прибиральниці Ірини, яка багато років пропрацювала в музичній школі. Жінка пояснює, що чула це від тренера Григорія, який власноруч замуровував хід в 1980-ті роки, на жаль, нині він уже покійний. Але Ірина погоджується пройти маршрутом пошуковців ще раз.

Кажуть, що підземелля велоклубу за радянської влади використовувалися для утримання репресованих, на стінах там були написи: "Ми ні в чому не винні". Після війни цими ж коридорами співробітники КДБ вивели кудись арештованих поліцаїв. Окрім Ринку з тунелю можна було дістатися до прибуткового будинку купця Тимофєєва, а також він ішов у бік Свято-Знаменського храму по вулиці Шевченка.

Тим часом ми вирушаємо до останньої локації – мікрорайону Лапинка і старого аркового склепу під колишньою церквою Преподобного Іоанна Дамаскіна. У радянський час над склепом влаштувати літній кінотеатр. Від своїх гідів я чую легенду, що від цього склепу йдуть старовинні ходи до козацьких катакомб у бік Січі й берега, а також до інших церков.

- Є фото, як виглядає цей склеп ізсередини. Там теж аркова стеля, у підлозі збоку є ніша, зараз вона порожня, припускають, що тут могла розміщуватися труна з покійником, і можливо, під цією нішею і є той самий хід, - каже Сергій Тороп.

Сама церква Іоанна Дамаскіна також має дивовижну історію. Її величний фундамент у формі хреста відкопали археологи Нікопольського краєзнавчого музею з експедиції Мирослава Жуковського.

- З’явився храм на цьому місці у 1854 році спершу дерев’яний, а в 1858 році – вже з цегли. Це був перший кам’яний храм Нікополя. Збудували його на кладовищі, був він свого роду «усипальницею захисників оборони Севастополя». Під час Кримської війни 1853-1856 роки у Нікополі, саме на цій території розташовувався 30-й військовий госпіталь. Про нього розповідалося в «Колоколі» Олександра Герцена. Від ран тут померло 1252 солдати й матроси. Їх відспівували священики у дерев’яній церкві. А коли кількість загиблих і братських могил зросла, поряд звели кам’яну церкву. Перший настоятель церкви Преподобного Іоанна Дамаскіна протоієрей Олександр прослужив тут 42 роки, - ділиться своїми краєзнавчими розвідками Сергій Тороп.

Далі, у 1919 році, церкву, каже він, уперше закрили «червоні». Денікінці відновили тут службу. Потім передали храм військовим, які влаштували в ній склад військового майна та боєприпасів. У 1941 році все вивезти звідси не встигли і при наближенні німецьких військ залишили й частково підірвали. Вибухом було пошкоджено саме ту частину, де розташований склеп. Каплиця з дзвіницею була в іншій частині і з неї подавалися сигнали – на церковний дзвін орієнтувалися моряки на судах, що припливали до річки Лапинки.

У 1943 році німецькі війська почали будувати в цьому місці міст через Дніпро, розташували зенітну батарею. А оскільки радянські підпільники використовували дзвіницю як орієнтир для наведення вогню, підсвічуючи її, то німецькі сапери підірвали церкву остаточно.

До речі, назва річки Лапинки, а тепер і мікрорайону, походить від назви виду верби, якою щедро були обсаджені береги. З її лози ремісничі виготовляли чудові меблі, що цінувалися далеко за межами тодішньої губернії. За «Житієм» Іоанн Дамаскін також був «лозівником», плів корзини.

Словом, якщо виберетесь на екскурсію до Нікополя – не пожалкуєте. Правда, багатьох відлякує поганий стан автодоріг. Місцеві краєзнавці та ентузіасти сподіваються на краще, і підказують, що до Нікополя можна дістатися з Києва, Миколаєва, Херсона, Хмельницького, Запоріжжя, Харкова, Тернополя, Львова, Вінниці, Одеси ще й залізницею. Ласкаво просимо!

Людмила Блик, Дніпро-Нікополь

Фото та відео автора

Автор: Владимир Заграничный
×

Поширюючи у соцмережах,
ви допомогаєте нам!

Догори