[:ru]Чего боялись в СССР: невероятные слухи советской эпохи[:ua]Чого боялися в СРСР: неймовірні чутки радянської епохи[:]

[:ru]5G-излучатели, которые якобы распространяют смертоносные вирусы, чипизация всей планеты, за которой стоит сам Билл Гейтс – олицетворение мирового зла; «опасные» прививки, якобы приводящие к смерти; мифы о «черных» трансплантологах, а ко всему этому еще и байка про «распятого мальчика», которую, кстати, можно прочитать еще в «Братьях Карамазовых» Федора Достоевского – все это наше неутешительное информационное настоящее. Однако, подобные истории – порой жуткие, порой смешные, но не такие уж и простые, как может показаться на первый взгляд, существовали практически всегда.

«Укринформ» предлагает вспомнить не такое уж далекое историческое прошлое: как возникали слухи и легенды в СССР? Всегда ли они «спускались сверху»? Чего больше всего боялись жители СССР в разные периоды его существования?

Свои против Чужих. Вечное противостояние

Деление на «своих» и «чужих» – дело вполне естественное для человека. Как отмечает в одной из своих работ известный приматолог и нейробиолог, специалист по стрессу и агрессии Роберт Сапольски, «…Феномен Свои против Чужих может вызывать океан горя, начиная от невероятных примеров варварства и заканчивая булавочными уколами неприязни. И все-таки мы не настроены на полное «излечение» человечества от болезни разграничения Нас и Их. Мы не сможем этого сделать, не уничтожив миндалину, и тогда без нее все будут казаться нам Своими…».

Однако образ врага, искусственное разделение на «своих» и «чужих» – очень удобен для любой авторитарной или тоталитарной власти. Гражданам постоянно внушается, что вокруг все враги. Общество почти постоянно живет в состоянии повышенной мобилизации. Поэтому при Сталине враг был повсюду. Он был «внешним» и находился преимущественно за рубежом, и был «внутренним», внутри страны: маскировался под «своего». Если с внешним врагом боролись мужественные советские пограничники, то внутри страны бдительным должен был стать каждый советский гражданин – на производстве, на улице, в магазине, в школе, в семье. Образ врага консолидировал общество, а также оправдывал внешнюю и внутреннюю политику государства – в частности, все нескончаемые трудности, с которыми сталкивалось население в течение 20-40-х годов. Многочисленные «разоблачения» контрреволюционеров, шпионов, диверсантов, намеревавшихся свергнуть советский строй, убить руководителей СССР и т.д., порождали массовую истерию. Врага искали повсюду. И находили.

Враг в деталях, или «Найди гада»

Вот лишь несколько примеров.

В 1935 году московская пуговичная фабрика наладила производство пуговиц в виде футбольного мяча. Подобный дизайн был чрезвычайно популярен тогда в Европе. Но высшее руководство страны усмотрело в них нацистскую свастику. 15 марта 1935 года замнаркома (замминистра) внутренних дел Георгий Прокофьев направил Сталину докладную записку о том, что на фабрике изготавливаются пуговицы «с изображением фашистской свастики». На донесении Сталин собственноручно написал: «Ну и нечисть. И. Ст.». Руководство фабрики арестовали и засудили.

15 декабря 1937 года на одном из заводов состоялось экстренное заседание Комиссии партийного контроля при ЦК ВКП (б), посвященное изготовлению… маслобоек. Партийным вождям показалось, что лопасти внутри конструкции, напоминают «фашистскую свастику». С докладом о маслобойке выступал нарком оборонной промышленности Михаил Каганович (родной брат Лазаря. – Ред). Дело передали в НКВД. Комиссия отмечала «символическую слепоту» местного руководства: «Несмотря на ряд сигналов, ни руководство завода № 29 (…) ни руководство треста (…) не приняли мер к изъятию маслобоек, лопасти которых имели вид фашистской свастики». Маслобойки были сняты с производства, изъяты из продажи, а специалисты, которые их разрабатывали и изготавливали – арестованы.

В июле 1938 года на совещании ЦК ВКП (б) работники хлопчатобумажной промышленности жаловались, что вынуждены снимать с производства ткань, которую годами выпускали и имевшую большой спрос. Ткань забраковали по идеологическим причинам. Перестраховщики через лупу увидели в ней и скрытую свастику, и даже портрет царя Николая І…

Упражнение на бдительность: искать бородку Троцкого

Ленинградская спичечная фабрика на протяжении многих лет изготавливала спички. И все бы ничего, но в 1937 году на этикетке коробки увидели уже не свастику, а профиль одного из главных идеологов советского государства Льва Троцкого с бородкой – в то время главного врага Сталина, а значит и всего советского народа. Директора фабрики арестовали как троцкиста и диверсанта. А весь Советский Союз пристально вглядывался в различные повседневные вещи, пытаясь распознать, где в них кроется опасность. Это называлось «искать бородку Троцкого».

Профиль Троцкого искали также и в знаменитой скульптурной композиции «Рабочий и колхозница» скульптора Веры Мухиной перед тем, как отправить ее на международную выставку в Париже в 1937 году. Скульптуру не только «принимала» правительственная комиссия, в состав которой входили партийные чиновники, но и лично, перед отправкой в ​​Париж, инспектировал Сталин: после полуночи он приехал на завод и 20 минут внимательно осматривал «Рабочего и колхозницу» под мощными прожекторами.

Зажим для пионерского галстука с предполагаемой аббревиатурой ТЗШ: «троцкистско-» (перевернутый костер), «зиновьевская» (костер на боку), «шайка» (костер в обычном положении)
Зажим для пионерского галстука с предполагаемой аббревиатурой ТЗШ: «троцкистско-» (перевернутый костер), «зиновьевская» (костер на боку), «шайка» (костер в обычном положении)
В 30-х годах пионеры не завязывали пионерский галстук, вместо этого был специальный металлический зажим с изображенным пламенем. Но в ноябре 1937 года, на волне массовой истерии борьбы с троцкистами и врагами народа, в языках этого пламени школьники и взрослые разглядели вездесущую «бородку Троцкого», а также его профиль. А еще кому-то показалось, что на пионерских галстуках соткана невидимая свастика. Школьники массово отказывались от зажимов и от пионерских галстуков. Особый размах «антигалстучная эпидемия» приобрела в Крыму – в «Артеке» и даже в самых отдаленных селах. Вскоре нашли и «первоисточник». Оказалось, что панику посеял обычный школьник, ученик 5 класса одной из московских школ. Пионерские галстуки оставили, а вот от зажимов отказались – перешли на узел.

Вещий Олег, Постышев и ухо Пушкина

Очень красноречива была история, которая произошла в 1937 году в разгар Большого террора. В том году с размахом отмечали столетие гибели Пушкина. Казалось бы, что имеют враги к Пушкину? Впрочем, оказалось, что все же имеют. К «дуэльной» дате был выпущен двухсотмиллионный тираж специальных «пушкинских» тетрадей – с портретами поэта и иллюстрациями к его произведениям на обложках. Почти год фабрики во всех уголках СССР печатали тетради, они поступили в продажу, многие из школьников успел их приобрести, но вдруг, уже в конце года, появился приказ немедленно «изъять тетради, имеют следующие изображения: «1. Песнь о вещем Олеге, 2. У Лукоморья дуб зеленый, 3. Портрет Пушкина, 4. «У моря» с картин Айвазовского и Репина». В иллюстрациях увидели «тайные знаки», оставленные врагами народа. Повсеместно шли школьные собрания, на которых разоблачали коварство врага и приказывали уничтожить обложки. Довольно быстро паника перекинулась и на другие тетради.

Инициатором этой истории был Павел Постышев – один из главных исполнителей людоедской политики в Украине, в частности Голодомора и разгрома украинского национального возрождения. В ту пору он фактически уже попал в опалу – его понизили до должности первого секретаря Куйбышевского обкома ВКП(б), поэтому он искал любые зацепки, чтобы напомнить о себе, показав преданность Сталину. «Хозяин Куйбышева» накатал спецдонос Сталину и Ежову. На репродукции картины Васнецова, он увидел на сабле Олега надпись «Долой ВКП», а на репродукции картины Крамского – трупы в шлемах красноармейцев, а также факсимиле Каменева, который тоже был среди «врагов народа».

А еще писал: «Кроме этих тетрадок посылаю еще два образца обложек, где на одной из обложек у Пушкина на безымянном пальце помещена свастика, а на другом образце, где воспроизведена репродукция с картины Айвазовского, тоже имеется свастика на голове Пушкина, в том месте, где расположено ухо». Было начато расследование, о ходе которого лично докладывали Сталину. Художников – Михаила Смородкина и Петра Малевича арестовали и отправили на Колыму.

В течение двадцати лет «пушкинские» тетради были запрещены. Если их вдруг находили во время ареста и обыска, это могло привести к тяжелым последствиям. А тетради школьники оборачивали в газеты.

«Холерные» дубленки и «сифилитические» джинсы…

При Хрущеве и Брежневе КГБ распространял, как теперь сказали бы, фейки обо всем – о еде, вещах… В частности, известно, что советские военные в Афганистане массово скупали дубленки. Преимущественно для нелегальной перепродажи в СССР. Валерий Аблазов, военный советник в Афганистане, в своем дневнике вспоминает, как в 1981 году в Кабуле специально распространяли слухи про «зараженные» дубленки – чтобы хоть как-то приостановить предпринимательский пыл соотечественников:

«По «сарафанному радио» в микрорайонах распустили слух, что все дубленки на таможне изымаются, т.к. они заражены какой-то страшной инфекцией (чумой, холерой). Это для того, чтобы не тащили с собой это барахло» (запись от 26 мая 1981 года).

Разумеется, таким слухам, в отличие от 30-х годов, уже никто не верил… Про «зараженные сифилисом» американские джинсы и жвачки «с толченым стеклом» советским школьникам рассказывали в 70-80-х годах лекторы общества «Знание». Среди наиболее распространенных легенд о джинсы были такие: якобы они вызывают бесплодие, а также болезни кожи – так называемый «джинсовый дерматит»; ходила версия о том, что якобы в них зашита микроиглы со смертельным ядом. Примечательно, что подобные слухи циркулировали в тех слоях советского общества, которым эти вещи не были доступны.

Мао поднимается из гроба, или На финско-китайской границе все спокойно

Одной из распространенных легенд в СССР в конце 70-х годов была о китайских коврах, которые ночью светятся. Вроде бы на них, специальными «фосфорными нитками» был вышит Мао Цзэдун в гробу. Стоило советскому гражданину выключить свет и лечь спать у такого ковра, а в СССР был обычай вешать ковры на стену, как Мао начинал светиться, оживал, и человек мгновенно погибал от страха.

Жуткая легенда возникла в результате эскалации советско-китайской вражды во второй половине 60-х годов. Вооруженный конфликт в 1969 году на острове Даманском усилил страхи советских людей. В 30-е годы все китайские ковры и полотенца вместе с тапочками непременно сожгли бы, но в 60-х о них только рассказывали байки, похожие на детскую страшилку про «гроб на колесиках» или «черную руку».

Одесский композитор Владимир Швец записал в дневнике 10 февраля 1967 года: «Хотя и радио толком ничего не объясняет, но город взволнован китайскими событиями. Мне рассказывали, что на нашу китайскую границу китайцы двинули сто тысяч солдат. Они нарвались на электроограждения и были сожжены. Вроде бы в Китае визжат о мести, а Мао собирается быть в Москве. Положение ужасное…»

Почти то же, накануне празднования 50-летия Октябрьской революции, записывает в дневнике и историк Натан Эйдельман: «Перед праздником 50-летия. Нарастание истерических страхов, страх выйти на улицу, слухи о «китайских листовках»». Листовки китайцы разбросали, но в основном на Дальнем Востоке СССР: «Боритесь с шайкой современных ревизионистов, продолжателей Хрущева, антикоммунистов». Сотрудники КГБ фиксировали тогда немало панических слухов о возможном нападении Китая и Румынии на СССР. 4 сентября 1967 года школьницы 7-го класса разбросали на территории завода в Донецкой области листовки, подписанные якобы Алексеем Косыгиным, который был тогда председателем Совета министров СССР: «Товарищи! Война! Запасайтесь пищей и водой»

Страх китайско-советскую войны держался почти до конца 70-х годов, о чем свидетельствует популярный анекдот примерно 1978 года: «2000 год. На финско-китайской границе все спокойно».

Врачи, которые всегда «во всем виноваты»

В начале 50-х годов в СССР была развернута мощная антисемитская кампания. Публикация в «Правде» 13 января 1953 статьи «Подлые шпионы и убийцы под маской профессоров-врачей», в которой группа кремлевских врачей, преимущественно евреев, была обвинена в сотрудничестве с американской разведкой, фактически легитимизовала антисемитизм. Так советская партийная элита «поощряла» низовую ненависть.

Кое-где истерия была поражающей: например, случалось, что на коммунальных кухнях крепко привязывали крышки своих кастрюль к ручкам, чтобы соседи евреи “не подсыпали яда». В обществе циркулировали слухи о том, что «врачи-убийцы» каждую неделю «отравляют минимум по 500 человек». Некоторые категорически отказывались посещать больницы и аптеки. Об этом свидетельствуют письма, которые советские граждане писали друг другу. Например, некая А.Ф.Городец из города Самбор Львовской области предупреждала своего адресата: «…Не ходи к врачам, и не делай уколы, ты наверное слышала что делали в Москве – подлецы, варвары. Они старались наших вождей истребить, а также и нас всех, так что берегитесь». Другая корреспондентка жаловалась: «…Я мучаюсь ангиной, лечить негде совершенно. К врачам идти не нужно. Ты будь осторожна с лекарствами. Хорошо, если бы вы их совсем не принимали. Уж лучше покупайте травы, варите, настаивайте и пейте. То, что случилось в Москве, очень взволновало и дало повод на всякие мысли…» Ходили слухи про «стрептоцид, зараженный бациллами Коха», «опасный пенициллин», о том, что в поликлинике, под видом прививок, еврейские врачи« заражают раком и туберкулезом». Пациенты даже в глаза называли врачей евреев «убийцами». Появлялись призывы к расправе – расстрелу, повешению, четвертованию.

Правда, были и слова поддержки и понимания. Например, пенсионерка, украинка Ефросиния Федоровна Фоменко из Одессы, в письме от 21 января 1953 года, так описывала кампанию прививки, которая проходила в городе: «…В связи с арестом в Москве, жуткое настроение в Одессе. Работать районным врачом очень трудно. Сейчас проводятся противодифтеритные прививки, так если вы думаете, что происходит без инцидентов, то ошибаетесь – не пускают в квартиру врачей, кроют матом, в особенности плохо евреям. При записи в поликлинике их бесцеремонно выталкивают из очереди, к врачам евреям никто записываться не хочет…»

Ситуация выходила из-под контроля, и это прекрасно понимали работники силовых ведомств. Чем бы все закончилось – неизвестно, но, к счастью для всех, умер Сталин.

Слухи: от смешного к необратимому

Было ли распространение слухов и конспирологических теорий признаком, присущим исключительно СССР? Конечно, нет. «Свои» слухи и легенды существовали и существуют практически в каждой стране мира. В чем-то они похожи, в чем-то различаются. Например, в 1980-х годах в сельской местности США чрезвычайно распространены были слухи про сатанинские секты. Эти слухи привели к масштабной паники. Почему так произошло? Потому что жители сельской Америки оказались перед новыми вызовами: массовым закрытием предприятий, безработицей, кризисом института семьи, церкви; все это, так же как и в СССР, порождало неуверенность в завтрашнем дне, а значит и подсознательный страх.

Некоторые специалисты считают, что слухи и легенды иногда выполняют терапевтическую функцию, ведь не просто выражают страх, но и определенным образом компенсируют его, изображая реальность более простой и безопасной, чем она есть на самом деле. Но бывает, что слухи и предубеждения приводят к неконтролируемой панике или массовым проявлениям агрессии и насилия. И тогда, вместо нелепых историй, порой смешных, иногда не очень, появляются кровавые теории о «врагах».

Именно так случилось в 1994 году в Руанде, когда слухи, помноженные на ненависть и государственную пропаганду, привели к геноциду тутси. Или когда летом 2018 года, жители небольшого мексиканского города Акатлан, сожгли двух мужчин, приехавших за покупками из соседнего города. Причиной послужила классическая городская легенда о похищении детей, распространенная уже не “сарафанным радио», а через WhatsApp …[:ua]5G-випромінювачі, які нібито поширюють смертоносні віруси, чипізація всієї планети, за якою стоїть сам Білл Гейтс – уособлення світового зла; «небезпечні» щеплення, що начебто призводять до смерті; міфи про «чорних» трансплантологів, а до всього цього ще й байка про «розіп’ятого хлопчика», яку, до речі, можна прочитати ще в «Братах Карамазових» Фьодора Достоєвського – все це наше невтішне інформаційне сьогодення. Однак, подібні історії – часом моторошні, іноді смішні, але не такі вже й невинні, як може здатися на перший погляд, існували практично завжди.

«Укрінформ» пропонує згадати не таке вже й далеке історичне минуле: як виникали чутки і легенди в СРСР, Чи завжди вони «спускалися згори», Чого найбільше боялися мешканці СРСР у різні періоди його існування, передає NNS.

Свої проти Чужих. Одвічне протистояння

Поділ на «своїх» і «чужих» – річ цілком природна для людини. Як зауважує в одній зі своїх праць відомий приматолог і нейробіолог, фахівець зі стресу й агресії Роберт Сапольскі, «…Феномен Свої проти Чужих може спричиняти океан горя, починаючи від неймовірних прикладів варварства й закінчуючи булавочними уколами неприязні. І все-таки ми не налаштовані на цілковите «вилікування» людства від хвороби розмежування Нас і Їх. Ми не зможемо цього зробити, не знищивши мигдалину, і тоді без неї всі здаватимуться нам Своїми…».

Однак образ ворога, штучний поділ на «своїх» і «чужих» – дуже зручний для будь-якої авторитарної чи тоталітарної влади. Громадянам постійно навіюється, що навколо всі вороги. Суспільство майже постійно живе в стані підвищеної мобілізації. Тому за Сталіна ворог був усюди. Він був «зовнішнім» і знаходився переважно за кордоном, і був «внутрішнім», всередині країни: маскувався під «свого». Якщо з зовнішнім ворогом боролися мужні радянські прикордонники, то всередині країни пильним мусив бути кожен радянський громадянин – на виробництві, на вулиці, в магазині, в школі, в родині. Образ ворога консолідував суспільство, а також виправдовував зовнішню і внутрішню політику держави – зокрема, всі безперестанні труднощі, з якими стикалося населення протягом 20-40-х років. Численні «викриття» контрреволюціонерів, шпигунів, диверсантів, які мали намір повалити радянський лад, вбити керманичів СРСР тощо, породжували масову істерію. Ворога шукали всюди. І знаходили.

Ворог у деталях, або «знайди гада»

Ось лише декілька прикладів.

У 1935 році московська ґудзикова фабрика налагодила виробництво ґудзиків у вигляді футбольного м’яча. Подібний дизайн був надзвичайно популярним тоді в Європі. Але вище керівництво країни уздріло в них нацистську свастику. 15 березня 1935 року заступник наркома (заступник міністра) внутрішніх справ Георгій Прокоф’єв направив Сталіну доповідну записку про те, що на фабриці виготовляються ґудзики «з зображенням фашистської свастики». На донесенні Сталін власноруч написав: «Ну и нечисть. И. Ст.». Керівництво фабрики арештували й засудили.

15 грудня 1937 року на одному з заводів відбулося екстрене засідання Комісії партійного контролю при ЦК ВКП (б), присвячене виготовленню… маслоробок. Партійним керманичам здалося, що лопаті, які знаходилися всередині конструкції, нагадують «фашистську свастику». Із доповіддю про маслоробки виступав нарком оборонної промисловості Михайло Каганович (рідний брат Лазаря. – Ред). Справу передали в НКВС. Комісія наголошувала на «символічній сліпоті» місцевого керівництва: «Несмотря на ряд сигналов, ни руководство завода № 29 (…) ни руководство треста (…) не приняли мер к изъятию маслобоек, лопасти которых имели вид фашистской свастики». Маслоробки були зняті з виробництва, вилучені з продажу, а фахівці, які їх розробляли і виготовляли – арештовані.

У липні 1938 року на нараді ЦК ВКП(б) працівники бавовняної промисловості скаржилися, що змушені знімати з виробництва тканину, яку роками до того виготовляли, і яка мала чималий попит. Тканину забракували з ідеологічних причин. Перестрахувальники через лупу вгледіли в ній і приховану свастику, і навіть портрет царя Миколи І…

Вправа на пильність: шукати борідку Троцького

Ленінградська сірникова фабрика впродовж багатьох років виготовляла сірники. І все б нічого, але в 1937 році на етикетці упаковки побачили вже не свастику, а профіль одного з головних ідеологів радянської держави Льва Троцького з борідкою – на той час головного ворога Сталіна, а отже й усього радянського народу. Директора фабрики арештували як троцькіста і диверсанта. А весь Радянський Союз пильно вдивлявся в різноманітні повсякденні речі, намагаючись розпізнати, де в них криється небезпека. Це називалося «шукати борідку Троцького».

Профіль Троцького шукали також і в знаменитій скульптурній композиції «Робітник і колгоспниця» скульптора Віри Мухіної перед тим, як відправити її на міжнародну виставку в Парижі 1937 року. Скульптуру не тільки «приймала» урядова комісія, до складу якої входили партійні високопосадовці, а й особисто, перед відправкою в Париж, інспектував Сталін: після опівночі він приїхав на завод і впродовж 20 хвилин уважно оглядав «Робітника і колгоспницю» під потужними прожекторами.

У 30-х роках піонери не пов’язували піонерську краватку, натомість існував спеціальний металевий затискач, на якому було зображене полум’я. Але в листопаді 1937 року, на хвилі масової істерії боротьби з троцькістами і ворогами народу, в язиках того полум’я, школярі і дорослі побачили всюдисущу «борідку Троцького», а також його профіль. А ще комусь здалося, що на піонерських краватках виткана невидима свастика. Школярі масово відмовлялися від затискачів і від піонерських краваток. Особливого розмаху «антикраваткова епідемія» набула в Криму – в «Артеку» і навіть у найвіддаленіших селах. Невдовзі знайшли і «першоджерело». Виявилося, що паніку посіяв звичайний школяр, учень 5 класу однієї з московських шкіл. Піонерські краватки залишили, а от від затискачів відмовилися – перейшли на вузол.

Віщий Олег, Постишев і вухо Пушкіна

Дуже промовистою була історія, яка сталася в 1937 році в розпал Великого терору. Того року з розмахом відзначали століття загибелі Пушкіна. Здавалося б, що мають вороги до Пушкіна? Втім, виявилося, що таки мають. До «дуельної» дати був виготовлений 200-мільйонний наклад спеціальних «пушкінських» зошитів – з портретами поета та ілюстраціями до його творів на палітурках. Майже рік фабрики в усіх куточках СРСР друкували зошити, вони надійшли в продаж, багато хто з школярів встиг їх придбати, але раптом, вже наприкінці року, з’явився наказ негайно «вилучити зошити, які мають на палітурці наступні зображення: «1. Песнь о Вещем Олеге, 2. У Лукоморья дуб зеленый, 3. Портрет Пушкина, 4. «У моря» с картин Айвазовского и Репина». В ілюстраціях побачили «таємні знаки», залишені ворогами народу. Повсюдно проходили шкільні збори, на яких викривали підступність ворога і наказували знищити палітурку. Досить швидко паніка перекинулася й на інші зошити.

Ініціатором цієї історії був Павло Постишев – один із головних виконавців людожерської політики в Україні, зокрема Голодомору і розгрому українського національного відродження. На ту пору він фактично уже потрапив в опалу – його понизили до посади першого секретаря Куйбишевського обкому ВКП(б), тому він шукав будь-які зачіпки, щоб нагадати про себе, засвідчивши відданість Сталіну. «Хозяин Куйбышева», накатав спецповідомлення Сталіну і Єжову. На репродукції картини Васнецова, він побачив на шаблі Олега напис «Долой ВКП», а на репродукції картини Крамського – трупи в шоломах червоноармійців, а також факсиміле Каменєва, який теж був серед «ворогів народу».

А ще писав таке: «Кроме этих тетрадок посылаю еще два образца обложек, где на одной из обложек у Пушкина на безымянном пальце помещена свастика, а на другом образце, где воспроизведена репродукция с картины Айвазовского, тоже имеется свастика на голове Пушкина, в том месте, где расположено ухо». Було розпочато розслідування, про хід якого особисто доповідали Сталіну. Художників – Михайла Смородкіна і Петра Малевича арештували і відправили на Колиму.

Впродовж двадцяти років «пушкінські» зошити були заборонені. Якщо їх раптом знаходили під час арешту і обшуку, це могло призвести до найтяжчих наслідків. А зошити школярі загортали в газети.

«Холерні» дублянки і «сифілітичні» джинси…

За Хрущова і Брежнєва КДБ поширював, як тепер сказали би, фейки про все – про їжу, речі… Зокрема, відомо, що радянські військові в Афганістані масово скуповували дублянки. Переважно для нелегального перепродажу в СРСР. Валерій Аблазов, військовий радник в Афганістані, у своєму щоденнику згадує, як у 1981 році в Кабулі навмисне поширювали чутки про «заражені» дублянки – для того, щоб хоч якось призупинити підприємницький запал співвітчизників: «По «сарафанному радио» в микрорайонах распустили слух, что все дубленки на таможне изымаются, т.к. они заражены какой-то страшной инфекцией (чумой, холерой). Это для того, чтобы не тащили с собой это барахло» (запис від 26 травня 1981 року).

Звісно, тим чуткам, на відміну від 30-х років, вже ніхто не вірив… Про «заражені сифілісом» американські джинси і жуйки «з потовченим склом» радянським школярам розповідали в 70-80-х роках лектори товариства «Знання». Серед найбільш поширених легенд про джинси були наступні: начебто вони викликають безпліддя, а також хвороби шкіри – так званий «джинсовий дерматит»; існувала версія про те, що буцімто в них зашита мікроголка зі смертельною отрутою. Прикметно, що подібні чутки циркулювали в тих прошарках радянського суспільства, котрим ці речі не були доступні.

Мао підіймається з гробу, або На фінсько-китайському кордоні все спокійно

Однією з поширених легенд у СРСР наприкінці 70-х років була оповідка про китайські килими, які вночі світяться. Начебто на них, спеціальними «фосфорними нитками» був вишитий Мао Цзедун у домовині. Варто було радянському громадянинові вимкнути світло і лягти спати біля такого килима, а в СРСР був звичай вішати килими на стіну, як Мао починав світитися, оживав, і людина миттєво гинула від страху.

Моторошна легенда виникла внаслідок ескалації радянсько-китайської ворожнечі в другій половині 60-х років. Збройний конфлікт 1969 року на острові Даманському посилив страхи радянських людей. У 30-х роках всі ті китайські килими і рушники разом із капцями неодмінно спалили б, але в 60-х про них тільки розповідали байки, схожі на дитячу страшилку про «гроб на коліщатках» або «чорну руку».

Одеський композитор Володимир Швець записав у щоденнику 10 лютого 1967 року: «Хоча й радіо толком нічого не пояснює, але місто схвильоване китайськими подіями. Мені розповідали, що на наш китайський кордон китайці двинули сто тисяч солдат. Вони нарвалися на електроогорожу і були спалені. Начебто в Китаї верещать про помсту, а Мао збирається бути в Москві. Становище жахливе…»

Майже те саме, напередодні святкування 50-річчя Жовтневої революції, записує в щоденнику й історик Натан Ейдельман: «Перед святом 50-річчя. Наростання істеричних страхів, страх вийти на вулицю, чутки про «китайські листівки»». Листівки китайці таки розкидали, але здебільшого на Далекому Сході СРСР: «Боритесь с шайкой современных ревизионистов, продолжателей Хрущева, антикоммунистов!» Співробітники КДБ фіксували тоді чимало панічних чуток про ймовірний напад Китаю і Румунії на СРСР. 4 вересня 1967 року школярки 7-го класу розкидали на території заводу в Донецькій області листівки, підписані начебто Олексієм Косигіним, який був тоді головою Ради міністрів СРСР: «Товарищи! Война! Запасайтесь пищей и водой!»

Страхи про китайсько-радянську війну трималися майже до кінця 70-х років, про що свідчить популярний анекдот приблизно 1978 року: «2000 рік. На фінсько-китайському кордоні все спокійно».

Лікарі, які завжди «в усьому винні»

На початку 50-х років в СРСР була розгорнута потужна антисемітська кампанія. Публікація в «Правді» 13 січня 1953 року статті «Подлые шпионы и убийцы под маской профессоров-врачей», в якій групу кремлівських лікарів, переважно єврейської національності, було звинувачено в співпраці з американською розвідкою, фактично легітимізувала антисемітизм. Таким чином радянська партійна еліта «схвалювала» низову ненависть.

Подекуди істерія була вражаючою: наприклад, траплялося, що на комунальних кухнях міцно прив’язували кришки своїх каструль до ручок, щоб сусіди євреї «не підсипали отрути». В суспільстві циркулювали чутки про те, що «лікарі-вбивці» щотижня «отруюють мінімум по 500 людей». Дехто категорично відмовлявся відвідувати лікарні і аптеки. Про це свідчать листи, які радянські громадяни писали одне одному. Наприклад, така собі А.Ф. Городець із міста Самбір Львівської області попереджала свого адресата: «…Не ходи к врачам, не делай уколы, ты наверное слышала что делали в Москве – подлецы, варвары. Они старались наших вождей истребить, а также и нас всех, так что берегитесь». Інша дописувачка скаржилась: «…Я мучаюсь ангиной, лечить негде совершенно. К врачам идти не нужно. Ты будь осторожна с лекарствами. Хорошо, если бы вы их совсем не принимали. Уж лучше покупайте травы, варите, настаивайте и пейте. То, что случилось в Москве, очень взволновало и дало повод на всякие мысли…» Ширились чутки про «стрептоцид, заражений бацилами Коха», «небезпечний пеніцилін», про те, що в поліклініці, під виглядом щеплень, єврейські лікарі «заражають раком і туберкульозом». Подекуди пацієнти в очі називали лікарів євреїв «убивцями». З’являлися заклики до розправи – розстрілу, повішення, четвертування.

Щоправда, були й слова підтримки і розуміння. Наприклад, пенсіонерка, українка Єфросинія Федорівна Фоменко з Одеси, в листі від 21 січня 1953 року, так описувала кампанію щеплення, яка відбувалася в місті: «…В связи с арестами в Москве, жуткое настроение в Одессе. Работать районным врачом очень трудно. Сейчас проводятся противодифтеритные прививки, так если вы думаете, что происходит без инцидентов, то ошибаетесь – не пускают в квартиру врачей, кроют матом, в особенности плохо евреям. При записи в поликлинике их бесцеремонно выталкивают из очереди, к врачам евреям никто записываться не хочет…»

Ситуація виходила з-під контролю і це чудово розуміли працівники силових відомств. Чим би все закінчилося – невідомо, але, на щастя для всіх, помер Сталін.

Чутки: від смішного до незворотного

Чи було поширення чуток і конспірологічних теорій ознакою, притаманною виключно СРСР? Звісно, що ні. «Свої» чутки й легенди існували й існують практично в кожній країні світу. В чомусь вони схожі, в чомусь різняться. Наприклад, у 1980-х роках в сільській місцевості США надзвичайно поширеними були чутки про сатанинські секти. Ці чутки призвели до масштабної паніки. Чому так сталося? Тому що мешканці сільської Америки опинилися перед новими викликами: масовим закриттям підприємств, безробіттям, кризою інституту сім’ї, церкви; все це, так само як і в СРСР, породжувало непевність у завтрашньому дні, а отже й підсвідомий страх.

Деякі фахівці вважають, що чутки й легенди інколи виконують терапевтичну функцію, адже не просто виражають страх, але й певним чином компенсують його, зображуючи реальність більш простою і безпечною, ніж вона є насправді. Однак іноді трапляється, що чутки й упередження призводять до неконтрольованої паніки або масових проявів агресії та насилля. І тоді, замість недолугих історій, часом смішних, іноді не дуже, з’являються криваві теорії про «ворогів».

Саме так було в 1994 році в Руанді, коли чутки, помножені на ненависть і державну пропаганду, призвели до геноциду тутсі. Або коли влітку 2018 року, мешканці невеличкого мексиканського міста Акатлан, спалили двох чоловіків, які приїхали за покупками з сусіднього міста. Причиною слугувала класична міська легенда про викрадення дітей, поширена уже не «сарафанним радіо», а через WhatsApp…[:]

To Top