01 / 01

25 ноября 2017 Автор

Великий Мор (історія з сімейного архіву)

З того жахіття минуло багато часу. Лише купка свідків лишилась на цій землі. Страшні згадки ще й досі блукають їх вогкими нічними мареннями й бентежать пошарпані серця. Приходять вві снах загиблі родичі. Живими приходять – не мертвими. Усміхненими, повними сил.  Ох, скоріше б зустрітися… Схопити в обійми, притиснути до себе та не відпускати цілу вічність. Вдихати рідний запах, торкатися волосся, рук, очей… Бо ж так змучилося серце тугою розлуки за все довжелезне життя. Так мало випало бути разом на цьому світі. То, може, хоч на тому…

8 листопада 1932 року прилетіла до ЦК КП (б) У таємна шифрограма з Москви, згідно якої «призупиняється відвантаження товарів для сіл всіх областей України, допоки колгоспи та індивідуальні селяни не розпочнуть чесно і добросовісно виконувати свій обов'язок перед робітничим класом і Червоною Армією в справі хлібозаготівель». Цей чорний птах московський віщував страшенне лихо. Правда, мало хто тоді усвідомлював його масштаби.

****

Прадід мій Андрій Максимович Максименко ще до революції зарекомендував себе як гарний ветеринар. Мав до цієї справи неабиякий хист. Розжився землею, худобою, навіть млином. Вважався міцним господарем – працелюбним і розумним. За цей гріх і був схоплений більшовиками та приречений до страти. Якби не щасливий випадок, куля знищила б цілий рід.. Але Андрію вдалося втекти.

Дух землеробський важко зломити. Разом з дружиною Наталею працювали так, що неба синього не бачили. Потроху забувався страх, виплутувалися зі злиднів. Підіймали чотирьох доньок: Ганну, Катю, Ліду і Женю. Життя розвиднювалося. І навіть швейну машинку придбали! Нечувана розкіш для тих часів. Саме вона і стала початком кінця…

Про «коштовну річ» дізналися перевертні, що шастали українськими селами в пошуках «ворогів». Знову конфіскація. Загарбали все, що вдалося нажити.Не підлогу хатню топтали своїми чорними чоботами, витрушуючи залишки припасів – топтали душу.

****

Тим часом дотлівала тривожна осінь. Насувалася зима. Ешелони, повні золотого зерна, напоєного потом та слізьми селян, мчали за кордон. Розправляла крила індустріальна держава, кувала метал. А в селах українських вже пухли з голоду.

Мерли цілими сім’ями. Ні худоби, ні птиці не лишилося. Навіть собак, котів – і тих вже не було видно. Бентежили чутки про випадки людоїдства. Знаходили в посадках то голову, то кістки, то шмат волосся… Поволі звикали до нових, звірячих умов життя і з усіх сил намагалися те життя зберегти. Донести хоч краплину його до весни, яка подарує бруньки зелені, травицю, листячко…

І от прийшов березень.  З надією дивилися люди на сонце. А сонце дивилося на них – почорнілих, опухлих; на осиротілі хати; на землю родючу, що чекала зерна. А його не було. Зовсім.

Старці заполонили шляхи України – житниці всієї Радянської імперії. Старці тягнули худі руки до залишків життя, заглядали до вкритих соломою родинних склепів. Чи не лишилося чогось їстівного?... Хоч крихта, хоч крапля… Божеволіли, блукаючи в пошуках їжі. Забували, звідки вони і хто вони. Падали знесилені й вже не вставали.

Старцювали й Максименки. Ходили сусідніми селами, намагаючись виміняти рештки хатнього краму на такі-сякі харчі. На цьому світі тримало вже лиш бажання – зберегти дітей!

****

Ледве встигає  за мамою п’ятирічна Женя. Тоненькі рученята, стрижена голівка, непомірно великий живіт, очі-озерця на худющому обличчі, ніжки – самі кісточки. Важко пересуває вона свої палички. Поспішає. Бо вже знає, що вкрай важливо дістатись до чергового села дотемна. Не можна баритися, не час капризувати. Дійти, доповзти, випросити хоч пару цибулин, картоплин чи стакан молока у добрих людей - це важливо зробити саме сьогодні, поки ще жевріє в грудях життя, б’ється серце. Скоро впаде темрява, вийдуть з-за дерев голодні звіри. І голодні люди. Так каже мама… Тому Женя пересуває ніжками і мовчить.

Невідомо, чи встигла поїсти вона перед тим, як навіки відлетіти у кращі світи. Невідомо, про що думала. Нічого взагалі невідомо про смерть маленької Жені та її мами Наталі. Вони просто не повернулися додому. Як десятки тисяч інших, що падали на узбіччі і ставали легкою здобиччю інших голодних – чи то тварин, чи людей.

****

Максименко не шукав дружину й доньку. Не до того тоді було. Своїх мерців не шукав ніхто. А на Андрієві лишилися ще дві неповнолітні доньки – Ліда та Катерина (моя бабуся). І треба було рятувати їх. Старша Ганна на той час вже була заміжня, і заробляла кусень хліба, працюючи кухаркою в когось з «обраних». Це і врятувало дівчину від смерті.

Згорьований, приголомшений важкою втратою, чоловік вирішив шукати кращої долі на Донбасі, де можна було влаштуватись на шахту і отримувати пайок.

На Донеччину добиралися пішки. По дорозі старцювали. Батько з Катрусею ховалися в кущах, а Ліда ходила по селу – просила. Якось зайшла несміливо в хату, придивилась – нікого. І раптом, стогін – як постріл. На печі лежить дід. Ледве ворушить губами, простягає жовту, худу руку з почорнілими пальцями…

  • Ближче іди, дівчинко. Ще ближче…

Знесилена рука падає, немов суха гілка. Вуста шепочуть:

  • Там, в кімнаті великій, Мотря моя лежить. Мертва. Відріж шматок. А її… Перетягни до мене.

Вилетіла Ліда з хати мов ошпарена. Довго ще той, конаючий від голоду дід, приходив до неї у снах.

****

Сумними були проводи Максименків у рідній Василівці. Нерадісно зустріло їх і місто. Дуже багато тут було таких прибульців. Всі шукали якогось заробітку, порятунку. А знаходили не завжди. Вмирали прямо серед вулиці, й тіла лежали довго, вже нікого не лякаючи.

Побачивши все це, Андрій прийняв, можливо, єдине вірне на той момент рішення. Він залишив дівчат на вокзалі. Сам сховався. Спостерігав здалеку за дітьми, поки їх не забрала міліція. Тільки після цього пішов.

Плівся забитими людом вулицями, схиливши голову і намагаючись не думати про те, що накоїв. І що накоїло з ними життя. Все, що було найдорожчим для чоловіка, зникло, ніби в прірву впало. Молода дружина, доньки – красуні, хліборобська праця, щедра земля… Нічого не залишилось. От кому було потрібно його просте мужицьке щастя?! Кому??? Цього не міг зрозуміти…

****

Влаштувавшись на шахту і закріпившись у місті, Андрій шукатиме своїх доньок. І знайде. У колонії Макаренка, звідки, як поговорювали тоді люди, дітей крали «на холодець». Знайде і забере з собою. Потім почнеться нове жахіття. Війна. Знову смерті, холод і голод. Дівчат вивезуть до Німеччини… Недовго проживе моя бабуся Катя після повернення з фашистського рабства. Помре молодою в рік смерті Сталіна, залишивши по собі двох малих дітей. Не дуже затримається на цьому світі й Ліда. Піде у розквіті років.

І тільки найстарша донька Максименків – Ганна, все житиме і житиме… Так довго, що аж сама втомиться. Плекатиме баба Нюра внуків та правнуків, чекатиме на мізерну пенсію, саджатиме город. Житиме ніби наперекір Великому Мору, що косив українців мільйонами… Розповідатиме молодим про той жах. У вічність піде, розмінявши десятий десяток.

****

Мине трохи часу, й на Луганщину, де лежатиме під хрестом баба Нюра, знову прийдуть чужинці. Їх ноги безжально топтатимуть щедру землю. В їх руках буде зброя. Вони кричатимуть над могилами замордованих: «Голодомора не было. Украины – нет».

І нащадки тих кого, привозили на Донбас ешелонами в 30-х та заселяли до порожніх хат, радісно зустрінуть «своїх»…

Я не знаю, чи бачать нас померлі. І чи пробачать… Але ми повинні зробити все, щоб Україна була.

Катерина Андрус

Екатерина Андрус

Автор:

Делай добро и бросай его в воду...

1 Комментарий

  • 26 ноября 2017 написал Олена

    Дякую, Катя. Сльози ллються рікою...

    Пожаловаться

Оставить комментарий

Погода в Никополе

Погода
Погода в Никополе

влажность:

давление:

ветер:

Реклама


Студия "ГОВОРЯЩЕГО"

Права и условия

Все права защищены!
Все права на статьи, изображения, и другие материалы "ГОВОРЯЩЕГО НИКОПОЛЯ" и охраняются законом Украины «Про авторське право і суміжні права».


При использовании материалов ссылка на сайт обязательна!

Контакты

Адрес редакции:
Украина, Днепропетровская обл., Никополь

Телефон: +38(095) 10-34-589

E-mail: nikopol.net@ukr.net

Сайт: http://nikopolnews.net